У Львові, як і раніше, проспектом Свободи в екіпажах, запряжених прикрашеними плюмажем кіньми, у вихідні катаються закохані і молоді батьки з дітками, у нескінченних затишних кав’ярнях городяни багато п’ють особливо запашної кави. А в оперному цими днями проходять гастролі Великого театру Варшави, котрий привіз прем’єрного «Севільського цирульника» із Кшиштофом Пендерецьким за диригентським пультом. І скрізь — різноголосся мов і говірок. У такій атмосфері під вічний тихий дощик чи то пізньої осені, чи то ранньої зими у Львові проходить джазовий фестиваль Jazz Bez, уже сьомий за ліком.
За традицією, Львів збирає шанувальників джазу у приміщенні філармонії, у театрі Марії Заньковецької і знаменитому арт-клубі «Лялька», розташованому в підвалі лялькового театру. Як і торік, учасники фестивалю — а це артисти переважно українські й польські — працювали, як «карусель» під час виборів (не проти ночі буде згадано), по черзі об’їжджаючи сцени п’яти міст — українських Львова, Рівного і Тернополя та польських Сянока і Перемишля. І над усім цим непростим дійством (тільки у Львові фестиваль тривав цілих вісім днів, а задіяні в ньому були 18 колективів — від тріо до біг-бендів) непорушно-спокійно вивищувалася могутня постать Маркіяна Іващишина. Не тільки епатажного поета і глави постійної депутатської комісії з культури Львівської міськради, а й знавця джазу, директора творчого об’єднання «Дзига», організатора і натхненника музично-різноплемінної круговерті. Серед учасників фестивалю назву українців: тріо донецького сурмача Валерія Колесникова, севастопольський квартет Fusion Orchestra, львівські групи BekBekson «Rorayana», Lomagos Band, оркестр Vito, Dzyga Jazz Quartet, Dzyga Imagen Quintet, Big Band Львівської музичної академії, тернопільські «Джазова фіра» і «Д-Край», Art Time із Клевані. Польський загін був менш чисельним: тріо вібрафоніста Кароля Шимановського (повного тезки великого композитора), квартет Петра Барона (тенор-саксофоніста, котрий неодноразово грав у Києві) і авангардний квартет саксофоніста-бас-кларнетиста Миколая Тшаскі (він приїхав у компанії з американським піаністом Ноєм Роузеном і датчанами — басистом Петером Фризом Нельсоном та барабанщиком Петером Оле Йоргенсеном). Інтернаціональний квінтет Five Spots складався з литовця Пятраса Вішняускаса (сопрано-саксофон), Клауса Кугеля з Німеччини (найвідоміший європейський барабанщик і перкусіоніст) та американської піаністки Роберти Пікет, доповнених львівськими тенор-саксофоністом і кларнетистом Юрієм Яремчуком та контрабасистом Марком Токарем. У складі групи з Великобританії Julian Thomas&Friends приїхав вокаліст Джуліан Томас, манера якого, кажуть, свого часу дуже вплинула на Стінга. Його супроводжували піаніст Гленн Г’юз, луцький сурмач Олег Баковський і контрабасист Стів Натлер.
Знаковою постаттю сьомого фестивалю став знаменитий 80-річний американський альт-саксофоніст Лі Коніц, який грав у супроводі чудового польського тріо. Цей концерт був одним із найвагоміших у програмі. На жаль, я його не чула, приїхавши лише на ностальгійні останні три дні фестивалю.
Було щось зворушливе і коли на сцену «Ляльки» піднявся львівський Dzyga Jazz Quartet. У складі групи — четверо навіки відданих джазу музикантів: сурмач Володимир Кіт, тенор-саксофоніст Валентин Учанін, клавішник Аркадій Орєхов і барабанщик Андрій Надольський. Грають по-молодому свіжо, мають власне обличчя, стиль. Майже все, що виконали, — авторські композиції Орєхова, в яких і відгомін джаз-рокової молодості, і міцна українська етнооснова, і відтінки модальності. Є в них і східний колорит, і легка латинізація, а загалом — добротний авторський мейнстрим. Усім, хто вийшов на сцену, було що сказати слухачам, які приймали артистів благоговійно-шанобливо. Після концерту за лаштунки «Ляльки» з вигуками «геніально!» прибіг молодий польський імпресаріо, котрий запропонував Dzyga Jazz Quartet’у виступити в його клубі.
