Цей рік обіцяв стати як ніколи «культурно насиченим». Позаяк це двічі «рік культури» — Рік культури в Україні та Рік Росії в Україні. Якось так вийшло, що роки української та російської культури збіглися. Деяким злим язикам це дало зайвий привід понарікати на те, що російського, як завжди, буде більше і воно виявиться кращим, а якщо «по державній лінії» — то ще й дешевшим, і нарешті, воно остаточно заглушить рідне українське. А деякі романтики сподівалися, що цей рік стане якщо і не в прямому розумінні «роком культури» (хоча б тому, що немає цього «прямого розуміння»), то вже, у кожному разі, такою собі безперервною фієстою, під час якої на зміну російському мистецтву прийде українське і навпаки, ряснітимуть афіші, а театрали розгубляться від розмаїття, не знаючи, якій виставі присвятити сьогодні вечір.
Ні перші, ні другі не вгадали. У кожному разі, ні «план заходів» Року культури в Україні, ні «приблизна програма» року російської культури не є приводом ані для радощів, ані для смутку. Є підстави гадати, що Рік культури в Україні стане нагодою ще раз поговорити про культуру без якихось видимих наслідків для неї ж самої. А відкриття Року Росії війнуло в обличчя справжнім «совком» — не в плані примари відродження СРСР, а в плані запропонованої програми заходів.
Так уже повелося з радянських часів, що всі «протокольні» концерти, присвячені великим загальнонародним святам, відкривалися симфонічним (у гіршому разі — естрадно-симфонічним) оркестром. Що в першій частині обов’язковою була присутність фольклорного колективу, а також «вершин радянської естради» — Кобзона, Лещенка й Толкунової. Перші два символізували мужність і ліризм (у любові до батьківщини, звісно), остання — м’якість материнства (теж не в останню чергу асоційоване з «батьківщиною-матір’ю»). Все це приправлялося «представниками республік»: найчастіше «Пісняри» від Білорусі і тріо Мареничів від України. Концерт або йшов по всіх програмах радянського телебачення, об’єднавши народ у символічному єднанні, або по інших програмах просто нічого було дивитися. Та й не хотіли перемикати канали: їх усіх, від Кобзона до Мареничів, — народ любив. А під час симфонічних та фольклорних номерів ходили на кухню заварювати чай. Що характерно, і «відповідальні товариші», які сиділи в перших рядах, і «безвідповідальні», які стовбичили перед блакитним екраном, із задоволенням стежили за тим, як протокол потихеньку наближається до завершення і скочується до зовсім непротокольних Пугачової з Паулсом, Леонтьєва, Доліної «старого зразка» та інших «попсовиків» радянської естради.
Я згадала старе, бо програма «року російської культури» нагадала мені саме радянські протокольні концерти. Не тільки тому, що в одному концерті відкриття змішалися симфонічний оркестр і лауреати конкурсу Чайковського з ансамблем «Берізка», а наприкінці все це було приправлене «Любе» та Доліною. А й тому, що нинішнє російське «мужньо-мілітарне» «Любе» вписується в російське держзамовлення так само органічно, як «мужньо-ліричні» кобзонівські «Мгновения» у держзамовлення радянське. А схудла Доліна, у свою чергу, впевнено дрейфує від образу шніткевського Мефістофеля (колись написаного під її голос) до образу «хранительки домашньої погоди» — такий собі осучаснений варіант Толкунової. А ще тому, що вся планована програма «фестивалю мистецтв» тхне нафталіном з упором на академічне мистецтво.
Так, радянські часи добряче врізали по академічному мистецтву, зробивши його досить нудною частиною протоколу. Я майже впевнена, що записи квартетів Бородіна, симфоній Глазунова і Танєєва так і осіли в сховищах телекомпаній під грифом «Лебедине озеро». Але проблема програми Року російської культури все ж не в академізмі. Адже й академічне мистецтво представлене не так і погано. Ми могли сподіватися на гастролі Большого театру, Нової опери, Маріїнки, відомих і улюблених академічних драматичних театрів, яких у Росії безліч.
