Петербурзький балетний театр Ейфмана цінують у всьому світі. Це воістину «валютний» колектив у позитивному значенні слова «валюта». Ейфман - автор понад сорока постановок, а «Анна Кареніна» - його перлина.
Ейфман, як і Сергій Дягілєв, вважає, що публіку «треба дивувати». Йому це вдається. Київські балетомани давно не мали таких глибоких і яскравих вражень. На нашій балетній сцені відчути щось, що виходить за рамки «ну станцювали, ну порухалися, ну постояли на одній нозі», майже неможливо. В останні роки балет головного музичного театру країни потонув у рутині, досягши межі консерватизму. Подивимося, чи зможе освіжити його дихання молодий керівник балетної трупи Денис Матвієнко, котрий кілька місяців тому перебрався в Київ з обох російських столиць. Утім, у танцювальній повсякденності Києва був момент цікавого хореографічного пошуку трупи Раду Поклітару. Дивно, але молодому хореографові вдалося поставити кілька спектаклів і на головній сцені країни. Втім, його дуже швидко й звично «відтерли» від неї наші рутинери. А відсутність підтримки на батьківщині спонукала молодий колектив шукати щастя за кордоном...
Мова пітерського спектаклю - ідеальне поєднання класичної хореографії та стилю модерн. Глядачі поринають у психологічний театр, де кожен артист - яскрава індивідуальність. Це стосується не тільки солістів - усі артисти мають просто приголомшливу, чудову техніку, яка природно поєднує класичну й сучасну танцювальну стилістику. А техніку підкріплює акторська майстерність. Трупа Ейфмана не стоїть на позиціях авангардного балету, часто безсюжетного, абстрактного, зосередженого на самому собі. Її артисти зберігають театральну традицію, оповідаючи свої історії сучасною хореографічною та пластичною мовою («Майстер і Маргарита», «Гамлет», «Карамазови», «Чайка», «Роден» і безліч інших постановок). Працюють на повну силу, на великому почуттєвому підйомі, не шкодуючи ні фізичного, ні емоційного «живота свого». У Києві два спектаклі танцювали різні солісти: працювати з такою емоційною та фізичною самовіддачею два дні поспіль неможливо. Вражає зовнішність виконавців, котрі мають модельні параметри. І чоловіків, зріст яких 185-200 сантиметрів і вище, і балерин. Це дуже гарно, хоча видається, що так самозабутньо й легко танцювати людям високого зросту нелегко. Однак усе, що відбувається на сцені, сприймається як єдиний порив, політ, сама вишуканість! Подовженість ліній, грація й водночас сила характерні для більшості артистів Ейфмана.
Хореограф свідомо звузив рамки сюжету Толстого. Він відкинув обидві побічні любовні лінії - Доллі-Облонського та Кітті-Левіна, зосередившись на головній трагедії. І хоча Ейфман заявляє трактування образу Анни як «перевертня, зануреного у світ пристрастей», декларація не збігається зі сценічним вирішенням. Постать Анни складна й трагічна. Першого вечора танцювали жагуча, порочна й стражденна красуня Марія Абашова (Анна), височенний і благородний Олег Марков (Каренін) і чуттєвий, бентежний Сергій Волобуєв (Вронський). Героїня Абашової викликає жалість. Кареніна облагороджено: він - людина, здатна на велику любов, і навіть співчуває зрадниці-дружині. Приваблює суперечливий Вронський з його щирим прагненням захистити Анну від осуду юрби й неспроможністю втримати її від загибелі...
Особливу роль грає кордебалет, який втілює снобізм світського Петербурга, солдафонство оточення Вронського, бездушність карнавальної юрби, сум’яття свідомості героїні-морфіністки. Приголомшлива знахідка Ейфмана - умовний «паровоз», що виникає на початку балету (пам’ятаєте, Анна стала свідком загибелі залізничника, розчавленого поїздом) і потім її вбиває. Він має вигляд людської маси, обрядженої в чорне, - вона бездушно-механістично рухається під електронний супровід звукових ефектів Л.Єрьоміна. Це коротке відхилення від музики Чайковського, ретельно підібраної балетмейстером. Ейфман ближче до кінця поступово збільшує емоційну напругу (друга дія драматичніша за першу), включаючи хрестоматійні фрагменти Другої, Шостої симфоній, «Ромео і Джульєтти». Всі компоненти постановки продумано з великим смаком: витончені декорації З.Марголіна, прекрасні костюми В.Окунєва, виразне світло Г.Фельштинського. І хоча спектакль дуже доступний, спирається на естетику, яку умовно можна позначити як «поп-класику», він проймає, очищує, підносить. Публіка переповненої Національної опери зазнала катарсису, захвату, були навіть сльози.