Чотири дні тривав у Львові цікавий сценічний проект - "ДРАМА.UA" (правильно підтриманий важливими інституціями та фондами). Мета заходу, як заявлено в релізах, - "проекція такого театру, який ми хочемо бачити в Україні". Вже сама заявка, зізнаюся, смілива й зухвала. Збери зараз в одній кімнаті хоч сто чоловік із вітчизняного театрального соціуму, то кожен із них на свій лад щебетатиме, "який театр він хоче бачити в Україні". Особисто я знаю, який. Талановитий. Але це вже моя особиста драма. А тепер прямо до магістральної теми сього відгуку...
Чесно кажучи, театральні фестивалі у Львові - саме у Львові (!) - мають тривати цілорічно. І цілодобово. Самого тільки поважного "Золотого Лева" цьому місту недосить. Адже тут навіть старовинні австро-угорсько-польські стіни, сама архітектоніка міста підігрують будь-якому фестивальному почину. І будь-яке видовище зі сцени може плавно перетікати за межі театральної коробки. І розливатися сценічним потоком львівськими вулицями-річками.
"ДРАМА.UA", що запросила театралів із Польщі, Росії, Німеччини, Словаччини та Чехії у плавання вулицями-річками, проявляє в питаннях фестивального формату явну амбіційність.
Ця "ДРАМА" відкриває "сезон полювання" на важливого нетутешнього "звіра". На рідкісного птаха, який не завжди долітає до середини Дніпра.
Ідеться - про новітні прояви європейського театру, як під постдраматичним соусом, так і з приправою гострішою.
За чотири дні презентувати всю різномасту й різноголосу "дичину" вочевидь неможливо. Тому йдуть шляхом точкових ударів. Вибирають для афіші окреме "зілля", за яким і мають зчитуватися тренди строкатого європейського сценічного пейзажу.
У цьому плані афіша "ДРАМА.UA" чимось нагадує "дабл-гамбургер". Кілька шарів. Це самі спектаклі, сценічні читання, майстер-класи, зустрічі, дискусії, режисерські резиденції.
Тобто кожен із чотирьох фестивальних днів - щільно "нашпигована" програма.
Похвальна амбіційність цього проекту ще й у тому, що "ДРАМА.UA", за відсутності помітної конкуренції, намагається виступити фестивальним гідом по невідомих доріжках європейського театру. Принцип багатьох вітчизняних фестивалів - ніби з миру по нитці (і за власний кошт). Тут же принципова спеціальна палітра. Зріз сучасних, інколи навіть моментальних, актуальних сценічних проявів початку ХХ ст. Як на прикладі драматургічного тексту, так і в зразках окремих сценічних дискурсів.
Наприклад, театри з Польщі і Словаччини привезли до Львова постановки, що називається "прямо з вогню". Драматичний театр імені Єжі Шанявського з Валбжиха представив проект "О DOBRU" (режисер Моніка Стженпка, драматург Павел Демирський), а Театр Studio 12 (Братислава) показав композицію "5BOYS.SK" (режисер Адріана Тотікова, драматург Сімона Семеніч).
Ці спектаклі йшли на сцені львівського ТЮГу. І навіть інтер'єр обідраного й занедбаного міською владою театру (у мене було відчуття, що на балконі з-під обшарпаного крісла вискочить голодна драна кішка й хапне за палець) став виправданим простором інтерактивних маргінальних соціальних театральних історій, представлених поляками та словаками.
У польському "О DOBRU" крізь задану банальність сценічної форми та відверту банальність ідеологічного послання прорізається небанальний самотній голос людини. Її здушений крик про "баналізацію" всього сущого. Навіть "добра". Двогодинний баламутний злобно-співчутливий сценічний памфлет (із продовженням дійства біля багаття у дворі театру) - сприймається як спектакль-полілог. Природно, діалог не так між героями (вони часто не чують одне одного), а частіше із залом, різношерстою аудиторією. Глядач - не третій зайвий у цій композиції, а спостерігач-співучасник у рамках театрального "реаліті-шоу". В якому суть "добра" насправді дуже розмита.
