Уважний читач і слухач, мабуть, помітив, що останнім часом в Україні спостерігається певний джазовий бум. Фестивалі проходять один за одним. І місця їх дислокації часто дуже престижні: Львів, Одеса, Коктебель, звісно - Київ. Ті нечисленні представники ЗМІ, котрі вузькопрофільно відстежують «весь цей джаз» у нашій країні, інколи просто не встигають на джазові форуми… А таких, до речі, в нас можна налічити чотири десятки! Тут і деякі воскреслі з небуття, і зовсім нові (як львівський, підтриманий Михайлом Фрідманом). Цікаво, чого б це раптом? Можливо, просто далася взнаки втома слухачів від фанерної попси, якою заповнений практично весь радіо- й телеефір?
…Пригадую, як у радянському дитинстві хотілося слухати музику «не ту», яку крутили по радіо, а іншу - невідому, «не нашу». Шукала в ефірі й раділа, почувши зрідка югославську або польську пісню в «Мелодіях і ритмах зарубіжної естради», на «Маяку» і в телевізійному «Кабачку «13 стільців».
В юності шаленою радістю «звідти» стали з труднощами роздобуті записи Beatles і нічна програма Вілліса Коновера The Voice of America Jazz Hour. Вона транслювалася «ворожими голосами» на Східну Європу, і її заставка - початок Take The A Train Біллі Стрейхорна-Дюка Еллінгтона - налаштовувала на енергійний, радісний лад, говорила: десь дуже далеко є інший світ, і там - інше, не схоже на наше життя.
Бадьора привітність чулася у жвавому голосі Коновера, який промовляв не завжди зрозумілі речі, потім звучала енергійна й світла музика.
Ця джазова радіопередача без розмов про політику виникла після відвідин СРСР у 1954-му Еллінгтоном. Вона стала надзвичайно могутньою зброєю в холодній війні між західною та комуністичною ідеологіями і способами життя.
Офіційно джаз у СРСР ніхто не забороняв, але й особливої підтримки ніхто не виявляв. Джаз животів десь на задвірках радянського музичного життя, долаючи тихий опір офіціозу. Проте американський джаз був відомий, його любили, а радянський тихенько розвивався на його образ та подобу…
…Сьогодні в нас немає заборон. Можемо поставити «тарілку» й дивитися продукцію сотень телеканалів (у тому числі західних!). Оскільки ж це доступно не всім, більшість наших громадян за роки, які минули після формального розлучення із совком, на жаль, дуже скоро отримали зворотний бік медалі «культурної свободи».
Українські діловари від кіно, телебачення і музики накинулися на дешеву західну продукцію. А що стосується масової музики, то засміченість пострадянських концертних залів, радіоефірів і екранів неякісними «продуктами життєдіяльності» українських, російських, а нерідко й західних поп-умільців призвела до закономірного наслідку: вперте й системне музичне задурення мас викликало природне відторгнення. Спраглі музики слухачі втомилися від нав’язуваної популярної вторсировини і не сприймають звукової жуйки, яку їм впарюють упродовж двох десятиліть упертої «боротьби за рейтинг». Сьогодні фанерний спів не розчарував лише найбільш твердолобих і примітивних своїх шанувальників.
Процес пішов… Почалося відторгнення діяльності більшості FM-станцій і музичних телепрограм, які буквально силоміць напихають нас жорсткою попсою. Втім, мислячі співвітчизники ніколи особливо не піддавалися такому «музону». Дедалі більше слухачів, над якими певний час мали владу музичні шулери, усвідомлюють, що їх надувають. Цьому сприяє сучасна відкритість інформаційного поля. Можливість набрати сторінку Youtub і слухати все чого душа забажає зменшує кількість наших музичних невігласів.
Потребу українців у справжньому духовному хлібі - літературі, театрі, кіно, музиці - усвідомлюють найкращі українські продюсери.
Причетні до музичного бізнесу співвітчизники, котрі знають якісну західну музику, дедалі більше розширюють діяльність на вітчизняному музичному ринку… Наразі я кажу про нові й відроджені з минулого наші джазові фестивалі. Найбільші з них - Jazz In Kiev, Jazz Koktebel, новий львівський Alfa Jazz Fest і старі Jazz Bez і «Флюгери Львова», харківський Za Jazz Fest, фестиваль в Одесі, вік якого одинадцять років.
Трохи скромніші форуми у Вінниці, київські «Єдність», Vocal Zonе. І зовсім невеликі кременчуцький, бердянський, чернівецький, луцький, черкаський, чернігівський, сумський, запорізький, які інколи не мають можливості запросити іноземних учасників і задовольняються переважно українськими джазовими виконавцями.
Можна продовжити і назвати ще, у тому числі дитячі. Їх достатньо, коли врахувати, що найчастіше організатори цих заходів обходяться без підтримки держави, власними силами, у кращому разі - маючи невелику спонсорську допомогу. Це зазвичай друкована продукція, проживання артистів у готелях або на території посольств, перельоти, транспорт та інші «практичні субсидії».
Деякі фестивалі виникають і зникають, знову відроджуються з попелу, інші - швидко спинаються на ноги. Як це сталося з Jazz In Kiev, Jazz Koktebel, Alfa Jazz Fest. Здавалося б, зрозуміла річ, «буття визначає свідомість», фінансування - запорука удачі культурного проекту. Таж ні. Успіх діяльності продюсерського агентства Jazz In Kiev спростовує категоричність матеріалістів, доводячи, що свідомість первинна, а матерія - вторинна.
