Гаєв: ...Можна було б ювілей відсвяткувати. Предмет неживий, а все-таки, що не кажи, книжкова шафа.
Пищик (здивовано): Сто років... Ви подумайте!
Століття тому було написано «Вишневий сад». Століття — відчутна та зрима сторінка. Її, блискучу та чудову, обтяжену свинцем і кров’ю, перегорнуто. Перед нами чистий аркуш, а на ньому, із куточка попередньої сторінки, проступають до нас рядки п’єси. За законами мистецтва рядки дивовижним чином перетворюються на гілки, які несподівано рясно вкриваються білими квітами, і перед нами виникає сад над річкою та старий будинок серед квітучого саду; у будинку з’являються люди, і ось він оживає...
Ми в залі черкаського театру. На сцені «Вишневий сад» через сто років після прем’єри.
Про цю п’єсу в усьому світі писали багато й охоче, настільки вона багатомірна і, як висловився один літературний критик, ароматна. Газетні статті й дослідження, присвячені п’єсі, займуть, певне, якщо їх зібрати, не одну полицю в шафі Раневської. Але до шафи підійдемо ми трішки згодом і навіть, можливо, зазирнемо в неї.
Чехов стверджував, що написав комедію. Фабула (відтворюю з задоволенням) така. Головна героїня — жінка весела й легка, безпосередня в спілкуванні — повертається в родовий маєток із Парижа, де її залишив коханий. Грошей у неї немає, маєток заставлено, жити доведеться в борг. Мало того, якщо за маєток не виплатити відсотки, його продадуть на аукціоні; навіть день торгів призначено. У героїні є старший брат, але він, по суті, п’ятдесятиоднорічна дитина, для нього фінансова проблема, як і для кожної дитини, нерозв’язна. Проте в оточенні героїні є один діловий чоловік. Він закоханий у героїню ще з отроцтва. Діловий чоловік складає план, виконання якого дозволить героїні не тільки уникнути розорення, а й розв’язати матеріальні проблеми сім’ї в принципі, на роки вперед. Суть ідеї така: сад і землю розділити на дрібні ділянки та здати їх в оренду дачникам. При цьому сад викорчувати, а будинок — знести, користі від них немає. У світі зміни: «Досі в селі були тільки пани й мужики, а тепер з’явилися ще дачники». Досить героїні сказати «так», погодитися на проект, і її врятовано. Але план нездійсненний: героїню та її брата пов’язують із садибою особливі почуття. Для них цей сад має цінність надматеріальну. У день приїзду Любов Андріївна, побачивши сад, радіє: «О саду мій!.. янголи небесні не залишили тебе... Подивіться, покійна мама йде садом... у білій сукні!..» Гаєв — її брат, здається, і не здивований, просто уточнює: «Де?»
Та це ж рай їм на мить відкрився. Утім, причина провалу ідеї навіть не в тому, що в сестри та брата особливі почуття, а в тому, із яким почуттям героїня промовляє: «Дачі й дачники — це так вульгарно, перепрошую»...
У рік виготовлення нашої книжкової шафи Європа вирувала. Невдовзі — 1804 року, Наполеон оголосить себе імператором... Відтоді в шафі побувало безліч французьких романів, а потім упереміш із ними — Карамзін, Пушкін, Гоголь і десятки, десятки невеликих, що озвучували простір століття: Греч, Кукольник, Гребінка, Слєпцов, Лейкін, Боборикін, Михайло Достоєвський, імена, що роками, а то й десятками років були на слуху, в орбіті читацького інтересу. І відразу: Толстой, Тургенєв, Некрасов, Чернишевський, Достоєвський, Чехов... Це книжки, що сформували інтелігенцію та поняття «вульгарність».
Улюблений французький письменник Чехова — Мопассан. Мопассан був старшим від Чехова на 10 років, але друкуватися вони почали в один рік, 1880-го (Мопассану забороняв друкуватися до часу Флобер). І прожили вони однакову кількість років...
Мопассан утік із Парижа від вульгарності Ейфелевої вежі, пам’ятника задертій ніжці в сітчастій панчосі. Цікаво, що дочка Раневської Аня якось і не помітила в Парижі цієї вежі: справжня висота досягається інакше («А в Парижі я на повітряній кулі літала!»).
