ДРУГЕ СТОЛІТТЯ НАТОВПУ

І це не я засуджую народ. Він сам себе засудив на таку невеселу долю, і це має історичне коріння. Уникаючи тривалих екскурсів у минуле, пригадаймо, що багато століть народ України, на жаль, не мав власної держави, перебував «під ярмом». Наголошую — дозволяв тримати себе під ярмом. За час перебування під німцем або турком, угорцем або поляком, купцем або поміщиком у багатьох поколінь сформувалася своєрідна психологія як основа культури. І хоч як це образливо звучить, але це — психологія холопа. Менталітет людини, котра прагне жити з чужого столу, з хазяйського поля, з того, що погано лежить. А майже вікова історія соціалізму не послабила, а посилила настрої утриманства у величезної маси людей.

Культура й демократія

Перейшовши до безладного ринку, ми не просто не зуміли, а навіть не захотіли побачити проблеми формування в суспільстві прагматичної культури соціального партнерства, притаманної громадянському суспільству. Не тільки партія, а й учені в Україні досі не сформували громадянську свідомість, яку суспільство проповідуватиме, заохочуватиме. Але ж саме культура, і саме в сенсі внутрішнього комплексу принципів поведінки та дії, визначає все суспільне життя країни. Не освіта, а освіченість. Не кодекс поведінки, а сама поведінка. Не обіцянки бути чесними, а честь. Не етикет, а гідність. У цьому — запорука сьогодення та майбутнього народу. І його економічного розвитку, і системи людських відносин, і прогресу науки й освіти, і тривалості життя, і почуття щастя в людей.

Культура, характер, коли хочете, менталітет — це неписаний договір між суб’єктами нації. Саме в цьому подібність демократії та культури. Бо демократія — це теж договір. І саме тому з демократією, нехай хоч скільки переконують у протилежному урядовці, декотрі вчені й безліч «патріотів», у нас справи кепські. Оскільки немає культури цивілізованого суспільства. Її немає передусім тому, що поступово скорочується кількість її носіїв.

Чому ж сьогодні інтелігенцію — ту моральну, розумну, конструктивну частину суспільства, завдяки якій і відбулася перебудова, відбулася незалежність України, — чому її викинуто на ринки, на місця вахтерів, ізольовано від прогресу? Тому, що вона сама дозволила собі розчинитися в натовпі, схилилась у хвилину слабості й не змогла вже розігнутися.

Розум, талант, із притаманними їм тактом, люб’язністю, гідністю, шляхетністю, сьогодні незатребувані. Аби давати хабарі та брати їх, підкуповувати й бути підкупленим, залишати партнера, видирати в уряду бюджетні гроші для власного збагачення, красти й силувати, ні наука, ні освіта, ні культура не потрібні. Більше того, вони швидше заважають.

Ці чесноти не потрібні, тож і їхні носії не потрібні. Не потрібні, приміром, у бізнесі. Сьогодні доля фірми, трудового колективу, успіх її продукції та справи залежить від сваволі кого завгодно — пожежника й санлікаря, податкового інспектора та глави місцевої адміністрації, ще сотні «спиногризів», тільки не від думки, підтримки чи осуду суспільства.

Усі звинувачують у цьому чиновників. Але вони є і будуть у нас і в інших країнах. Але нашому суспільству сьогодні байдуже, скільки нам потрібно чиновників, що вони повинні робити та скільки їм платитимуть за це, — звідси й чиновницька сваволя. Якби суспільство хотіло справедливості, прагнуло стати громадянським, то на зміну ситуації з чиновництвом був би потрібен один день. І ми назавжди звільнилися б від такого нонсенсу, як свята «під патронатом...» або «за підтримки...» Придумані піарниками передвиборні слогани, бездумно прийняті натовпами молоді й населення на виборах, уже міцно ввійшли в повсякденне життя. Не лише в Києві, але й у глибинці, вони знову та знову підкреслюють усю абсурдність соціального ладу. Не народ, не населення надає державі право на проведення заходу, оскільки утримує її, виділяючи свої кошти. А навпаки, всупереч логіці, узявши (?) у нас гроші, чиновники дозволяють нам за них повеселитися, побачити концерт або спортивний матч. У свідомість сотень тисяч і мільйонів людей по сто разів на день вбивається переконання — бачити можна тільки з дозволу. НОНСЕНС!!!