Міністр культури Росії М.Швидкой частково вніс ясність: метою організаторів було привезти в Україну такі колективи, які можуть потрапити сюди лише «по державній лінії». Ті, які можуть потрапити «по комерційній», і так до нас дійдуть — у цьому головний російський культуртрегер не сумнівається. Тож Міністерство культури Росії просто пильнує інтереси своїх артистів, честь йому за це і хвала. Адже артисти і трупи першої величини (у тому числі й академічні колективи) цілком можуть заробити на комерційних візитах в Україну — і не треба на них за це ображатися, вони з цього живуть. А якщо артисти з трупами мають ще й певний рівень незалежності, то вони на пропозицію свого міністерства попредставляти російську культуру в сусідній країні «за спасибі» можуть і зовсім образитися. Між іншим, хочеться по-хорошому позаздрити російським артистам, які в багатьох випадках можуть вибирати, що їм робити і що — ні, незалежно від волі міністерства культури. Цікаво, чи багато наших творчих колективів, що мають статус державних, можуть на міністерське «треба» не відповісти «єсть». Рівень незалежності «підопічних» російського міністерства досить високий. Може, тому, що чиновники чудово розуміють: їхнє ідеологічне завдання не тупати начальственно ніжкою, а залучити творчих людей до виконання особливо важливих суспільних завдань. Рік культури в Україні, здається, у коло таких завдань не ввійшов.
Міністр Швидкой, пояснюючи на прес-конференції суворе дотримання «державної лінії», зізнавався в тому, що «кошти у них скромні», а роздувати ціни на квитки вони не хочуть. Це, звісно, шляхетно, хоч і викликає деякі запитання. Ось хоча б таке: чи не могли б стати гастролі «по державній лінії» значно дешевшими, ніж гастролі «по комерційній», просто тому, що наше українське Міністерство культури забезпечило б зали за найнижчою орендною ставкою або й зовсім без неї? Адже не секрет, що орендна плата за зал становить чималу частку вартості квитка. Входить у цю ціну хай і невеликий, але обов’язково присутній «інтерес» агентства, яке організовує гастролі. Гадаю, знавці могли б знайти ще не один чинник, що впливає на ціну квитка, і спосіб знизити її «по державній лінії». Ось тільки хороші артисти навряд чи погодяться — на державному бензині далеко не заїдеш. Ні на російському, ні на українському. А залучати до організації гастролей приватні фірми, які мають досвід гастрольної діяльності і напрацювали зв’язки зі спонсорами, державні структури відмовилися. Попри те, що пропозиції взаємовигідно співпрацювати від приватних агентств надходили в обидва міністерства протягом усього минулого року. Що ж, не буде нам ні Большого ні Малого, зате все на «найвищому державному рівні» — сам Президент брав участь у відкритті. А на найвищому, тобто державному, рівні один президент цілого театру вартий. Хай і, з точки зору мистецтва, державний рівень видається принизливо низьким. І принизливим передусім для України.
А взагалі-то, як гукнеш, так і відгукнеться. Згадайте програму минулого Року України в Росії — вам відразу перехочеться ображатися на російську сторону. Усе чесно: ми возили в Росію хор ім.Верьовки, а вони до нас — ансамбль «Берізка», ми їм оркестр народних інструментів, а вони нам — камерний оркестр «Московія» тощо. Таке ось культурне співробітництво «по державній лінії».
Про орієнтацію міністерств на те, що може і що не може бути привезене в Україну по «комерційної лінії», слід поговорити особливо. В оргкомітети з підготовки Року культури РФ надходили пропозиції співробітництва від недержавних структур, як було зазначено вище. Це дуже ясно дало зрозуміти обом сторонам, що Україна зацікавлена в російському «продукті». І не тільки (і не так) у «попсовому» — надходили пропозиції з організації гастролей провідних російських академічних театрів. Неважко здогадатися: агентства, що займалися гастролями росіян в Україні, і далі ними займатимуться, незалежно від Року Росії. У цьому зацікавлені і українські, і російські держструктури. Напевно, саме про цей інтерес ішлося, коли український міністр пообіцяв «позначити взаємодії» не лише між державними структурами, а й між недержавними (у тому числі комерційними) організаціями. Міністр відверто повідав публіці, що недержавним фондам і творчим організаціям «без державної підтримки важко вижити», і тому їхня роль у співпраці держструктур визначена. Слово честі, я не здивуюся, якщо на кожній другій гастрольній афіші провідних російських творчих колективів з’явиться приписочка «У рамках Року Росії в Україні». І не тому, що ці гастролі організовані російським чи українським міністерством, а просто тому, що це «доречно», — і жодне комерційне агентство, яке реально організовувало гастролі, не зможе відмовити подавцю «державної підтримки» у такій приписочці, хоча б тому, що всі більш-менш пристойні зали України перебувають на балансі міністерства.
