У Львові, Одесі і Києві пройшли гастролі Донбас Опери (художній керівник Вадим Писарєв) з амбіційним міжнародним проектом - оперою "Летючий Голландець". Подія збіглася з 200-річчям від дня народження великого німецького композитора Ріхарда Вагнера, яке широко відзначається у світі. Про "Летючого Голландця" часто говорять у зв'язку зі значною допомогою Ріната Ахметова (група СКМ) цьому проекту: на нього, як відомо, було виділено близько 3,5 млн. гривень. Для наших репертуарних опер такі бюджети здаються фантастикою. Але "не в грошах щастя". "Летючого Голландця" супроводжував ще й художній успіх, а це справді диво в наших оперних реаліях.
Сама по собі практика оперних гастролей для України стала екзотикою. Перевезти в інше місто весь виконавський склад, технічну команду, декорації, оперативно адаптувати постановку до чужої сцени й акустики - завдання колосальної складності. Як з погляду організації, так і з погляду матеріальних витрат. Коли ж ідеться про Вагнера, кожен з пунктів автоматично зростає в кілька разів. Постановка кожної з тринадцяти опер великого німця - це справжній іспит для театру. Чи досить професійний оркестр? Чи володіє театр потрібними можливостями для втілення сучасних технічних рішень? Чи хороша його акустика? Якщо ідеться про репертуарний театр (із постійною трупою) - чи є вагнерівські голоси? Якщо співаки працюють за контрактами - чи є в театру гроші на першокласних виконавців? А на режисера і сценографа зі світовим ім'ям? За середнього або нижче середнього рівня вихідних даних за Вагнера ліпше й не братися - слухати і дивитися це буде неможливо.
В українських театрах із такою тезою мовчки погоджувалися протягом багатьох років і... Вагнера не ставили.
У Києві, наприклад, "найнедавньою" вагнерівською постановкою був "Лоенгрін" 1995 р. у версії Файта Ергера і Хорста Фогельгезанга з Олександром Востряковым (Лоенгрін) і Світланою Добронравовою (Ельза).
Між цим і попереднім "Лоенгріном" - прірва 40 років, коли в сезоні 1957/58 рр. кияни могли послухати вагнерівський твір в українському перекладі Павла Тичини.
Навіть у головному театрі країни говорити про традиції постановок вагнерівських опер не доводиться. І Київ у цьому не самотній. У культурно прогресивному Львові Вагнер теж не з'являвся на афішах багато років.
От тому-то проект, здійснений Донбас Оперою, не тільки сміло претендує на статус головної події культурного життя України (на кілька років уперед), а й доводить: якщо чітко поставити мету, то можна зробити й те, що всі ми давно звикли вважати неможливим.
Насамперед - зацікавити ініціативою у сфері мистецтва великого фінансового партнера. Далі - залучити до співробітництва справді відомих західних професіоналів.
"Летючий Голландець" Донбас Опери став масштабним українсько-німецьким проектом з режисером Марою Курочкою (яка, серед іншого, працює нині над постановкою "Трубадура" Верді з Ганною Нетребко і Пласідо Домінго), дуетом художників-сценографів Момме Хінріхсом і Торге Мюллером (fettFilm; їхні відеороботи можна побачити в інсценівках для Байройта, Мюнхена, Берліна, Дрездена, Відня, Зальцбурга, Парижа), а також із німецькими й австрійськими солістами.
"Летючий Голландець" у трактуванні Мари Курочки переносить глядача-слухача в романтичний світ. Сфера ночі, снів-фантазій. Недосяжність ідеалу (вірна дружина, яка за легендою може врятувати Голландця, приреченого вічно поневірятися по морях). Мотив аварії корабля. Тема самотності індивіда в його хворобливому зіткненні з суспільством, яке його не розуміє. Червоний пунктир мандрівок, добровільних і вимушених. Розтрощеність фатальної любові і неминучі, але звивисті шляхи до смерті.
Режисер робить Зенту центром і каталізатором драми. І "вбиває" її вже в увертюрі. Віддана заміж проти волі, героїня позбавляє себе життя. Подальша дія - її передсмертний сон. І одночасно несвідоме проживання того життя, яке в реальності їй не дісталася.
Тут виразно проступають риси песимістичної концепції Артура Шопенгауера. Самогубство стає для Зенти єдино можливим проявом власної волі. Вона послухалася батька, вийшла заміж за друга дитинства Еріка, а відразу після весілля просто відмовилася від життя.
Режисер при цьому дістала додаткову "дозу" творчої свободи. Адже світ, що існує лише в межах чиєїсь агонії, може і має бути несхожим на справжній.
