Ексцентризм Л.Рапопорт із несподіваними деформаціями об’єктів із форсуванням активного кольору ще на початку 80-х років нібито передчуває світ порушених етичних та естетичних норм, згубність плебеїзації суспільного буття. Сьогодні, коли всі кияни змушені бути пасивними свідками архітектурного свавілля новоприбульців, сумним пророцтвом сприймаються мотиви Подолу, написані з ніжністю старі будиночки Києва, такі олюднені та незахищені.
Літературна оповідальність багато важить в мистецтві Любові Рапопорт, але сама живописна фактура заперечує цю оповідальність — виводить сюжет на рівень узагальнюючої метафори, навіть символіки. Парадокс так само, як і гротеск, — спадкові риси образного мислення Люби. Щоб не плакати, вона сміється, ховає розчуленість під машкарою зниженого гротеском образу. Її погляд помічає в людині, в ситуаціях глибинне, сутнісне, саме воно вирішується через колір. Колоризм Любові Рапопорт — якість незаперечна. Можна сказати, що в її підсвідомості колір живе як самостійна істота. Він ніби мріє про якусь особливу блакить. Мабуть, таку, яка є в останньому натюрморті мами — у «Нарцисах» Ганни Файнерман.
В майстерні Л.Рапопорт до пейзажів Києва, до портретів друзів, до безжально-гротескових автопортретів в 2001 — 2002 роках додалися композиції-притчі. В них гротеск відступає перед інтонаціями ніжної злуки. Марк Шагал якось відповів журналісту: «Можна сперечатися, чи є я великим або незначним художником, але я завжди лишався відданим своїм батькам з Вітебська». Ця данина родинній пам’яті напрочуд відчутна у всьому, що написано Любов’ю Рапопорт. «Мемуаризм» є «охоронною грамотою» дочки того народу, який за історію численних катастроф виробив родинну етику та увагу до пересічної людини, особливо до страждальця, так само як вміння подивитись на себе тверезо. Сміх та жарт крізь сльози часто бринять в очах єврея. Ця гостра двоїстість очевидна в драматичних симфоніях Люби: «Я малюю Таню», «Автопортрет», «Ідилія», в інших.
Мистецтво Любові, яке починалося як андеграунд, розвивалося в «діаспорі» родинного мікрокосму, всмоктуючи світову культуру. Воно сформувалося ускладненим, нелегким для дешифрування. Його сприйняття потребує від глядача духовної співпраці. Дошукуючись утаємниченого в творах Люби, розширюємо простір власної душі. Художник відмовляється пояснювати сюжети, але могла б повторити слідом за Марком Шагалом: «Що я маю пояснювати, я відчуваю, що світ стоїть догори ногами... Ще дитиною відчув, що всіх нас огортає неспокій... Коли в творі немає ірреального, як на мене, він не є реальним». Інстинктивність, беззвітність творчого стану, в якому Любов Рапопорт пише власні полотна, робить її мистецтво особливо щирим, навіть сповідальним.
Різними шляхами, у відмінних парадигмах та художніх системах йдуть до теми людяності як головної в їх творчості мати та дочка. Колізії їх біографій, амбівалентність радості — драматизму, все, що особисто пережите, тче фактурний візерунок їхньої гуманістичної творчості.