Зате "зло" має конкретні ріжки та ніжки - якщо подивитися сценічну композицію з Братислави. "5BOYS.SK": жорстокі ігри хлопчиків-підлітків, яких зображають акторки середнього віку. Очікувана схема: діти граються у дорослих. Вони підігрують героям віртуальних стрілялок, кіно й ТБ, сканують манери дорослих. У "Современнике" колись був гучний спектакль із блискучою роботою Чулпан Хаматової "Мамапапасынсобака" (п'єса Б.Срблянович), де схожий зовнішній прийом, але гуманніше посилання. Тут жорсткіший месидж: дорослі створюють для своїх дітей такий мерзенний "гральний світ", що в ньому можуть бути тільки ті, хто програв. Самі діти. Півтори години, наслідуючи все доросле й віртуальне, ці дітки-тітки мучать одна одну, "трахають" одна одну, принижують чужу і власну гідність. І це ще один зліпок того життя, в яку занурює нас тотальне соціальне театральне реаліті-шоу - товар із Європи.
Польські та словацькі артисти, які зачарували львівську фестивальну публіку, в кожному окремому сценічному екзерсисі - доречні, органічні. У цих європейських акторів є та міра свободи, природності й самоіронічної вседозволеності, яка й виправдовує різні драматургічні та режисерські комбінації конкретних спектаклів. Помітно, що європейський актор в ось такому біля- чи постдраматичному "соусі" - часто не обтяжений місією особистісного художнього начала. Цього актора вирізняє інше - безособистісне (як чеснота). Як мета й універсальна форма існування у канві спеціальних текстів. Простіше кажучи, "вплети" якогось провідного артиста Театру ім. Івана Франка в "полотно" спеціальної п'єси Павела Демирського - втікатимете від цього ТЮГу, як Мопассан від Ейфелевої вежі, дорогою лаючи фальш і безглуздість виконання...
Тим часом провідні польські, румунські, угорські театральні критики говорили у Львові саме про це. Про вторгнення "документа" і "соціального жесту" в простір новітніх сценічних текстів та новітніх режисерських головоломок. Однак - для наших - шлях наслідування в цьому плані ризикований. Очевидно, українська сценічна реальність має органічно народжувати і свої оригінальні "документальні" тексти, і свої ж переконливі, виключно оригінальні сценічні інтерпретації. Без сліпого копіювання європейського досвіду. Оскільки, знову-таки, назовні може пробитися фальш сканувальника, а не щирість і художність першовідкривача.
Втішно, що з низки українських п'єс, читаних у Львові, стоячої овації фестивальних профі був удостоєний текст, народжений саме не за "європейськими лекалами", а за, вибачте, покликом національної душі. Це п'єса молодого львівського драматурга (що живе в Німеччині) Павла Ар'є - "На початку і наприкінці часів" ("Баба Пріся"). Чорнобильський контекст став вихідником тексту про колоритну й невгамовну натуру. 86-річну бабцю Пріську. Її вік - 86 - фатальна цифра Чорнобиля. Для героїні ця місцевість - і зона відчуження, і зона комфорту. І зона любові - до близьких. Можна чіплятися до окремих сюжетних поворотів, до такої собі розмитості фіналу, до проблем індивідуалізації діалогів різних героїв. Але я не чіплятимуся ні до чого. Бо прочитав текст (на моніторі) не підводячи голови. А потім у ФБ віртуально побився об заклад із молодим, зневіреним (у режисерах) драматургом, що цей текст неодмінно знайде свою сцену і свою артистку.
Отож. Якщо знайдеться режисер, котрий це поставить, він виграє пляшку шампанського і стане моїм соратником і боротьбі за нову - українську - оригінальну драму. Тобто драму.ua.