Світ цей являє собою уламки надій у межах окремо взятого людського життя. Простір сцени постійно нагадує нам про корабельну аварію, що "вже сталася" і ще наближається.
Цьому ефекту служать похила підлога з обламаним краєм, меблі, що стоять під неприродним кутом. Солісти і хор змушені існувати в цій ілюзорній і нерівній дійсності. Окремим образом виступає ліжко Зенти. Воно може символізувати маленький острівець індивідуального під перехресним вогнем чужих доль. Зента увесь час намагається триматися до нього ближче, тоді як усі навколо норовлять присісти, прилягти, а то й вмоститися у взутті в цьому чистому маленькому світі, існувати якому залишилося недовго.
Та "маленький світ" цей і сам породжує страхіття, що з'являються у вигляді мімансу в білих трико з глибини ліжка й розповзаються по всій сцені.
Логічно, що важливою частиною сценічної драматургії є вода і корабель-фантом. Їх сценічне втілення вирішено за допомогою технічних знахідок Момме Хінріхса і Торге Мюллера.
Один з найяскравіших моментів постановки - поява Голландця в будинку Зенти. У відчинених дверях починають колихатися хвилі (відеопроекція на тканині, що рухається). "Вода" захоплює дедалі більше простору сцени. А потім швидко зникає, залишаючи у дверях героя.
Перша зустріч персонажів уже фатальна. У цих же хвилях, які привели Голландця до Зенти, їм обом і гинути... Маючи можливість порівняти спектаклі в Донецьку і Києві, визнаю, що вдома ряд спецефектів справляв набагато яскравіше враження. Причина - в унікальному проекторі, придбаному Донбас Оперою спеціально для "Голландця". Возити таку техніку по всій країні неможливо. Отож за повнотою краси й ефектністю вам доведеться їхати в Донецьк.
Відеопроекції - не єдине, що в Києві відрізнялося від "рідної" версії. Оркестр... Змазаних атак і неакуратного взяття у духових, що грають соло, у цій музиці бути не повинно. Здивувало й відчуття якоїсь "сірості" звучання: жодного вагнерівського forte, жодного piano, яке засвідчує справжню якість оркестру.
Та, природно, говорячи про оперу, слід говорити про співаків. Інтернаціональний виконавський склад дозволив українським вокалістам повчитися у своїх західних колег феноменальної манери вагнерівського співу.
Вагнерівські співаки - це зовсім особлива категорія виконавців. Крім суто технічних характеристик (потужний голос, що може перекрити величезний вагнерівський оркестр, широкий діапазон і так само віртуозний спів на "верхах" і "низах", володіння всіма відтінками інтонування - від скандування і декламації до "нескінченного дихання"), вагнерівський співак має вирізнятися неймовірною фізичною витривалістю. Щоб витримати, скажімо, любовний дует Трістана і Ізольди з однойменної опери, який триває близько 40 хвилин!
"Вагнерівські співаки" у буквальному сенсі живуть роллю, а не грають її.
У київській гастролі "Голландця" брали участь Андреас Макко (Голландець), Леся Алексєєва (Зента), Давід Йїм (Ерік), Вальтер Фінк (Даланд).
Приємно, що ні в Донецьку, де Зенту співала Тетяна Плеханова (вона ж виконувала цю партію в Києві другого дня), ні в Києві різкого контрасту між українськими і зарубіжними виконавцями не відчувалося. Зосереджений і цілісний у своїй партії, Андреас Макко створив образ, у якому шляхетна суворість перемагає вир людських емоцій. У партії Зенти і Леся Алексєєва, і Тетяна Плеханова мають свої "за" й "проти". Алексєєва має прекрасний голос, який є куди наближати до вагнерівської манери, так само як і акторські навички. У виконанні ж Плеханової відчувається досвід, що допоміг без труднощів подужати першу в її кар'єрі вагнерівську партію. До того ж зовнішність Плеханової та її манера триматися на сцені порівнянна з образами "див", таких як Ніна Стемме, Катаріна Далайман або Ірен Теорін, що надає постановці за її участі особливої вагнерівської чарівності.
Донецький "Голландець" невдовзі летить на гастролі до Німеччини. І залишає нас із незмінними запитаннями: а що далі? Чи зможе цей разовий успішний досвід міжнародної оперної "копродукції" покрити потреби справжнього оперного цінителя постановок такого масштабу й якості, що ще залишився у нас? Відповідь проста. Не зможе. І очевидно, що такий досвід має бути розвинений і продовжений. От тільки мистецтво опери - дуже дороге (і витратне) мистецтво. І чи багатьом у великому бізнесі нині потрібна (важлива) висока опера, коли високу ноту повсюдно тримає низький шансон? Непрості запитання. Але все-таки почекаймо нових "партій".