Ближче до Дня театру (прогресивне людство відзначає його 27 березня) стануть відомими імена найкращих у театральній «галузі» столиці. Традиційно переможці отримають «Київську Пектораль». Нині ювілейну, 20-ту за ліком. Ця регалія, об яку розбито сто списів незадоволених і захоплених, у профіль достеменно як «ровесниця» Незалежності. Не жарт: двадцять років на плаву (інколи навіть у калюжах) і при цьому схоронність статусу головної публічної професійної театральної нагороди.
Заснована «Київська Пектораль» 1992-го. Біля її витоків стояв світлої пам’яті Микола Губенков. Перші церемонії в залі Театру імені Івана Франка збирали весь цвіт і світ, і навіть більше. З Москви приїжджали Олег Єфремов, Роман Віктюк, Світлана Коркошко. З Пітера - Кирило Лавров. Місцеві градоначальники дарували - кому годинник, а кому - і квартири. На сцені співали співаки, а не пискляві істоти (яких тепер за три копійки заганяють на будь-які гоп-заходи). Церемонії тоді теж були схожі на творчі акції. До справи ставилися серйозно і з режисерським підходом. (Ну, а з приводу того, в що виродилася з часом «церемоніальна режисура», навіть бурчати зайвий раз не хочу: давно нудить від пишномовної бездарності.)
Утім, не гарніром, а основними стравами; не оправою, а діамантами завжди цінна для нас «київська Турандот». Тобто тими справді хорошими спектаклями, які за двадцять хвацьких років і склали історичну хроніку театрального життя столиці - в період «тимчасового міжчасся». Скажемо так. Усіх підряд, звісно, не перерахую. Але нагадаю, що до подієвих «пекторальних» рубежів слід зарахувати, наприклад, постановку Р.Віктюка початку 1990-х на сцені Російської драми «Дама без камелій» (на той час - досконалість стилю, форми, акторських робіт). Хтось згадає тодішній (і в тому ж театрі) дзвінкий мюзикл «Кандид» у постановці Володимира Петрова, який тепер викладає у Школі-студії МХТ і, на жаль, із Києвом порвав навіки. Той самий період - «Біла ворона» С.Данченка у франківців із чудовою Наталею Сумською в ролі Жанни д’Арк. Навіть не пам’ятаю точно, отримала вона тоді цю премію чи ні (здається, номінувалася) - яке це має значення? - була подія, була роль. Ця ж премія колись об’єктивно-уважно придивилася й до акторських міні-шедеврів на сцені Російської драми, створених великою актрисою Вірою Леонідівною Предаєвич. Мала штучка червінчик, а ціна висока: невеликі ролі, а до їх висоти спробуй дотягнися.
Мабуть, у такому ж спонтанному ряду важливо не забути чудові спектаклі «Постріл в осінньому саду» Валерія Більченка за мотивами А.Чехова, «Історія однієї пристрасті» М.Резніковича за мотивами М.Джеймса, «Сни за Кобзарем» В.Козьменко-Делінде за мотивами «Кобзаря»…
У списках чемпіонів «Пекторалі» не один сезон значиться обдарований Юра Одинокий, який на сцені лівобережної драми відколював інколи такі постановочні номери… Досі відлунюють і «Мелкий бес», і «Женитьба». Уже пізніше у франківців - його ж «Брати Карамазови».
Природно, все це тільки вихоплені з моєї пам’яті окремі полиски. За двадцять років десятки людей - «правих» і «лівих» - стали володарями нагороди. Ті - заслужено, інші - не дуже. Тому-то одного разу й прийшла та неминуча межа, коли кількість розданого (в одні руки) стала мало відповідати якості створюваного (на різних сценах). «Пектораль» переживала і такі періоди «інфляції». Проходила вона й етапи корупції (коли в списках лауреатів раптом виникали «труди» тих, хто раніше навіть у номінаціях не значився!).
Були і прикрі помилки, і недогляди («недогляділи» свого часу сильну постановку О.Ліпцина за п’єсою Е.Олбі на Лівому березі).
Зрештою, були й різні чиновники, які «тиснули» на «Пектораль». Доволі упереджено до преміальної історії ставився Олександр Биструшкін, сам театральна людина. Прагматичніше підійшла до цього ж питання нинішній художній керівник культури Києва Світлана Зоріна, яка все-таки зберегла премію, хоча запросто могла сказати як відрізати: «Дорогі хлопці! У світі фінансова криза, тому лавочка закривається!» Уже з цієї причини розумниця, що не прикрила.
