Чотири роки тому («Дзеркало тижня», 19 червня 1999 р.) в інформаційному просторі країни пролунав сигнал біди. Повідомлення про катастрофічний стан вітчизняного книговидання не претендувало на «смажену сенсацію», оскільки ця проблема лежала, так би мовити, на поверхні, але про неї говорили переважно у професійному середовищі.
Суть проблеми полягала в тому, що через несприятливе законодавство собівартість друкованої в нас книжки була високою, а купівельна спроможність більшості населення дуже низькою. У результаті такої диспропорції колись «найбільш начитаний народ у світі» почав обходитися менш як однією книжкою на рік на душу населення, разом із підручниками, посібниками, словниками, без яких загалом зупинився б навчальний процес.
Точнісінько таке саме становище було і в сусідній Росії. Але там знайшлися розумні люди, котрі зуміли «пробити» для книговидання податкові пільги, після чого почався книжковий бум. І тоді, за законом сполучених посудин, надлишок надрукованих там дешевших, ніж у нас, книжок розпочав наступ на український книжковий ринок, змітаючи на своєму шляху вітчизняних видавців.
Тут доречно нагадати для декого, можливо, банальну істину про те, що книжка була, є і ще довго буде основним джерелом пізнання всього сущого. Ясна річ, технічний прогрес породив і нові джерела інформації — приміром, електронні, — але тільки книжкою можна скористатися безпосередньо, без будь-яких додаткових технічних засобів і при цьому одержати естетичну насолоду, якщо її майстерно видано.
Всупереч сформованій у країні ситуації, коли більшість публікацій на актуальні теми залишаються гласом волаючого в пустелі, цей сигнал почули і навіть почали його повторювати. Тепер хіба що ледачий не висловився про критичний стан нашого книговидання, мовляв, необхідно терміново щось робити, аби «сприяти нарощуванню книжкової продукції в Україні, зниженню її собівартості й підвищенню конкурентоспроможності як на вітчизняному книжковому ринку, так і за межами України».
Здебільшого це були популістські виступи без якихось конкретних пропозицій і, тим паче, дій. Але невдовзі з’явилися ентузіасти — їхні імена сьогодні відомі, — котрі вирішили пролобіювати відповідний законопроект із чітко встановленими пільгами для видання книг. Для необізнаних повідомляємо: пільги на газети, часописи, рекламні й еротичні видання не передбачалися.
Під час обговорення законопроекту в різних інстанціях виникло стільки перепон, що їх перелік міг би стати темою окремої розмови. Але про один із аргументів противників, мабуть, варто згадати. Ігноруючи кінцеву мету (здешевити книжку й цим зробити її доступною більшості населення; у результаті підвищення попиту збільшити кількість назв і наклади, завантаживши нашу поліграфічну промисловість на повну потужність; повернути людей до книжки, що, безперечно, позначиться на духовному здоров’ї країни) висувалися заздрісні побоювання, що видавці «розжиріють» на наданих їм пільгах, стануть, чого доброго, багатіями.
Можливо, двоє-троє, а можливо, й десяток удатних і спритних видавців та поліграфістів із більш ніж півтори тисячі справді розбагатіють. Але це буде легальне багатство, а не підпільне, яке, на жаль, поки що в країні процвітає. І ще — ці податкові пільги для видавництв і поліграфії аж ніяк не стануть прецедентом, оскільки такі привілеї вже давно декому надано, й особливих публічних обурень чомусь не чути.
І все-таки Закон «Про державну підтримку видавничої справи в Україні» ухвалено переважною більшістю депутатів Верховної Ради на радість любителям читання, учням, студентам і малятам, котрі ще не вміють читати, але обожнюють книжкові ілюстрації то розмальовки. Проте Президент відклав підписання закону до 1 січня 2004 року. Офіційна мотивація цього рішення прозвучала так: із його запровадженням бюджет недоодержить приблизно 700 тис. грн.
Звісно, така сума для нашого й без того куцого бюджету досить значна, але викликає подив — звідки вона раптом виплила? Річ у тому, що під час обговорення йшлося про втрати у межах 50—60 млн. грн., але при цьому підрахували, що коли книговидання зведеться на ноги, все окупиться багаторазово. Зрештою, цей законопроект візувався у відповідних міністерствах, комісіях Верховної Ради — як же вони прогледіли такі величезні втрати?..
