На цю тему вже написано стільки, що можна відкривати бібліотеку. Проте кількість не переросла в якість. Будь-якої обгрунтованої концепції національної ідеї як і раніше немає, а проблема статусу російської мови так і залишається актуальною.
Мовне питання вирішене лише на конституційному рівні, й вирішене однозначно та справедливо: державна мова — українська. І хоч які назви та умови функціонування не придумували для мови російської — вона вторинна. Хоч скільки б не говорили про її переважне поширення в окремих відомих регіонах — це свідчення не стільки сильного впливу російського чинника, скільки тимчасової недостатності українського начала. Саме тимчасової. Немає сумніву в тому, що сам час за нинішньої, навіть млявої, державної політики в цьому напрямі розставить усе по своїх місцях і вже в недалекому майбутньому той самий Донбас заговорить українською.
Та для цього необхідні час і юридична база. Потрібен закон, якого дотепер немає. Проте сам по собі закон не вирішить проблеми. Не можна ввечері заснути російськомовним, а вранці, з волі закону, прокинутися зі знанням (хоча б на побутовому рівні) української мови. Так не буває, скільки б законів гарних і різних не видавала держава. Цьому треба вчити.
У школі ця проблема уже вирішується. За даними Центру Разумкова, планомірно здійснюється перехід середньої освіти на українську мову навчання й активне обов’язкове вивчення самої мови. Якщо 1991/1992 навчального року українською мовою навчалося 49% учнів, а російською — 50%, то 2000/2001 р. українською мовою навчалося 70% школярів, а російською — 29%.
Та сама тенденція проглядається й у вищій школі: протягом 1995—2000 років кількість студентів, які навчаються українською мовою, зросла з 55% до 80%, а російською — зменшилася з 45% до 20%.
У Волинській, Житомирській, Закарпатській, Івано-Франківській, Київській, Львівській, Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій, Черкаській і Чернівецькій областях, судячи зі статистики, навчання російською мовою не здійснюється взагалі.
Втім, це статистика. У реальності ж цілком припускаю, що ректор вузу може видати наказ про перехід на україномовне навчання, із почуттям національної гордості відрапортувати про це в міністерство, воно — у Кабмін, і з’явиться в звітах чергова галочка, яка цифрою піде в Держкомстат. А в аудиторіях звучить російська мова.
Вводити навчання українською мовою необхідно, практично обгрунтовуючи цей процес: потрібні підручники, навчальні посібники, методичні розробки, навчальні програми курсів... Я вже не кажу про розробку наукової термінології — це складна й тривала праця. До того ж усе це вимагає чималих коштів, а для потреб освіти в кишенях у держави дзвенить лише дріб’язок.
Водночас існує велика кількість людей, які вийшли зі шкільного віку і які через різноманітні обставини не змогли опанувати українську мову. Багато хто з них раді були б вивчити її нині, та до кого їм звертатися? Щодня нас з усіх боків атакує настирлива реклама: курси англійської, німецької, французької мов — у будь-який час для різноманітного рівня підготовки й у будь-якому віці — будьте люб’язні.
А рідна, державна?
Якщо держава вимагає (цілком справедливо), щоб українська мова отримала широке поширення, то вона ж повинна створити для цього відповідні умови. Якщо не по всій країні, то спочатку хоча б у крупних містах та обласних центрах і, насамперед — у столиці (шановний пане мер — не все ж вам землю копати!) створити центри (або курси) з вивчення української мови. І не просто створити, а забезпечити потужною рекламою, щоб дійшла до кожного. Приміщень предосить — ті самі школи, вузи, клуби ...Кадрів вистачає, література є. Причому — і це принципово — курси мають бути в ідеалі безплатними, або плата має бути символічною та диференційованою, залежно від доходів громадян.
Скажуть, де взяти гроші? Хотів би я подивитися в очі міністру фінансів, якщо він не зможе знайти грошей на таку справу! (До речі: у чорному списку боржників покійного банку «Україна» знаходимо: «ТВМП «Українська мова» — 27,6 млн. грн і 0,5 млн. грн. Що б це означало?)
Як приклад пошлюся на досвід Росії, де уряд прийняв на державному рівні федеральну цільову програму «Російська мова», яка, за словами російського прем’єра, «має визначити заходи для зміцнення російської мови як державної, мови національного спілкування і мови російського народу». І це в країні, де мовна проблема далеко не така гостра, як в Україні.