Отож багато чого сталося за двадцять пекторальних літ. Саме «мистецтво театру», яке ще на початку 1990-х гордо надимало щоки від своєї громадянської значущості, раптом якось почало скисати, знічуватися, здуватися, здавати медійні й інші плацдарми - попсі, маскульту. Почало скромно забиватися в куток, колупаючи пальцем у носі й почуваючись безприданницею на утриманні в пана-держави. За цей час висохли й мої сльози, які раніше я проливав ручаями за долями артистів…
Для яких гроші в конверті на «Пекторалі» у середині 1990-х інколи означали цілий статок, а вже в середині 2000-х вони за цю суму навіть не плюнули б у ваш бік, а, задерши штани й витріщивши очі, поскакали б у передмістя на зйомки «мила»… Залишивши за собою в тому чи іншому театрі можливість виступати «на разових». (Ненавиджу в лексиці сучасного театру саме це - «на разових»: наче цей «одноразовий» артист - як одноразовий презерватив, наче для «другого разу» в нього вже дихалки забракне… або совісті.)
…Отож, коли в багатьох совість здохла, а мистецтво театру у 2000-х стало більш «автономним» і від’єднаним від «довкілля»… Коли рідкісний художній театр наш піпл почав сприймати як «секту божевільних» (і то правда, як можна конкурувати з тоталітаризмом нині сущих телерозваг?)… Отож саме тепер «Пектораль» і знаходить своє важливе - не світське, а професійне - призначення.
Ця премія - тепер - для театральних «сектантів», для тих, хто ще здатний ворожити й молитися у храмі, не вимагаючи з пастви відкотів і навіть не сподіваючись на позитивний телерепортаж на каналі Коломойського.
І найкраще, на що сподобилася дивом уціліла регалія («мужем бита, попами лякана, живуча!», - як сказала Марецька у фільмі «Член уряду»), це - селекція якісних сценічних сходів у неврожайний час, яким і є ці наглі, підлі, цинічні (антисценічні) 2000-ні.
Тобто «Пектораль» стала таким собі елітарним ліхтариком, який висвічує у кромішній пітьмі рідкісні рослини, гілочки й квіточки, що тягнуться до сонця мистецтва, а не до штучного освітлення.
Неодмінно слід зазначити, що об’єктивність людей, котрі входять до експертних груп (останніми роками), ні в кого не повинна викликати сумнівів. Оскільки практично все найкраще, що проросло в нас під сонцем Сатани на різних городах, помічене, підтримане, премійоване… хай і скромним грошовим еквівалентом (фрікам у Пінчука платять у сто разів більше). Наприклад, помічені - інтимно-філософське «Щастя» А.Білоуса в Театрі на Печерську і бешкетний «Розпусник» А.Крижанівського - там-таки.. Прекрасні «Три сестри» Е.Митницького в Театрі драми та комедії й останні спектаклі О.Лісовця - там-таки. Деякі ентузіасти-артисти з різних театрів, причому це часто люди без жодних звань (не в усіх же є такі вірні друзі в адміністраціях, як в Анатолія Анатолійовича…) отримують ці «Пекторалі», як Паша Ангеліна - орден Леніна (за рекорди на тракторі): як свідчення того, що немарним був їхній творчий альтруїзм.
…І хоча б із цієї причини «Пектораль» потрібно захищати від інтриганів, від спонтанних спроб прикрити її, притиснути або «напоумити»… Премія безсмертна! І тому має жити, не зраджувати себе, продовжуючи верстати то скорбну, то веселу хроніку театральних днів нашого життя.
***
Що стосується недавніх днів - поточних розкладів (результати стануть відомими 26 березня), тут з усього видно: 2011-й для театрального Києва став «російським сезоном». Відразу три найкращі постановки (за версією «Пекторалі») - на основі творів великої російської класики. «На дне» М.Горького, «Месяц в деревне» І.Тургенєва, «Прошлым летом в Чулимске» О.Вампілова. (Відповідно, роботи представлені Театром на Подолі і Театром драми та комедії на Лівому березі Дніпра.) Скажемо так, «тренд» у зв’язку з трійкою найкращих - цілеспрямоване бажання режисерів достукатися до зачерствілих сердець сучасників засобами сердечного театру. Головне - навіть не режисерська форма, а особлива пронизлива (сердечна і творча) ІНТОНАЦІЯ, яка в даному разі й відрізняє творчість від халтури… А Театр від «Кварталу».