Новий роман Євгенії Кононенко майже одночасно з’явився двома виданнями: журнальним у престижній «Сучасності» (ч.5,6 за 2001 рік) та книжковим у львівській «Кальварії». Здається, такого «акорду» українська проза не знала від часів пізньої перебудови, коли книжковий ринок заповнили романи репресованих авторів і повісті на чорнобильську тему. Щоправда, наклади за тих часів були разів у сто більші, але це — ринкові реалії...
Зате ще років п’ять тому про люксусне видання на по-справжньому доброму папері, зі стильними ілюстраціями можна було тільки мріяти (та й перша книга прози авторки — дуже хорошого рівня — з’явилася тоді майже «самопальним» накладом у 300 примірників). Воістину, тільки сліпий не бачить...
Формально «Імітацію» можна назвати детективом. Ще б пак: у романі аж два трупи й карколомне аматорське розслідування призводить до цілком несподіваної розв’язки. Але «Імітація» — детектив лишень тією мірою, що й відомий роман Чернишевського з його «снами Віри Павлівни». Що й «Ім’я троянди» Умберто Еко. Чи, коли хочете, й «Злочин і кара» Достоєвського.
Не торкаюся тут ані художніх вартостей тексту Євгенії Кононенко (про них — дещо згодом), ані того, чи справді ставитимуть через кілька десятиліть (бодай у нас) прізвище київської авторки до переліченої вище низки імен (хоч і сьогодні вже з неї очевидно випадає прізвище канонічного донедавна «революційного демократа», та й хрестоматійний класик помітно поступається популярністю «культовому», італійському філософові й медієвістові; то хто ж відає, якого коника устругне примхлива Фортуна завтра).
Наша критика вже неодноразово відзначала: Євгенія Кононенко — майстер будувати напружені фабули. Майстер не лише за спрощеними критеріями доби, коли в прозі часто домінує аморфний «потік свідомості». Але у випадку рецензованого роману очевидно одне: майстерно вибудувана детективна фабула є для авторки не самоціллю, а лише нагодою поговорити про сенс життя, про дихотомію справдешності й імітації, про любов і смерть, і ще про багато інших «вічних» речей у контексті нашого прагматичного й далекого від «високих матерій» часу.
Отже, під колесами товарняка в якомусь Богом забутому Комбінатному на сході України гине співробітниця міжнародної фундації підтримки обдарованих дітей, яскрава зірка київської мистецької та інтелектуальної тусовки 37-річна красуня Мар’яна Хрипович. Є всі підстави вважати, що стався нещасний випадок — бо ж ознак пограбування не видно, а люди й раніше зривалися на рейки в темряві з напівзруйнованої платформи в цьому селищі, де мертвий комбінат «тягне за собою в чорну прірву небуття тих, кого раніше годував». І все ж троє колег і друзів покійної переконані: не могла Мар’яна, наділена рідкісним умінням впевнено простувати від перемоги до перемоги, просто так оступитися й упасти на колію...
І вони виявляються праві. Та наслідок їхніх розшуків не вкладається в жодні класичні схеми. Якщо колись на наших екранах ішов фільм про «суто англійське вбивство» (мотивом якого було усунути впливового політика з активної сцени, змусивши його... успадкувати крісло в спокійно-декоративній палаті лордів), то Євгенія Кононенко зуміла вигадати «суто українське вбивство» — притаманне лише для нашої активно «розбудовуваної» впродовж десяти років нашими-таки «державотворцями» України.
Навряд чи є сенс позбавляти майбутніх читачів роману задоволення від гострої інтриги, переповідаючи причину й спосіб злочину. Натомість варто поговорити про інше. Своїм романом Євгенія Кононенко доводить: можна й у добу постмодернізму писати блискучі й захоплюючі тексти, сповідуючи цілком реалістичні настанови і не впадаючи водночас у гріх солодаво-занудного українського провінціалізму.
Письменниця вже зарекомендувала себе як вправний майстер деталі. Чого варті бодай описи побуту впливової київської фундації, куди пристойні й милі київські інтелектуали ладні запродатися з тельбухами за кількасот гарантованих «баксів» щомісяця й за право щовечора вибирати між п’ятьма-шістьма імпрезами з дармовим частуванням. Чи побіжна згадка райцентру на Харківщині, де ця ж таки фундація відспівала й поховала талановитого хлопчика, композитора й виконавця на акордеоні, що помер від нападу астми, — «всі місцеві жителі були вдячні маленькому покійнику, бо всі наїлися і взяли з собою харчів додому». Чи колоритна (й симпатична навіть) постать донецького підприємця Кубова, по чиїй «хатинці» можна ходити лишень з мобілкою з ризику заблукати і який щовечора зазирає в чарку, гамуючи страх зробитися мішенню для кілера...
А обіцянка господині винайманої на ніч кімнати по вулиці Маршальській, 12 (авторка любить точні топографічні «прив’язки») зігріти гостям води, щоб ті помили ноги, краще від багатьох сторінок розлогих описів промовляє про безвихідь злиднів Комбінатного, Дружбонародівки, Новожахова та інших східноукраїнських міст і містечок, де досі народжуються талановиті діти, і, якщо вірити авторці, утричі частіше, аніж на Галичині.
Зрозуміло, що це твердження Євгенії Кононенко є черговою літературною провокацією, неминучою в час, коли легка епатажність є ознакою не лишень хорошої, але й комерційно успішної книжки. Хоча, схоже, надто засіли авторці в печінках самовпевнені станіславівські есеїсти з їхніми філіппіками супроти «безликого», «еклектичного», «позбавленого традиції» Києва й «безнадійно змоскалізованого» українського Сходу.
