Кожен киянин знає Володимирську гірку. З ажурної чавунної альтанки, що в східній частині Старокиївської гори, відкривається чудовий краєвид — Дніпро, Поділ, Труханів острів, Дарниця. А ясного дня видно навіть житлові будинки Броварів. Тутешнє повітря вигідно відрізняється від того, яке вдихаєш на Подолі (якщо піднімався фунікулером) чи в районі Великої Житомирської (якщо прибув тролейбусом). Узимку сюди приходять, щоб потішити дітей чудовим санним спуском на середню трасу. Ранньої весни сюди навідуються кияни, щоб помилуватися льодоходом на Дніпрі, а коли дерева вкриваються листям, його шелест допомагає закоханим знаходити потрібні слова... Сюди приходять літні пари, щоб згадати юність. І цілорічно кияни приводять сюди своїх гостей з інших країв, оскільки саме тут найкраще відчувається принада й самобутність стародавнього зеленого міста — столиці країни, яка так довго не мала своєї історії. Тут збереглася первісна природа й відчуття сивої давнини. Сюди, напевно, приходили наші діди та прадіди з молодими тоді ще бабусями й прабабусями. Ми маємо дякувати їм за те, що вони зберегли для нас недоторканність цього парку від доморослих «татар» — київських товстосумів, багатьом із яких теж дуже подобалося зазначене місце. І ось як це було.
1839 року військовий інженер Лешевський розробив проект благоустрою крутих схилів гори, щоб запобігти можливим зсувам. Роботи фінансувалися мерією міста й розпочалися 1840 року. Верхня тераса була спланована на рівні Михайлівського монастиря, середня призначалася для монумента князю Володимиру, нижня була шляхом, що огинав підніжжя гори від Хрещатика до Подолу. Складні дренажні роботи та зміцнення схилів тривали досить довго й завершилися 1849 року. Розпочалося будівництво монумента, 28 вересня (10 жовтня) 1853 р. відбулося урочисте відкриття величного пам’ятника святому Володимиру. А в день св.Володимира (15 червня) від пам’ятника до колони над джерелом цілющої води біля набережного шосе влаштовувалися хресні ходи, що приваблювали натовпи народу.
Південно-східна частина верхньої тераси Володимирської гірки, засаджена молодими деревами, була добре спланована і багатьом заповзятливим людям здавалася перспективним будівельним майданчиком. Київські купці проявили здорову комерційну ініціативу — запропонували міській Думі збудувати тут будинок комерційного училища. Оскільки купецтво було добре представлене в цьому виборному органі міського самоврядування й уміло впливати на хід подій, міська Дума ухвалила позитивне рішення про початок будівництва. Майданчик розмітили, обгородили, почали завозити матеріали. Здавалося, спорудження будівлі в парку неминуче. Але... сталося непередбачене.
Газета «Київське слово» опублікувала статтю про цю ініціативу підприємців, автор якої писав: «Люблять кияни цю гору — істинну красу Києва, але пальцем не поворухнуть, щоб як-небудь захистити її від безцеремонних зазіхань...» Публікація сколихнула городян. До редакції почали надходити численні листи. Оцінивши ситуацію, що склалася, комерсанти вирішили відступити. Купецтво дуже цінувало своє реноме, не хотіло втрачати добру славу й почесне звання «батьків міста». Забудовники відмовилися від спорудження в парку будинку училища, мотивуючи відмову «недостатніми розмірами майданчика». Це сталося 1897 року.
Минуло всього одне століття. Змінилося лише три покоління. Але два останніх жили в особливих умовах. Протягом 70 років словом і ділом з мислячих людей намагалися зробити стандартних «гвинтиків державної машини». Та й нині триває популяризація поняття «середній українець» чи «пересічний громадянин». Тобто той, хто знає своє місце і не втручається у політичні, містобудівні та інші заходи великого масштабу. Проте ініціативи на кшталт «купецьких» не вичерпуються.
Мер міста, не озираючись на історію, а може, і не заглядаючи в неї, під шумок «реконструкції Маріїнського парку» благословив будівництво на його території висотного житлового будинку із вбудованими офісними приміщеннями та підземним паркінгом. Під час реконструкції повністю знищено одну алею колишнього парку, викорчувано близько 800 дерев. З південного боку парку зведено загороду зони будівництва. Замість колишнього одноповерхового дерев’яного будиночка садівника на схилі Дніпра виросте висотний готельно-офісний комплекс. Проект спорудження досі не опублікований. Громадськість його не обговорювала. На протести жителів мікрорайону в усі інстанції надходять формальні відписки державних чиновників.