Відмова Раневської від проекту Лопахіна це не снобізм аристократки. Снобізм — слабкість виліковна, минає, як правило, щойно справа торкається фінансової вигоди чи фізичної небезпеки. Тут — інше. Тут неможливість, несумісність груп крові. Проект провалюється. Діловий чоловік викуповує сад, господарі залишають маєток, їдуть, по суті, у нікуди. Розчиняються. Їхній вихід — це віддалена рима до «вигнання з раю» — першої сцени світової драми. Отака комедія.
У ті самі прем’єрні для «Вишневого саду» дні, сто років тому, на іншому кінці планети крейсер «Варяг» у безнадійній ситуації відмовився здаватися в полон. «Не бути» — це не вибір, це неможливість стрибати клоуном, рубаючи сокирою книжкову шафу своїх предків, свого дитинства.
У черкаському театрі п’єсу поставив головний режисер театру народний артист України Алім Ситник. Постановка, скажу відверто, справила несподівано сильне враження. Через якийсь час я повторив візит, і не пошкодував: враження тільки посилилося. Побудова мізансцен (за принципом організації статичних «красивих кадрів» в авторському кіно), вишукані декорації та реалістичні костюми, динаміка акторської гри й точність музичних акцентів, художні знахідки (свистульки, хореографічні вставки, відкриття іншого простору — «райського бачення» над сценою) — усе це надихає говорити про черкаський «Вишневий сад» як про надзвичайно яскраву подію в низці театральних сезонів останніх років. Розділити чи спростувати цю думку зможуть незабаром і в столиці, спектакль покажуть на сцені театру ім. І.Франка.
* * *
«Вишневий сад» — актуальний. Уже на наших очах промислових робітників й інженерів знищено як клас — перетворено на ринкових торговців; від інтелігентності лікарів і вчителів мало що залишилося — вони безповоротно перетворюються на професійних ділків-здирників. Але це ті, що вижили... «Сад — це все те, що ми втратили в нашому житті, — говорить режисер, — це наше минуле, наші предки, наша моральність, наша культура. Ми живемо нині якимось незрозумілим життям. Немає на що озирнутися, минулого в нас немає, майбутнє для нас теж незрозуміле. Ми почали будувати «сьогодні», точнісінько так само, як сімнадцятого року, все зруйнувавши до підвалин. Зруйнували, але нічого за всі ці роки так і не побудували...»
Таємничий сюжет «Вишневого саду» виявився позачасовим — вічним (ну так, 100 років — вік), перебуваючи всередині такого сюжету, можна торкнутися будь-якої епохи.
До речі, про Сімнадцятий рік.
Цікаво читати відгуки на першу постановку. Їх було багато у виданнях усіх напрямів і відтінків. Іноді читати цікаво, іноді дуже. Особливо ліво-рожевих. Що гучніше ім’я, то болючіше.
Максим Горький категоричний, він на гребені доби, звідки йому безодні не видно, відкриті йому лише туманні далі. Він говорить про власників саду: «Вони спізнилися вчасно померти... паразити, позбавлені сил знову присмоктатися до життя». По суті, вустами Горького говорить хамуватий лакей Раневської Яша. (Можна порівняти. Яша — Фірсу: «Набрид ти, діду. Бодай би ти скоріше здох».) Володимир Короленко роздратований образом майбутнього в особі «вічного студента» — «облізлого пана» Петі Трофимова. «Чому надія на майбутнє асоціюється з вилинялістю й безнадійною тьмяністю, що навіюють смуток?» — сердиться він. А тому-то, Володимире Галактіоновичу, що ви ще не читали своїх листів до Дзержинського. У тих листах яскраво постане перед вами майбутнє — хвацько там «вічний студент» разом із Яшою в підвалах ЧК прошибають із револьверів голови всім тим, хто не присмоктався. І прізвище в них уже спільне — Шариков.
* * *
Так, Горький, прочитавши п’єсу в 20-х числах жовтня
1903 р., її не схвалив, але надрукував. А Станіславський, прочитавши п’єсу в ті ж дні, телеграфував Чехову: «... Вражений, не можу отямитися. Перебуваю в нечуваному захопленні... Сердечно поздоровляю геніального автора...» Через три місяці було дано першу виставу. І ми на неї не спізнилися.