Тільки в нас могла з’явитися безглузда до безсоромності й абсурду реклама про те, що державне управління справами Президента організовує... концерти Л.Доліної. Ця алогічна й антидемократична заява, певне, невідома самому Президенту. З’явилася вона саме тому, що народ, даруйте за злодійський лексикон (наш ефір заповнений саме таким), «схаває» все, що захоче чиновник. І ніхто не обуриться тим, що нове чиновницьке співтовариство організувалося за наші податки не для того, щоб служити нам, приміром забезпечувати прийом громадян, не для виконання тих програм, що висунув Президент напередодні виборів 1999 року. Сотні акцій «під патронатом...» врешті-решт породили нову держслужбу з кабінетами, службовими машинами, телефонами, комп’ютерами, Інтернетом тощо. Збереженням доброго імені, честі, аби забезпечити хоча б подобу демократії, пристойності ніхто не перейнявся.

Адже нашим людям невтямки, що в цивілізованому демократичному суспільстві все навпаки. Щоб не бути голослівним, наведу один із тисяч (!) прикладів з «їхнього» життя. Недавно компанія «Форд» провела масштабну акцію з доробки недосконалих авто, витративши на неї близько двох мільярдів доларів. Причому повернення на гарантійний ремонт кількох десятків тисяч автомобілів через технічну недосконалість коштувало громадянам тільки половину суми. Ще стільки ж фірма витратила на презентації, прес-конференції тощо — аби переконати загал у тому, що компанія працює на благо споживача. І це приватний бізнес, захищений усією силою тамтешнього закону, а не держчиновники, залежні від населення й політиків. А чому так склалося? Тому, що народ не дозволяє поводитися з ним абияк, і навіть промисловці розуміють свою повну залежність від цього народу!!! А про політиків годі й говорити. Але пригадаємо, що, як справедливо писав Г.Почепцов, «партії в Україні живуть успішно «не зважаючи» на електорат».

Культура «общака»

Сумно визнавати, але доводиться, бо вже неозброєним оком помітно: єдиною сталою складовою поведінки мільйонів людей у нашій країні, яку з натяжкою визнають специфічною культурою, можна назвати культуру «общака», бандитської сходки.

Починалося все, здавалося, непомітно й невинно, із тюремного сленгу, який сьогодні переважає не лише в мові підлітків і студентів, що саме по собі не таке й безневинне явище. На жаль, він уже став загальником у засобах масової інформації, у виступах депутатів і високих урядовців, входить у сім’ї та дворові компанії, трудові колективи й на вечірки. Жартівлива риторика за десятиліття не тільки перетворилася на засіб спілкування натовпу, а й почала формувати її зовнішній образ, а головне — спосіб життя.

Молодь, наші діти стають дедалі схожішими на бандитів. Навряд чи знайдеться ще одна європейська країна, яка рясніла б такою кількістю бритоголових із тупим виразом обличчя. Сумно відзначати, але в кожній київській перукарні вже є спеціальні надставки для стрижки бритоголових.

Тюремний «общак» вніс у наше суспільство культ сили, безкарності сильного. І вже в автомобільному потоці, у дворових компаніях, у фірмах, в урядових кабінетах, у залі Верховної Ради панує найнахабніший, безкарний тип особистості, який не має моральних норм цивілізованого суспільства. Зверніть увагу, шановні читачі, а якщо ви автомобілісти, то засвідчіть, як наявність державних знаків, байдуже КА чи КI, перетворює водія на володаря дороги, на бандита. «Бандита», бо головне, що вони роблять, — порушують правила дорожнього руху.

Але ми ж самі даємо себе тероризувати порівняно невеличкій групі людей. Вони їздять нашими вулицями у джипах із машинами охорони, сидять у відомих нічних клубах. Вони не соромляться демонструвати свою силу. Переконаний, саме це й не дає з ними розібратися. Якби не їхній «авторитет», що грунтується на зв’язках у верхніх ешелонах, вони стали б легкою здобиччю наших «шарапових».