Територія Голосіївського парку, де ростуть унікальні 1000-літні дуби, зменшена на 1/3 своєї колишньої площі. На «звільненій» території побудовані бензоколонки, ресторани, дачі. Там же працюють три приватні лісопилки, щодня вивозяться пиломатеріали для оздоблення інтер’єрів особняків і виробництва елітних меблів. Територія заповідника не охороняється або охороняється переважно від громадського контролю. Комітет порятунку Голосіївського парку неодноразово виступав у пресі з цього приводу, але... наступ на парк міської влади та зацікавлених у будівельних майданчиках осіб успішно триває. Київське купецтво XIX століття могло б лише позаздрити привільним умовам роботи своїх послідовників і наступників.
2003 рік мер публічно оголосив «роком парків». Справді, з багатьох причин парки — дуже зручний об’єкт господарської діяльності. По-перше, вони перебувають у юрисдикції міської влади й ними можна «законно» розпоряджатися. По-друге, роботи з реконструкції оплачуються вп’ятеро краще, ніж звичайні будівельні роботи, а це — незаперечний плюс і для робітників з усіх сусідніх сіл і, особливо, для власників будівельних компаній. По-третє, парки вигідні своїм центральним розташуванням, близькістю до готових комунікацій, тобто вищими дивідендами акціонерів майбутніх бізнес-центрів, готелів та ігорних будинків. А за житло в парковій зоні можна отримати більше, ніж на будь-якій околиці міста.
Дійшла черга й до меморіального парку колишнього президента Академії наук України О.Богомольця, в якому лежить його могила. Одним розчерком пера чиновників мерії частина території парку переводиться в розряд «земель запасу», потім передається товариству з обмеженою відповідальністю «Житлоінвест» для спорудження елітного житлового будинку з підземним паркінгом. Нікого не тривожить, що в цьому парку зібрано близько тисячі різноманітних порід дерев і кущів, завезених із різних країн, тут ростуть і реліктові дерева — гінкго, і найбільш рідкісні породи — коркове дерево, софора японська, іудейське дерево, всього й не перелічиш. Закрити їм сонце висотним будинком — неминуча загибель. Парк — єдиний дитячий майданчик мікрорайону, щодня в ньому відпочивають сотні людей. Іноземні делегації відвідують могилу вченого, який прославив українську науку. Понад 1500 підписів стоїть під колективним протестом жителів мікрорайону проти будівництва житлового будинку на південному схилі парку. А наступ триває. І це попри те, що ще в попередні роки постановою Кабінету міністрів України парк О.Богомольця оголошений меморіальним, тобто віднесений до охоронної зони першої категорії, де будь-яке будівництво заборонене. На вході в парк красується табличка «Охороняється Державою». Прокурор міста опротестував рішення міськадміністрації, кваліфікуючи його як незаконне. А депутати Київської міської ради та їхній голова самі створюють собі закони й відхиляють протест, наполягаючи на будівництві.
Тож кому мають вірити громадяни України?
Верховній Раді, що створює прекрасні закони? Кабінету міністрів, який виносить необхідні постанови? Прокуратурі, що стоїть на варті законності? Чи столичній адміністрації із її власним поглядом на все перелічене?
Складається враження, що вірус «золотої лихоманки» перетнув океан і прописався в Києві. Щоправда, трохи змінилася його спеціалізація. Можливо, час назвати його точніше, — наприклад, «вірус ущільненої забудови». Благо перший заступник голови — колишній головлікар Центральної міської лікарні — створив приголомшливий професійний прецедент: активно підтримав передачу 2/3 території лікарні під комерційну забудову. Медицина потерпить, а ось забудовникам дуже потрібні нові майданчики. І саме в центрі міста. А зелень крутих схилів Київського пагорба можна замінити іншою зеленню. Що, штучна зелень не дає кисню? Купимо!
Чиновницьке свавілля, швидше за все, закінчиться лише тоді, коли кияни зуміють повернутися до рівня громадянської свідомості наших предків. Сто років тому своїми листами вони відстояли Володимирську гірку від зазіхань міського купецтва, яке має нині ще активніших наступників.