Сьогодні полотна Г.Неледви і В.Рижих, написані в 70—90-ті роки ХХ століття, розповідають про час і про себе на стінах Національного музею українського мистецтва. Вони, як точний сейсмограф, відбивають досить складний, неоднозначний період пошуків українського живопису трьох десятиріч напередодні довгоочікуваної епохи творчого плюралізму — багатостильового пошуку, а точніше — свободи мистецтва. У період кінця
80-х — початку 90-х років у процесі звільнення від догм роль авторів нинішньої експозиції значна. Їхня майстерня була лабораторією такої бажаної свободи. Тут зустрічалися однодумці. Тому не випадково у цей час «двоє» віддавали перевагу жанру портрета. У 70-ті роки Неледвою написаний «Портрет мистецтвознавця Ганни Заварової», художників Олексія Орябинського, Михайла Іванова, Роберта Багдасарова, сценариста Володимира Зуєва, створювалися жорсткі, іронічні, а часом і гротескні автопортрети. У цих полотнах відчувається пульсуюче життя інтелекту, вимогливий, гострий погляд художника-психолога. У портреті «Роберта Багдасарова» художник зображений майже в античній тозі. Фігура масивна, вагома, але здається, що вона пливе, лине у просторі, який мерехтить спалахами червоних і холодних жовтих кольорів. Очі напівприкриті важкими століттями. Руки складені на колінах. У них, як птах у гнізді, дрімає погасла трубка — переданий стан внутрішньої зосередженості людини. В усьому, що пише Галина Неледва, вона так режисирує твір, що глядач відчуває себе співучасником дійства, немов співавтором художника. Сила впливу і навіть навіювання творчості Г.Неледви помічені критикою давно.
Віктор Рижих, більш прив’язаний до композиційних структур мистецтва Ренесансу, пише в той час образи. Ясні, гармонійні. Серед багатьох — портрети Галини Неледви і Наталі Нестерової — друга, очевидного лідера мальовничих новацій, що займають особливе місце. На міжнародну арену «двоє» вийшли ще в 80-ті роки. Текст каталогів — свідчення потужного творчого натхнення та географії експозицій, яка розширюється. Бієнале у Венеції, на експозиціях у Ростоку, Будапешті, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Тбілісі, Москві, Кельні. Це неповний список перемог, міст, країн, «завойованих» Г.Неледвою і В.Рижих. Виставками в Тулузі, Нью-Йорку і Лондоні відкривався новий творчий етап 90-х років. Подорожі, хвилювання вернісажів, аура чужих земель і культур, пережитих почуттєво і творчо Віктором Рижих, оформили програму нового творчого періоду. Прислухаємося до художника. У вступі до каталогу він пише: «Пам’ятники історії, монументи живуть поруч і органічно входять у наш емоційний досвід... — вони зробилися «персонажами» моїх творів. ...Я прагну передати те хвилювання, яке відчув при зустрічі з тим чи іншим мотивом... — у Римі, Венеції, Авіньйоні чи в Києві. ...Моїм глибоким переконанням залишається те, що українська культура належить... середземноморському ареалу загальноєвропейської традиції. Тематика моїх композицій не суперечить національній орієнтації, навпаки підкреслює її європейськість». Віктор Рижих, художник рідкісної освіченості, інтелекту, дозволяє собі розкіш бути вільним від диктату художньої моди, яка поневолила багатьох у 90-ті роки. Він вірний принципам структурного мислення або, як він сам формулює, «формальному аскетизму» і Високому Смаку світозарного і ніким не перевершеного Пьєро делла Франческа, так само як і чаклунським валерним секретам Моранді. В.Рижих весь у пошуках гармонії. Він знає її обличчя. Інша Галина Неледва. Хронологічно новітній етап її творчості позначений катастрофою в особистому житті (смерть батьків), так само як і в житті країни — чорнобильською трагедією 1986 року. Свій живопис Г.