Усе, що робить агентство під орудою Олексія Когана, ретельно продумується й має інтелігентний вигляд. Команда Когана несе високу культуру тим, хто тішиться плодами їхньої праці, - чи то буде великий фестиваль, окремий концерт, фотовиставка, демонстрація кінофільму, чи дитячий музичний ранок.
Звісно, діяльність агентства спирається на найбільш затребувані, масові стилі джазу та навколоджазової музики, його поп-жанрові вияви; джазовий авангард у нас майже невідомий - ні західний, ні дуже скромний наш.
Усе пізнається в порівнянні. Зазначу, що фестивалів серйозної музики в нас у країні відбувається в кілька разів менше, - академічна музика практично зникла з екранів та радіоефірів. Її ніхто не пропагує, дуже «точково» підтримує держава, спонсори бувають раз на сто років, та й то переважно з Росії. Але й ці наміри - благо, якщо вони дають нам можливість інколи послухати оркестри Гергієва та Співакова… Сьогодні в нас джаз досить затребуваний, порівняно з класичною музикою і серйозним авангардом, із яким він дедалі більше зближується.
Втім, порівняно з крихітною Литвою, в якій джазових фестивалів теж майже десяток, або невеликою Фінляндією, де їх стільки ж, як у нас, - наші цифри скромні. І в Росії джазових фестивалів відбувається приблизно вдвічі більше, ніж у нас. Однак, враховуючи кількість населення та площу територій наших країн, порівняння, безумовно, на користь України.
Задля справедливості скажу, що таку перевагу наші любителі джазу отримали тільки в роки незалежності. Оскільки керівники радянської України у своєму прагненні бути «святішими за папу римського» не просто не заохочували джаз, а умудрялися переплюнути всесоюзних колег. Цей вид музики в нас здебільшого або існував у статусі андеґраунду, або перебував під контролем ідеологічних відділів обкомів комсомолу, як, наприклад, на фестивалях у Донецьку, Кривому Розі…
Продюсер фестивалю в Каунасі Йонас Ючас казав років п’ять тому, що відкрита частина бюджету його дітища становила 200 тисяч євро. Стільки ж приховувалося за бартером - рекламою, телебаченням тощо. Наша маленька «Єдність» примудряється вкластися у 10-150 тис. грн. Але масштаби бувають різні: згадаймо червневий Львів. Хіба був би таким очевидним успіх першого ж Alfa Jazz Fest’а, якби не його потужний спонсор в особі Михайла Фрідмана?
Важко відповісти однозначно, оскільки дуже важлива і роль київського пропагандиста джазу О.Когана, який здобув досвід в організації джазових проектів упродовж останніх 15-20 років. Він не тільки провів левову частку п’ятнадцяти концертів цього опенейру, а й разом із командою однодумців брав участь у попередньому формуванні складу учасників. Не останнє місце в успішній домовленості із західними зірками рівня Ела Джарро та Хербі Хенкока, які побували на Jazz In Kiev’e, або Вінтона Марсаліса, який відіграв влітку у Львові, належить довірі до Когана багатьох західних виконавців. «Священні корови» західного джазу, багаторазові лауреати Grammy приїжджали до нас на його запрошення і залишилися задоволеними від перебування в нашій країні: як підготовленою, грамотною публікою, так і організацією побутових умов та гонорарами. Не за горами Четвертий Jazz In Kiev, який в останні жовтневі вечори знову відчинить двері старого МЦКМ. І послухати буде що, не сумнівайтеся…
Не останню роль у розширенні української джазової аудиторії відіграє американське посольство. Його працівники привозять і показують нашій країні чудові проекти, високоякісний живий американський джаз. Багато років Україна дружить на цьому терені з Польщею - незаперечним лідером європейського джазу та джазової освіти. Стало традицією проведення майстер-класів західних артистів у рамках їхніх концертних турів, і не тільки в Києві. Задля справедливості слід сказати, що деякі (інколи) несуть мало пізнавальної або практичної користі. Це залежить від педагогічних навичок музиканта, котрий дає майстер-клас. Хоча поради приїжджих західних умільців ми слухаємо найчастіше із роззявленим ротом. І вони того варті. Із захопленням згадую лекції-концерти екс-одесита, американського піаніста, молодого викладача знаменитої кузні джазових кадрів - школи Берклі в Бостоні - Вадима Неселовського. Музикант приголомшливо володіє інструментом. У нього великий композиторський дар, він чудово знає кухню джазової освіти. Вадим має незаперечний педагогічний талант: уміє пояснити свою думку, підкріпити її грою на інструменті, розтлумачити «кухню» своєї майстерності, вивести закономірності. На відміну від нашої джазової професури, він грає у найсучасніших стилях. І ділиться всім цим зі своїми слухачами сповна.
При тому що успіхи нашої джазової освіти поки що скромні, зрушення є. У Росії незаперечним лідером, патріархом джазової освіти виступає професор Гнесінки піаніст Ігор Бриль. У нас, на жаль, постаті такого масштабу немає. Гадаю, причина в лінощах одних та одвічному кумівстві інших, що стоїть на шляху великих особистостей. Тому, як завжди, чекаємо змін…