Назва статті не вигадана мною, а поцуплена з тексту Ірени Карпи, однієї з найцікавіших авторок останнього, 16-го, числа «Четверга». Бо ж справді, під час читання цього грубезного тому, я весь час відчувала себе свідком якихось перетворень. Саме так — перетворень у найкращому сенсі слова, коли щось застаріле зникає, чи там приноситься у жертву в ім’я нового, яке народжується. У «найкращому сенсі» — незважаючи на те, що досі я не позбавилася сумнівів щодо визначення цих текстів як «література»; незважаючи також і на те, що під час читання відчувала, що мене як читача, можливо, «підставляють».
Усі закиди стосовно «підстав» адресовані, безперечно, Іздрикові. По-перше, щодо отієї дебурбажної назви «еМ & Жо», яка, звісно, підступно натякає на «гендерні штучки». Втім, автори цих текстів разом зі своїми персонажами (коли вони є) аж зовсім не занепокоєні цими проблемами. Гендер в них (чи, правильно казати — їм?) не болить. Вони успадкували ці теми переболілими, перетравленими, і, що цікавіше, пережитими. Отже, «еМ & Жо» стосується, напевно, біологічних статей авторів, і то, мабуть, «документ, на підставі якого» було зроблено цей розподіл, не що інше, як паспорт. По-друге, хитрий упорядник, посилаючись на свою втому від читання та неосвіченість, «аби провадити якісь аналізи у цьому літературному клозеті», сам тихенько «умив руки», закидаючи, у свою чергу, критикам «відверту байдикуватість».
Утім, я пишу ці рядки зовсім не для того, аби виправдати існування «всіх критиків» (здається, я це вже роблю щомісяця в «Літературі плюс»). Мене справді заінтригувало те, що було всередині «часопису текстів і візії». Тому, пам’ятаючи про всі обмеження під час втискання думок у знаки, спробую запропонувати кілька натяків на їх інтерпретацію. Себто, це буде відповідь не на питання «Що це?», а радше на питання «З чим його їдять?» Отже, гендерна інтерпретація, як на мене, відпадає. Формалістична? Не хочеться «всує» згадувати свою дисертацію! Постмодерна? Сьогодні все постмодерне, і сьогодні нічого не постмодерне…
ніби-психоаналітична
Персонаж твору Ірени Карпи виділяє категорію людей «типу Фройди» — «вони пхають свій галімий психоаналіз, куди він тільки лізе»… Заграючи, скажу, що є таки і для «голімого психоаналізу» можливості довести нам свою придатність. Наприклад, твір Сергія Скляренка, дарма що написаний за мотивами Такагама Утамаро, а куди дітися, коли вже на першій сторінці натрапляю на таке: «…я розумію, що матінка ніколи не була щасливою, шлюб із моїм батьком, що любив її, як люблять вишукані й дорогі речі, за якими не припускають власної волі, що може не співпадати із волею господаря, був її долею, і вона вчинила наймудріше, що можна вчинити у такім випадку, — покорилась». «Східний реквізит» (у якому, до речі, кохався Юнґ), утім, не приховує західного «говорення» на рівні побудови висловлювань, фразеології тощо. Це не закид — ані Гессе, ані Барікко не позбавилися цього у своїх «найсхідніших» текстах. Я не кажу про такі зовсім очевидні «штучки» у цьому творі, як «моє життя тримається на волосині дружини птахолова». Чи отаке: «Мої досвітні прогулянки на гору Такао, з якої добре видно садок і дах їхньої оселі, приносять мені поетичне натхнення». Цікаво, є там, на Сході, щось таке, як наше «натхнення»? Дуже сумніваюсь. І тому цей уривок більше нагадує відомий хіт «Мандрів»: «В мельника, чий млин на горі, чарівна дочка, а у мене хата стара і в саду бузочок. Я лежу й дивлюся у небо на білі хмари, а пастух Свирид на горі пасе отару…» І ще. Персонаж «у садку за вирізанням бамбукової вази» розмірковує над почутими кілька років тому словами одного лікаря, і відбувається це за два тижні перед датою його сеппуко. Якби ж то йшлося про сучасного мешканця Токіо, який вже всотав хаос мислення людини західної, її здатність робити лівою ногою те, а правою — інше, та з тексту випливає, що це не так! «Знакові предмети» справді виконують лише скромну інвентарну роль, вони залишаються непричетними до «я» оповідача, що абсолютно неможливо навіть для імітації східного тексту. «Кучерявий» Схід ся не дає. Втім, на тлі цієї невдачі уяскравлюється «західне», проявляється те, що все ж таки намагається сказати автор — для аналітика аж надто багато: ось його сни, ось розходження снів із дійсністю, диктатор-батько, ось зрада — таємниця матері, напіврозкрита, і нарешті вагання з приводу того, чи заглядати під спід таємниці…
Яна Дубинянська також завжди постачала молодих психоаналітиків (не-молодих у нас наразі немає) багатим матеріалом для своїх вправ. Колись Ростислав Семків робив подібні спроби у передмові до її ж збірки, і тому повторюватися не буду. Тим більше що поки нічого у письмі авторки суттєво не змінилося.