Проте точнісінько так само, як урядовий «мерседес» чи бандитський джип «розштовхують» машини на київських вулицях, так і бюджетні гроші, кредити, найвигідніші проекти одержує не той, хто гідний цього, а той, хто всіх розштовхав на шляху до них. Із сумом можна пророкувати, що на найближчих виборах переможе не найкращий, а той, хто запасся, як нині кажуть, силовим, адміністративним ресурсом. А натовп покірно мовчатиме, підкорятиметься силі, у найкращому випадку — не діятиме.

Скептичний читач може заперечити — ну навіщо ви так — декілька тисяч диктує стиль життя, культуру цілому суспільству?!

Ні, шановний читачу, не тисячі, а сотні тисяч і мільйони вже мимоволі підтримують ці правила гри. Водії та охоронці, кухарі й офіціанти, масажисти й перукарі, прибиральниці й садівники, банщики та вахтери, даішники й постові, будівельники й комунальники, лікарі й політологи й люди ще доброго десятка професій живуть від цього общака сили. Вони, їхні родини й діти навіч переконуються, що так жити можна. Вони ненавидять своїх «благодійників», але розуміють, що обуритися — це, в найкращому випадку, втратити своє тепле місце. Вони переконуються, що бос недосяжний, отже їхній статок пов’язаний з успішністю шефа. І вже вони, а не їхні боси, їдуть на червоне світло, йдуть через службовий вхід, купують усіх і вся за гроші, зраджують своїх близьких і родичів, пригнічують слабкого та схиляються перед сильним. Стереотипи в натовпі поширюються блискавично, пригадаймо Г.Лебона.

Крім того, корупція, про яку президент говорить як про явище виняткове та обмежене, газети пишуть як про явище досить широке, а люди знають як про річ усеосяжну, грунтується, на жаль, на культурі самого народу. Смішно говорити про хабарників, не згадуючи про хабародавців. Сьогодні нерідко люди відчувають прикрість не тому, що людина бере хабарі, а тому, що сама не може брати. Отож і з’являються в пресі статті на захист олігархів, генерується суспільна підтримка їх. У багатьох олігархи часто викликають не огиду, а захват. У крайньому випадку заздрість, мовляв, і як же я сам не зумів!

Тому й у родині, й у Верховній Раді, і в подвір’ї, і в компанії — визнається один спосіб владнання суперечок — силовий. А саме: мордобій, коли серйозніше — куля. «Общак» і натовп іншого способу не визнають і не сприймають. І коли більшість із меншістю у Верховній Раді таскали одне одного за лацкани й били по пиці, вони мали знати, що цим продовжують жалюгідне існування країни на десятиліття. Бо тиражований ЗМІ мордобій ще раз затверджувався як норма громадського життя. І смішно виловлювати хуліганів і карати, коли люди з вищих ешелонів влади поводяться ницо.

Як припинити «стрижку купонів» на натовпі

Сьогодні одне з головних питань звучить просто: кому вигідна холопська культура, потурання натовпу? Проста, правда, й відповідь: передусім — владі, олігархії. Позаяк управляти стадом, або, якщо це ріже слух, то зграєю, «братвою», натовпом, значно легше, ніж структурованим, вимогливим, інтелектуальним громадянським суспільством. А так і самому не треба занадто напружуватися й тужитися, бо що ближчий для зграї ватажок, що подібніший він до неї, то скоріше вона його сприйме.

Важливо й те, що збереження суспільства в стані дурного й емоційного натовпу дозволяє без надмірних зусиль управляти ним, нав’язувати будь-які стереотипи поведінки. Дивіться, як чудово підтверджує цю думку ситуація з касетним скандалом. Щойно один ватажок прокричав «Тримайте злочинців!», слідом за ним натовп почав кричати «Сам дурень». І не сільський трудівник, заклопотаний виживанням, не інтелігент, котрий поспішає продати вцілілі томики Флобера, а ситі й задоволені, начебто й розумні. Ну назвіть на противагу хоч одне видання чи телеканал, які в тій ситуації зосередилися не на пошуках компромату на Мороза й інших учасників дійства, а на пошуку відповіді — чи правда на касетах.