У свою чергу, Росія може лише схвалювати подібну комерційну активність. По-перше, маючи такий актив, вони цілком можуть дозволити собі зосередитися на тому «пласті культури», який не цікавить незалежні агентства, оскільки про все, що їх цікавить, вони подбають самі. По-друге, це просто вигідний ринок для своїх, російських творців і комерсантів від мистецтва, тому приплив російського «продукту» по комерційній лінії в Україну гарантований. Адже, як висловився сам міністр культури РФ, «нас не чекають ні в Каннах, ні в Америці — ми орієнтуємося на слов’янський світ». І передусім на ті його сегменти, у яких згодні за цей продукт платити в силу ряду причин, із яких головні — «неїстівність» або дорожнеча власного «продукту».
У цьому плані показовим було «незалежне» від Року культури Росії відкриття в Києві «першого» магазину російської книги. Я взяла це слово в лапки, оскільки у нас більшість книгарень можуть претендувати на це «звання». Це була одна з тих акцій, що проходили не по державній, а по комерційній лінії. Але візит міністра культури РФ на відкриття цього магазину зайвий раз довів, що держава зовсім не стоїть осторонь такого вияву «імперської експансії», і якщо вона не бере участі в ньому матеріально, то вже морального боку не прогавить. Одна половина присутніх із піною на устах обговорювала між собою «імперську експансію», а друга — захоплено порпалася на полицях і задоволено муркотіла. І ті й інші розуміли, що ринок на Петрівці відімре не тому, що українська видавнича політика стане мудрою, прозорливою та протекційною — у цьому встигли вже неодноразово розчаруватися, — а тому, що відкриється ряд таких магазинів. Слід сказати, що в тих, хто муркотів біля полиць і не чув благодушних промов міністра (та й не знав, що це — міністр), не виникало в душі занадто сильного протесту до такого роду «експансії». Ці люди просто хочуть купувати книги і читати, і вони будуть вдячні кожному, хто дасть їм таку можливість.
Можна скільки завгодно оголосити днів, декад, років і цілих тисячоліть культури. Підкріплювати їх «науково-теоретичними конференціями» і панахидами по жертвах тоталітаризму. Паралельно можна розводити антимонії про «зниження національної самосвідомості», «ролі української мови» і вибудовувати інші риторичні фігури, які так любить влада. Але доти, доки культурна політика орієнтується не на людину, а на «ідею», «героїчне минуле», «історичну драму народу» та інші словеса, що погано приховують нездатність і небажання щось зробити тут і зараз для кожного представника цього народу, ми радітимемо російським книгам, російським театрам та іншим виявам «років культури Росії», які не припиняються вже ось десятиліття.
І зараз саме час нарешті поговорити про культуру. Саме час тому, що в лютому стартує Рік культури в Україні. Нагадаю: відповідний указ було підписано нашим Президентом у лютому минулого року. Не знаю, приурочений він «70-річчю етноциду українського народу» чи Року культури Росії (адже коли підписувався указ, уже було відомо і про «рік етноциду», і про «рік Росії»). Не знаю взагалі, що змусило одних ініціювати, інших підтримати, а ще когось підписатися під настільки безглуздим словосполученням. Адже з таким самим успіхом можна було провести «рік космосу» чи «рік політики», а може, навіть «рік нації». Якби не канула в Лету практика соцзобов’язань, можна було б очікувати, що кожного примусять узяти соцзобов’язання кидати сміття в урни, не лаятися у громадських місцях, взагалі щоб «усе як на параді». І це, між іншим, була б не найгірша модель проведення «року культури». Але, судячи з того, що можна «оголосити рік культури» указом Президента, культура не залежить від нашої з вами волі, побажань та поведінки. Культура — це не наше з вами «будь ласка-мерсі». Культура — це те, що перебуває у віданні відповідного міністерства й охоплюється «планом заходів».