У нас крім державних можливі й інші шляхи фінансування. Сподіваюся, що меценатські традиції Терещенка повністю можуть бути відроджені новими українцями. І вже сам Бог велів включитися в цю просвітительську кампанію депутатському корпусу на всіх рівнях і, насамперед, — депутатам Верховної Ради у своїх округах. Добродії народні обранці, своєю участю ви не тільки зробите благородну справу для країни й народу, а й набудете воістину неоціненного політичного капіталу!
Було б чудово, якби в числі лідерів цього руху виступили керівники російських громад і рухів в Україні. Кому як не їм допомогти насамперед російськомовним громадянам країни оволодіти державною мовою, полегшити процес інтегрування в суспільство. Відомо, що існує практика, коли при прийомі на відповідальні адміністративні пости й посади необхідною умовою є вимога володіння українською мовою. Ті, хто не знає її, залишаються через цю формальну причину осторонь від активного державного і громадського життя, адже серед них чимало якщо не патріотів України, то просто талановитих людей. До того ж оволодіння другою мовою саме по собі навіть не є чимось видатним, і, тим паче, жертовним — це природний прояв людської цивілізованості, яке не стане дискримінаційним зазіханням на російську — вона була, є і буде мовою спілкування.
Що ж торкається теми обмеження в правах і, тим паче, утисків російськомовного населення в Україні, то тут, за результатами соціологічних досліджень, проведених Центром Разумкова, підстави для побоювань немає: національно-культурні потреби росіян в Україні задовольняються повною мірою (так вважають 44,4% опитаних), частково — 36,85%, незадоволеними вважають себе лише 7,6%.
Безумовно, мовна політика — справа дуже й дуже делікатна, тут потрібно враховувати особливості, які виникають у процесі залучення людини до української мови, історії, культури... І, насамперед, необхідно розуміти, що процес цей, нехай навіть оптимально керований, досить тривалий. Результат тут не досягається жодними пропагандистськими кампаніями і не вкладається в прокрустове ложе командно призначених термінів. Адже сама мова — це, як відомо, матеріальна оболонка думки, і за великим рахунком йдеться не стільки про вивчення мови, історії, культури — це формальний бік справи — скільки про прищеплювання навичок нового мислення, формування обновленої національної самосвідомості, соціального іміджу, міжнародного авторитету.
Ми вже пережили початковий романтичний період, коли п’янка атмосфера абсолютної, здавалося, свободи та вседозволеності разом з шаленою радістю руйнації застарілих канонів, брехні, лицемірства старої влади, дискримінації, призвели до реальності створення нарешті феномена українського начала як чистого феномена у всій його самобутності. Для того часу цілком можна пояснити максималізм і явне перестарання.
Минув час, емоції вщухли, і раптом стало очевидним, що радіти нічому, оскільки чудові якості і ступені можуть потішати наше хіба що лише історичне національне самолюбство, а в сучасності вони якось не проявляються.
На мій погляд, аналогічна доля української ідеї. Ми захоплюємося її історичним минулим і лише етнологічним сучасним прочитанням. Однак сьогодні ХХІ століття, абсолютно інші системи цінностей, жорсткі та жорстокі, і етноцінності грають зовсім не вирішальну роль.
Так, можна сказати, що українська ідея здійснена у своїй державній формі — Україна стала незалежною державою, і сьогодні головне завдання — активний соціально-економічний розвиток. Цілком правий перший Президент України Л.Кравчук, коли на запитання «Яка національна ідея може сколихнути народ нині?» відповів: «Економічне зростання. Колосальний ривок уперед. Стати «європейським тигром». Збільшити валовий продукт наскільки можливо. Вирватися з бідності. Ось у чому має бути ідея». Не варто романтизувати українську ідею і розчиняти її лише в духовній піднесеності, вона має стати і метою, і засобом соціально-економічного розвитку суспільства в його реальній конкретиці.
Не згодний із тими, хто принижує значимість української ідеї, а то й узагалі вважає її міфом. Вона має народитися, і за природою своєю повинна стати найважливішим консолідуючим стимулом розвитку українського суспільства та держави, основою їх престижу та іміджу. Вона має бути сучасною, інакше ми ризикуємо отримати феномен шароварної України і виявитися загальним посміховиськом для цивілізованого світу. Сьогоднішній скепсис стосовно неї пояснюється саме тим, що наявні опрацювання, повторюся, здійснюються не в найактуальніших площинах.
Відомо, що Україна — багатонаціональна країна. Українці органічно не здатні до гноблення інших націй, вони знають, що таке скривджене національне самолюбство. Ми живемо у мирі й злагоді — це, мабуть, наше єдине реальне досягнення за десять років незалежності. І це теж одна зі складових української ідеї.