Кіностудія «Контакт», яка вже друге десятиліття вірою та правдою працює в ім’я життя української кінодокументалістики, попри всі складності й негаразди, що не сприяють життєдіяльності національного кінематографа, презентувала в Будинку кіно три нові роботи. Одностайна команда «Контакту» на чолі зі своїм беззмінним лідером — продюсером Ларисою Роднянською, продовжує заявлену давно й підкріплену обоймою фільмів тему портретів народжених в Україні відомих історичних особистостей, котрі зробили неоціненний внесок у світову культуру. А також і сучасників, зберігаючи унікальні кадри хроніки для нащадків.
Показ відкрив фільм Олександра Фролова й Віктора Шкуріна «Леонід Кравчук. Обрання долі». Картину зроблено в традиційному ключі «датського» кіно — її герою, першому президентові незалежної України недавно виповнилося сімдесят. Особистість Леоніда Макаровича, котрий чудово тримається в будь-якій обстановці, легко й розумно говорить, завжди доброзичливий, викликає в авторів фільму явні симпатії, і вони передають це з екрана. Про нього тепло і з повагою кажуть його колеги за «політичним цехом» — Лариса Скорик і Євген Марчук, Сергій Тігіпко та ін. Уважна камера Едуарда Тимліна неупереджено фіксує найтонші нюанси міміки. Творці фільму всебічно намагаються показати глядачеві свого героя, чудово розуміючи (подобається це комусь чи ні) — Леонід Макарович той, хто робив і робить новітню історію власноруч, отже, він — невід’ємна її частина.
Два інші фільми — документальні пошуки іншого ряду. Тимур Золоєв із допомогою документального кіно «освідчився в коханні» кумиру своєї юності, та й багатьох поколінь до і після, неповторній Клавдії Шульженко. Недарма закадровий текст читає сам режисер. Неповторна виконавча манера, задушевний голос співачки, із піснями котрої йшли в атаку на війні та виживали в блокадному Ленінграді, вірили в перемогу та брали Берлін. Її репертуар, ставши класикою, і нині актуальний і затребуваний. Адже в свою творчість харків’янка Клавдія Шульженко вкладала душу. Судячи зі ставлення до неї можновладців, Клавдія Іванівна дозволяла собі не лише на сцені, а й у житті не кривити душею.
Картина Мурада Мамедова «Як білий камінь у глибині криниці» — документально-поетичний ескіз, трагічна замальовка про Анну Ахматову й Модільяні. Стосунки й листування двох великих митців, що виникли внаслідок їхньої паризької зустрічі, дали змогу автору показати глядачам з екрана їхні трагічні долі. У Ахматової слово, перетікаючи в слово, створює неповторний поетичний ряд, сповнений сили духу й гіркоти втрат. У Модільяні нервові мазки, набігаючи один на одного, створюють картини, за які б’ються на найпрестижніших аукціонах. А у фільмі — фотопортрет Ахматової спецефектом перетворюється на портрет художника, стаючи в результаті знаменитим портретом знаменитого поета. Таких авторських удач у картині багато, і саме вони в короткій стрічці дозволили розповісти про дві долі в трагічному ХХ столітті.
Добре було б, якби телебачення, забувши чергову відмовку про «неформат», подумало б про глядача та звернуло свою увагу не лише на фільм про Леоніда Кравчука, а й на інші, не менш значні роботи «Контакту».