Неледва пояснює зламом усієї системи світовідчуття, усвідомленням дегуманізації нашої цивілізації. «Настала ера «психозу», — говорить Г.Неледва. Від енергії розпачу автор понад двохсот картин, написаних за одне чорнобильське літо, переходить до «співрозмови» із Книгою Буття — шукає шлях до Нового храму, нову опору, щоб залишитися жити та творити. Вчитайтеся в рядки самоаналізу Г.Неледви, у текст її каталогу, і ви зрозумієте багато чого у свідомості цілого покоління. «Біблійний цикл». Цей живопис прийшов не рано й не пізно, а саме тоді, коли йому слід було прийти. Нову стилістику Г.Неледва позначила як «есхатологічний реалізм». Він з’явився в потребі говорити з космосом, із простором, куди в чорнобильське літо пішла з життя мати художниці. Спрагнена бажанням дізнатись, як їй там, як зустріли, які ворота відчинили, неначе пережила прорив в інший вимір. Туди в церквах підносять молитви й пісноспіви... Як героїня «Соляріса», Г.Неледва зламала перепону, яка відокремлює буттєве земне від позачасного вічного. Вона зуміла намалювати образи жителів невідомої країни. «Біблійний цикл» не що інше, як одкровення підсвідомості з... «необговорюваністю сну» (висловлення Г.Неледви). Композиції «Господи, допоможи та спаси», «Пролог», «Всупереч», «Діалог» і чимало інших — «очна ставка» із небожителями, жагуче звернення до Неба, Вічності. Діалоги відбулися на мові «світломузики». У полотнах самостійним життям живуть і рухи, майже як геологічні прошарки, колірні маси. Тонкі розтяжки монохромного кольору, немов наштовхнувшись на якусь невидиму нам перешкоду, стають на диби, набухають згустками фарби. Глядач осягає діалектику протиборчих фактур, просторів і кольору. Перед композицією, як перед зануренням, набираєш повітря в легені та в усі «очі своєї душі» вдивляєшся в «театр неба». Вже стільки літ до послуг мистецтва одкровення сучасної фізики та кінетики. Та не кожний митець готовий до них прислухатися. Галина Неледва бачить і чує. Її полотна втілюють не застиглу матерію, а енергію становлення — сам процес народження світлозвуку. Полотна — плин Часу, який несеться, як стріла, хронометраж мальовничих прозрінь, польоту думки в амплітудах коливань маятника, такого, як у Ф.Фелліні в «Репетиції оркестру». Басові звуки утворять акордну основу «Чорнобильської мадонни». Тривожна флейта витягає високі тони в «Жертвопринесенні Авраама». Скрипковим концертом звучать червоні, густі сині та перлинно-білі кольори «Благовіщення». Картини — результат виконавчого пориву художника. Тому доречно говорити про Г.Неледву як про композитора і диригента в одній особі. Всій серії акомпанує тягучий, густий, як мед, звук віолончелі, оксамитово-тривожні зітхання контрабаса. Музика тут — не ззовні запрошений гість, музичне звучання кольору сприяє сприйняттю переходу від епічних композицій до камерних — до тем довірливості та довіри. Кольором нюансовані найтонші відтінки ймовірності та вірувань у сакральний світ. Так, саме світломузична основа циклу робить майже непотрібною фабулу. У будь-якому разі, розповідь або натяк на нього зовсім не обов’язкові. Це розповідь мимохідь, у процесі розмови. У момент зародження історії. Розповідь не встигла за натхненням і пензлем майстра. У полотнах відбита енергетика, швидкість асоціацій, які змінюють одна одну, кардіограма темпераменту, пульсуючої крові, небайдужого серця. Позаду залишилося тридцятиріччя щоденної праці в майстерні, невтомний шлях думки та почуттів, готовність прийняти невідоме, пережити його, зробити твором-пам’ятником творчої перемоги та майстерності, а також знаком часу. Події та катаклізми, суть яких відкривається в художніх осяяннях, дають Г.Неледві та В.Рижих, їх мистецтву владу над часом. |