План цей, хоч він наразі й «приблизний», заслуговує особливих слів. Не приховую, мені було цікаво подивити, як він виглядатиме на тлі плану Року російської культури в Україні. А крім того, він міг би дати певне уявлення про те, що таке українська культура у виконанні української ж держави. Звісно, немає сенсу перераховувати всі пункти плану — досить назвати кілька. Наприклад, до плану входить «Всеукраїнський огляд матеріально-технічного забезпечення закладів культури», виготовлення марки й конверта «Рік культури в Україні» із спецпогашенням, черговий огляд художньої самодіяльності, провести звіти-презентації національних установ культури. Також згадуються традиційні і не дуже фестивалі мистецтв і Всеукраїнська панахида по жертвах Голодомору. Особливо хочеться відзначити такі немаловажні пункти: «заснувати книжкову серію «Життя видатних українців» у рамках Програми суспільно значимих видань» (держзамовлення тобто); провести документальну фотовиставку «Ми з України» (видатні діячі української культури). З приводу цих двох позицій міністр культури України висловився на прес-конференції у тому сенсі, що такі заходи нарешті змусять нас пишатися собою, своєю країною і своєю нацією. Йому чомусь здається, що коли ми побачимо галерею «вихідців з України», від Анни Ярославни до Зигмунда Фрейда (він, виявляється, теж), то негайно переповнимося гордістю за ту країну, у якій живемо тепер.
Я розумію, як боляче було (і буде) читати цей «план року культури» тим, хто не може знімати кіно і ставити вистави, оновлювати експозиції і закуповувати книги (хоч би й суспільно значимі) через брак коштів. Напевно, фотовиставка та книги про «житія великих українців» від царя Гороха важливіша для нашої сучасної культури, ніж зйомка нового фільму, постановка нової вистави, розкручування сучасної української музики, видання сучасної української прози. На місці деяких кінематографістів та поетів я пожалкувала б, що не народилася років сто тому, — сьогодні у мене був би нарешті шанс домогтися визнання і постати перед публікою хоча б на фотовиставці. Живі творці нині знову залишилися на задвірках «величчя історії». Що ж, зрозумійте правильно, панове артисти: вас багато, а міністерство одне, і воно обслуговує цілу культуру, а не якихось окремих творців. А бюджетних коштів на цей «культурний» рік відпущено навіть менше, ніж на минулий «некультурний». А крім того, «огляд матеріально-технічного забезпечення» влаштувати значно простіше, ніж матеріально і технічно забезпечити, а «надрукувати марку й організувати спецпогашення», напевно, вигідніше, ніж зняти фільм. Рік культури в Україні загрожує укотре вдарити по становищу мистецтв і при цьому, природно, нічим не змінити на краще становища культури в цілому. Адже не з допомогою оглядів та фотовиставок воно змінюється...
Прикро визнавати під завісу статті, присвяченій культурі, що саме це слово, здається, уже нічого не означає. Його значення розпорошилося, і ця розпорошеність тепер дозволяє всім охочим говорячи про культуру, говорити про щось лише їм зрозуміле, а то й зовсім ні про що. І ця хвороба вже настільки прогресувала, що навіть якщо завтра буде прийнято якийсь закон «про культуру», він нічого не вирішить, це все одно, що приймати або скасовувати закон Архімеда. Слово «культура» не просто десакралізоване, як ім’я Бога в устах атеїста, воно просто потонуло в морі значень та смислів. Наші державні мужі, які доклали руку до цієї профанації, давно зрозуміли, що говорити про культуру чи й ще гірше —«займатися культурою» — це товкти воду в ступі: бризок багато, а витрат нуль (як, утім, і ефекту).
У зв’язку з цим я запропонувала б у Рік культури в Україні запровадити мораторій на слово «культура» для всіх представників державного апарату. А за кожне порушення, тобто вживання цього слова в усній чи письмовій формі, стягувати по 10—20 копійок штрафу на розвиток мистецтв. І тоді найзлиденніші з бюджетників, якими досі є працівники «сфери культури», невдовзі не лише заживуть, як їм хочеться, а й почнуть давати в борг деяким збанкрутілим депутатам та високим чиновникам.