Я — ні на чийому боці в цьому політичному спектаклі. Зникнення Гонгадзе, котрого знав особисто, — це людська трагедія. Я хочу, щоб матері цієї сміливої людини дали відповіді на її запитання. І поки цього не станеться, поки народ цього не доможеться, нічого доброго й не буде. А все те, що нині «розігрується» навколо — це відома антитехнологія, «лестощі охлократії». Лестощі натовпу, який нібито в усьому сам розбереться. Але він не може це зробити. І страшно, що натовп цим не схвильований. Наче не зникають безвісти тисячі людей. Наче таке не може статися з кожним із нас.

А подолати це можна, передусім, тим, що потрібно ставити «діагноз» і починати «лікування» — обговорювати проблему появи в суспільстві цивілізованої культури як загального договору. Потрібно домовитися про просте і зрозуміти: щоб не смерділо в під’їздах — не треба смітити, розкидати папери й лузати насіння на підлогу. Або треба прибирати за собою. Щоб у ліфтах світили лампи — не треба їх самим же бити або красти. Щоб стало чисто в місті — потрібні урни й регулярне прибирання тощо.

А якщо міркувати серйозніше й масштабніше, то після виконання вищевказаних правил спільного життя, по-перше, нашій країні, народу потрібні позитивні зміни, необхідні помітні події. Історія вимірюється подіями. А в нас, якщо не враховувати перемог братів Кличків, тріумфів і провалів київського «Динамо», то, крім проголошення незалежності, згадати позитивні події в історії народу дуже важко.

По-друге, необхідний масштабний лікнеп людей. А точніше система громадянського виховання в суспільстві. Ми потребуємо формулювання та введення у свідомість натовпу елементарних норм громадянського суспільства й необхідності суворого їх дотримання. Треба, приміром, майже наново вводити у свідомість (і домагатися виконання на практиці) норму, що красти — погано, злочинно. А також те, що є невідворотним покарання суспільства за це. Потрібно наново доводити, що бути розумним — це добре, це заохочується суспільством. І при цьому дійово заохочувати інтелектуалів, надати розумним можливість стати шановними й багатими, а не найбіднішими. Щоб соромно було радіти не президенту й уряду, а народу в день 10-річчя Незалежності, коли в його домі ще не винесли загиблих співвітчизників-шахтарів. Щоб хоч одна партія або громадська організація «повстали», погамували полум’я тріумфування політичної верхівки (невідомо з якого приводу). Хоча б один політичний лідер запропонував, щоб гроші на салюти, паради (парадна форма коштує мало не триста доларів), гроші, вгачені в київський асфальт, було заощаджено та спрямовано на підвищення безпечності шахт.

Хто ж це зробить, запитає читач? Крім нас нікому, тож ми і зробимо! Ті, хто читає ці рядки. Інша річ — коли? Переконаний, що «згори» подібні реформи не почнуться. Наведу обгрунтування такого висновку. Якось я запитав менеджера одного з американських міст, за яким показником оцінюють його роботу? Він, не довго думаючи, відповів: «Мене залишать на роботі на наступний рік, якщо за звітний рік у місті збільшилася кількість бізнесменів і їхній вклад у міську скарбницю». Чи треба доводити, що в наших державних чиновників позиція протилежна?

У цивілізованому суспільстві держава повинна бути залежною від народу, суспільства, бути його виконробом, а не замовником. Один з американських політологів, відповідаючи на запитання, для чого потрібна демократія, відповів: щоб суспільство могло обмежувати державу. І не президент там «запитує з народу», а народ за великим рахунком запитує з президента і він не вправі нікого «посилати», може тільки покаятися, як це зробили знамениті представники свого народу Клінтон чи Коль.

І якщо серйозно приймати слова гімну «ще не вмерла Україна», то наповнення їх реальним змістом я бачу тільки в тому, що в нашого народу ще є чимало розумних, чесних і відповідальних людей. Людей, котрі, вийшовши з внутрішньої еміграції, зможуть стати ідейним і моральним провідником, необхідним для радикальних і болісних змін у душах наших людей. І час цей настав — час вибору.