Твір Любка Дереша «Поклоніння ящірці» має доволі хрестоматійний сюжет: він, вона, товариш, перші кроки назустріч, ніч кохання у горах, яка увінчується отим «спалах спалах спалахспалахспалахСПАЛАХ», сутичка з «ворогом», перемога героїв. Втім, за відвертою облегшеністю сюжету, там на поверхні — «мовлення». Це головне та найцікавіше. Можна було б укласти шикарну таблицю Менделєєва з того, що напхано в цю голову і викидається у «говоренні» (якби ж то воно надавалося до упорядкування). І звісно, можна безкінечно займатись (тим більше, за допомогою інструментів психоаналізу) тлумаченнями цієї балаканини.
Тут — невеличке уточнення. Із текстів «Четверга» я б виділила ті, що умовно можна назвати «тексти-говорення», й ті, що можна визначити, як «бла-бла-тексти». Твори Дереша вочевидь належать до останніх. Легко читаються, легко сприймаються. Організовані, дотепні, веселі, прості. Їхнє значення, як мені здається, у вивільненні мовлення, досягненні його розкутості, невимушеності. «Надзавдань» у них немає. Не знаю, чи мають їх «тексти-говорення», але зрозуміло одне: аби їх писати, треба досягнути певних змін у свідомості.
частина ніби-психоделічна
Зміни у свідомості, про які свідчать тексти «Четверга», — це не просто трансформації образів, коли на місці жінки у сережках-дармовисах з’являється дівчина у саперних черевиках — «бєрцах»; ненародження надзвичайно влучної, але вкрай жорсткої і жорстокої метафори «антиматеринства», коли, завагітнівши, дівчина відчуває «чужого всередині» (зрозуміло, алюзія до відомого фантастичного фільму про космічних потвор); і навіть не зміна трагічного (чи навпаки — сп’яніло-карнавального) настрою на глибоку беземоційність, відсутність найменшої екзистенційної напруги. Це лише ефекти, лише наслідки суттєвих змін свідомості.
16-те число «часопису текстів і візії» можна було б чесно перейменувати на «часопис текстів-візій». То тут, то там в них натрапляємо на «відриви» свідомості у «зміненому стані». Ці тексти, а йдеться про «Білочку» Іздрика і Webи, «50 хвилин трави (Коли помре твоя краса)» та «Сни Ієрихона» Ірени Карпи, а також «Письмо. Книга перша» Олени Каїнської, репрезентують саме таке «говорення», у якому «прозріння» досягають тої інтенсивності пізнання, яка опиняється в конфлікті з «логікою дійсності». (Паралельно до «четвергових» текстів таке відбувається й у письмі Тараса Прохаська.) А на рівні сюжету — і там, і тут відомі «растаманські мотиви», «ґанджові тріпи».
І мабуть, немає значення, чи фантазми — результат дії препаратів, чи просто застосування письменником творчого принципу психоделії. Психоделічна література цікава тому, що відкриває, спрощено кажучи, «механізми» «мовного режиму». Оприсутнює приховане. Допомагає зробити крок убік від звичайного сприйняття та розуміння мови. «Їй набрид маршрут, і вона зійшла з рейок» — це висловлювання з тексту-«сну» Олени Каїнської, яка бачить себе водієм трамваю, могло б бути епіграфом до інтерпретації психоделічної мови. Про те, що «негри пітніють смолою», я, здається, вже десь чула, а от інші «спонтанності» — «вона буде тією, що відкололась від цеглини», «кульбаба — це сперма сонця» і подібне дещо відкривають особливості цієї естетики та тої форми знання про світ, у якій мат є, напевно, останнім сплеском буденного у свідомості…
Це покоління вміє говорити без надриву. І це важливо. Бо мова текст від тексту — від Андруховича до Іздрика, від Іздрика до Прохаська, від Прохаська до цих ще-не-зрозуміло-яких текстів — змінюється, облегшується, скидає лушпиння. (Правду кажучи, в літературі відбувається ще й зворотний процес: мова Пашковського, Медвідя, Забужко прямує до утруднення, риторичності. Такою мовою не «говорять», а «пишуть». І це теж по-своєму цікаво. Та, здається, лише у межах власного експерименту, свого здобутку.)
Я усвідомлюю, що невдячна справа порівняння та відшуковування поступальних змін у будь-чому. Я усвідомлюю, що керуюся тут лише «звичкою» мислення, а що там «насправді»… Та чи є те «насправді»? Я також розумію, що позбавлення лушпиння риторизму нічого не гарантує. Втім…
завершення, ніби-міфологічне
Е-лев-since-КА містерія — це аж ніяк не Свято Воскресаючого Духу. Вона необхідна тоді, коли «проблема духу» так чи так вирішена, або вже не актуальна, або відкладена на якесь там «потім». Нагадаю, що її «праматір» стародавня елевсинська містерія була пов’язана з культом Деметри та Персефони, богинями плодючості та народження. Жертвоприношення під час цих містерій робилося в ім’я повернення сили землі.
Вигадуючи усі ці надзвичайні зв’язки слів та речей, я щиро вірю, що оце «говорення» триватиме, перетворюючись із безмежного тексту на конкретні твори, заховані у палітурки, які, сподіваюся, будуть із часом безжально захаращувати мій житловий простір і всупереч категоричному «vita brevis» розширювати межі мого досвіду.