Засмучені таким поворотом ентузіасти зажадали документального підтвердження озвученої суми бюджетних недоодержань, але досі виразного пояснення не почули.
У березні ц.р. Президент усе-таки підписав закон, але з серйозним застереженням, включеним у текст: пункт 3 Заключного положення, що передбачає відповідні податкові пільги, набере чинності з 1 січня 2004 р. і обмежиться терміном до 1 січня 2008 р.
Можливо, цього часу цілком вистачило б для «розкрутки» вітчизняного книговидання, але з’являються цілком реальні сумніви в тому, що це відбудеться. Україна прагне вступити у Світову організацію торгівлі і навіть запланувала зробити це наступного року. А для членів цієї організації встановлено певні стандарти, правила, обов’язкові для всіх: ніяких пільг та інших тепличних умов для жодної галузі господарювання. Тож цілком імовірно, що пункт 3 взагалі не набере чинності, а без нього закон перетворюється на декларацію про добрі наміри, цитату з якої наведено вище в залапкованому вигляді.
Та навіть якщо припустити, що закон почне повнокровно функціонувати, у країні ще не сформувався розгалужений книжковий ринок, спроможний оперувати багатьма назвами й великими накладами книг. Про це, до речі, теж ішлося в згаданій публікації чотири роки тому.
Припинили своє існування такі структури, як Укркнига, Управління з книжкової торгівлі Укоопспілки, бібколектори, товариство книголюбів. Повністю зник колись державний книготорг, чиї магазини або перепрофілювали на продаж інших товарів, або переобладнали в кав’ярні, офіси тощо.
Ніхто не стверджує, що необхідно терміново реанімувати всі ці організації, хоча бібколектори з підпорядкуванням їх Міністерству культури варто було б відродити й задіяти. Так, це були структури, створені плановим веденням господарства, нині ми перейшли до ринкових стосунків, тож потрібна відповідна альтернатива. Але хтось повинен-таки взяти на себе функцію координатора створення нової системи книгорозповсюдження, щоб ринкові стосунки будувалися цивілізовано, а не за «законом джунглів».
Певна річ, святе місце порожнім не буває, з’явилися нові організації, переважно приватні, які спочатку розповсюджували періодику, а тепер і книжки. Але вони обслуговують не масового читача, а заможного, оскільки накручують ціну й на кур’єрську доставку.
Почали відкривати і сучасні книжкові супермаркети, правда, ще тільки у великих містах, а в менших — книжкові палатки, розкладки тощо. Але «систему дистрибуції», як нині модно говорити, у книготоргівлі не створено, тож ринку як такого, що охоплював би простір, скажімо, від Києва й «до самих до окраїн», не існує. А без цього жодна книжка не може дійти до читача, хоча й могла би бути запитаною.
Є ще низка проблем, суто специфічних, які мають значення й цікаві тільки для фахівців. Тож і потрібен якийсь координатор розробки і, ясна річ, упровадження системи книгорозповсюдження. Відомо, що два роки тому при книжковій палаті активно займалися цим проектом, але досі на обговорення так нічого й не винесли. У Державному комітеті телебачення і радіомовлення існує підрозділ, зобов’язаний займатися розповсюдженням книжок, але він теж гордо мовчить. Мабуть, річ у тому, що розробка, а тим паче впровадження будь-якого проекту потребують певних коштів, а їх немає і просто ніде взяти.
Націлені на те, що «захід повинен, просто зобов’язаний нам допомагати», нещодавно ряд провідних видавців зібралися під егідою Міжнародного фонду «Відродження», щоб обговорити, як налагодити книгорозповсюдження та продаж вітчизняної книжки, якщо раптом книговидання пожвавиться завдяки очікуваним пільгам.
Проте виявилося, що фонд «Відродження» на це виділяти кошти не збирається, а тільки може взяти на себе деякі питання організаційного плану. У видавців, які, очікуючи на напророчене їм збагачення, поки що ледве зводять кінці з кінцями, теж вільних грошей немає, ну, а звертатися по допомогу до держави після перипетій із вищезгаданим законом, напевно, буде марно.
Тож ніякого конкретного рішення так і не дійшли. Зате одностайно погодилися, що шлях до масової книжки здолають не скоро, тож книжковий бум найближчим часом нам не загрожує...