А Євгенія Кононенко — авторка вельми київська. Більше того, авторка старої Лук’янівки з її майже зниклими садками, вишуканими еркерами будинків уже позаминулого сторіччя й затишними фіранками на вікнах інтелігентських помешкань (які колись давно звузилися до комуналок, а тепер і взагалі відступають перед навалою нуворишів, які викуповують цілі поверхи «під євроремонт»). Тому вона вустами своєї героїні Лариси Лавриненко іронічно зауважує, що аби Мар’яна Хрипович була правдивою київською інтелігенткою, то, розбагатівши, придбала б собі помешкання — десь на Ярославовому Валу. Проте Мар’яна, дитинство якої проминуло в будиночку без вигод на підкиївській Саперній Слобідці обіч залізничної колії, обрала собі помешкання на Хрещатику.
Роман не випадково називається «Імітація». Мар’яна, блискучий мистецтвознавець, популярна телеведуча, авторка нашумілої монографії «Диявол у світовій культурі XX сторіччя», є смертельним супротивником усілякої сірості, імітації справжніх вартостей, яка лишень розмиває високі критерії... Ці погляди вона проповідує з телеекранів і газетних шпальт. Саме в ім’я цього вона домагається, щоб фундація GIFTED CHILD INTERNATIONAL підтримувала не якісь там музичні чи художні школи, а саме окремих яскраво обдарованих дітей, творчість яких добре цінується на різних західних фестивалях і вернісажах.
І тільки згодом читач дізнається, що на хрещатицьку квартиру Мар’яна стягнулася, викладаючи по провінційних американських університетах не «слов’янську цивілізацію» (як розповідала про це в Києві), а тривіальну російську літературу, попит на яку незрівнянно вищий, ніж на українську. Що, будучи зовні цілком благополучною «леді-френд» директора київської філії фундації Роджера Біста, вона примудрилася закрутити несподівано роман з талановитим, безпорадним і нещасним директором провінційної музичної школи. Якому, власне, й везла вона взяті з внутрішньої каси фундації гроші в свою останню фатальну поїздку, — і саме про необхідність повернути «для звіту перед Лондоном» ці пошматовані й замащені кров’ю гроші згадав насамперед прагматичний Біст, почувши новину про страшну загибель респектабельної подруги...
І, нарешті, той давній коштовний перстень, який Мар’яна колись отримала від свого коханого Сашка Риженка і який згодом показувала всім, натякаючи на давнє князівське походження (і це — дівчина з Саперної Слобідки) — так само був лише вправною імітацією ювеліра Геренштейна з вулиці Жилянської (хоч сама Мар’яна про це вже так і не довідалася)...
Не здивуюся, якщо роман Євгенії Кононенко заживе скандальної слави. Мабуть, шукатимуть живих прототипів його головних героїв серед відомих постатей нашої творчої та інтелектуальної еліти (в лапках чи без лапок — то вже як кому до вподоби). Напевно, проводитимуть паралель між вигаданим авторкою фондом GIFTED CHILD INTERNATIONAL, і тими реальними фондами, навколо яких тусується і з яких живиться вже згадувана київська еліта.
Напевно, хтось із критиків поставить авторці на карб (може, й слушно), що надто вже «закрутила» вона стосунки в «трикутнику» «шукачів істини»:
Мар’янина однокурсниця Лариса (яка згодом посіла її місце в фундації) в студентські роки кохала провінціала Олександра Чеканчука, але не одружилася, бо той поїхав на північ заробляти гроші на київський кооператив, а в час, описуваний у романі, з легкої руки самої Мар’яни зійшлася з рафінованим киянином Олександром Риженком (звісно ж, одруженим). Натомість у Мар’яни роман з Риженком був замолоду, потім (перед Бістом і директором провінційної музшколи), вона кохалася з Сашком Чеканчуком, який повернувся з півночі, застав Ларису одруженою (з хлопцем без київської прописки!), перекваліфікувався з геолога на гуманітарія і написав непоганий (за визнанням самої Мар’яни Хрипович!) роман «Вирвані роки» про свої поневіряння на півночі. Хто не запам’ятав усіх хитросплетінь відразу, — раджу перечитати останній абзац іще раз.
Але роман ввійде в панораму української літератури межі двох тисячоліть зовсім не цим. В ньому за карколомними поворотами доль головних та епізодичних героїв дано безжальну й точну картину нашої доби, яку, цілком імовірно, назвуть колись добою ІМІТАЦІЇ — імітації державотворення, імітації мистецької й творчої, імітації інтелектуальних дискусій, імітації доброчинності, імітації розбудови громадянського суспільства.
Можливо, відтворені Євгенією Кононенко ознаки й герої цієї доби колись сприйматимуться читачами в плюсквамперфекті — давноминулому часі. Але поки «плюсквамперфектом» став лишень оспіваний авторкою трамвай, який на час написання роману ще лишався на одній із старих київських вулиць, де жив Олександр Риженко. Його було в рекордні терміни знесено в переддень бучного ювілею Незалежності за вказівкою київського міського начальника — не киянина з походження і лютого ворога трамваю на історичних вулицях. І цей трамвай зробився ще однією київською реалією, про яку майбутні українські читачі довідаються лишень зі сторінок Євгенії Кононенко.