Наступним у програмі було тріо Колесникова. Приколювалися, блазнювали. Після львів’ян враження не справили.
Другого вечора в театрі Заньковецької працював квінтет Five Spots. Музиканти тяжіють до авангарду. Набута зіграність (українську їхню частину я чула вперше близько двох років тому) і дуже досвідчені партнери Кугель і Вішняускас зробили свою облагороджувальну справу: команду сприймали з цікавістю, слухали без нудьги, композиції легко запам’ятовувалися. Щоправда, був момент легкої неузгодженості, коли публіка, сприйнявши виниклу паузу за закінчення композиції, зааплодувала. Американку я слухала вперше, і не можу сказати, що вона особливо вразила фантазією, звуком чи технікою. Втім, свою партнерську роль в ансамблі виконала.
Після цього народ швиденько перебіг у «Ляльку», і вечір продовжився. Тріо вібрафоніста Шимановського (де його партнерами були вправний гітарист Войтек Трамовський та впевнений контрабасист Ярек Михалюк) грає чистий мейнстрим. Традиційно, просто, із приємним звуком, добротно імпровізують на теми евергринів. Уміють це робити, не шукають нового, грають добрий старий високоякісний джаз.
Вечір був правильно побудований: тріо змінив Петро Барон. Його потужний грув миттю збурив адреналін. Слухаючи Барона та інших учасників квартету — клавішника Михала Токая, контрабасиста Михая Бараньського і барабанщика Лукаша Житу, — зал насолоджувався. Усе, що грали польські майстри: чи то велику авангардну композицію польського композитора (який живе у США) Даріуша Олешкевича, чи то імпровізацію на бетховенську тему, чи то релігійну пісню Only Jezus, — сприймалося ніби одна мить. Я думала: як чудово грають, скільки львівських хлопців навчаються джазу в Польщі! Як правильно побудована там джазова освіта, наскільки міцним, професійним, численним є військо польських джазових музикантів — від якісних традиціоналістів до авангардних шукачів нових напрямів і власних шляхів. І коли ми чогось навчимося? Адже ходити зовсім недалеко...
Фінальний вечір фестивалю почався у філармонії. Його, як і всі фестивальні програми, відкрила надзвичайно жвава й природна ведуча Марта Бєльська. Спочатку грав львівський Dzyga Imagen Quintet. Гурт виконує авторську музику свого керівника — клавішника Валерія Половини. У її складі лідирує молодий перспективний саксофоніст Любомир Радомський. Він закінчує академію ім. Лисенка і вже кілька років співпрацює із цим складом. З ним грають міцний сурмач Олег Поповський, басист Денис Тихонов і барабанщик Едвард Макось. Музика приємна, з використанням етноінтонацій, традиційних джазових прийомів. Відзначу здібну молоду солістку-вокалістку Софію Сливку: вона не тільки зі смаком тримається, а й має гарний голос, чудову інтонацію, здатність до імпровізації. Завершили філармонійну частину вечора студенти академії, які разом зі своїм диригентом Володимиром Конончуком усього два місяці тому створили консерваторський біг-бенд. Грали гучно, напористо, у швидкому темпі. Але роботи ще — непочатий край. Керівникові не завадить підняти планку для себе і колективу, оскільки знаменитий сурмач Артуро Сандовал, котрий, на думку Конончука, «відпочиває» порівняно з його оркестром, грає все ж таки значно краще (наполягаю як свідок його живого виступу рік тому в Каунасі). Серед удач цікавою виявилася єдина українська композиція — пісня Анатолія Кос-Анатольського «Бездомний пес», яку виконав студент Микола Корнутяк. Красивим звуком потішив і соліст-сурмач із Львівської опери Богдан Стасишин.
А закрив фестиваль у «Ляльці» квартет у складі ударника Яцека Когана (Польща) і його колег: тенор-саксофоніста Петра Канцури, басиста Гарта Стівенсена зі США і вже відомого в Києві дуже молодого, проте дуже вправного, польського піаніста Славека Яскулки. Славек подорослішав (відростив волосся й борідку), але в грі залишився так само трепетно-свіжим, безпосереднім, просвітленим і навіть ніжним.