UA / RU
Підтримати ZN.ua

Доктор Зло

Головний фестиваль планети визначив і «головний фільм» 2009 року: Золота пальмова гілка Каннського ...

Автор: Катерина Сліпченко
Міхаель Ханеке
Головний фестиваль планети визначив і «головний фільм» 2009 року: Золота пальмова гілка Каннського міжнародного кінофестивалю потрапила до рук культового австрійського режисера Міхаеля Ханеке – за фільм «Біла стрічка». Це актуальна чорно-біла історія (ніби виклик нинішнім колоризаторам на пострадянському просторі) про ембріони тоталітаризму, про те, як саме суспільство може стати підґрунтям для паростків фашизму. До речі, саме на цьому, 62-му, кінофестивалі Зло вивчалося видатними режисерами у всіх проявах. Терапія Злом – так умовно можна сформулювати один із меседжів художнього русла цьогорічних Канн.

Буденність Зла у Брайянта Мендози в «Різанині» (приз за найкращу режисуру), Зло як спосіб існування в «Пророці» Жака Одіяра (Гран-прі журі), привабливе та стьобне Зло в особі полковника СС Ганса Ланда (приз за найкращу чоловічу роль для Крістофа Вальца у «Безславних виродках» Тарантіно), нарешті просто-таки втілення абсолютного Зла в безіменній героїні Шарлотта Генсбур (приз за найкращу жіночу роль в «Антихристі» Ларса фон Трієра)...

Ще напередодні вручення голов­них призів друга за значенням програма «Особливий погляд» відсунула на другу позицію мало не найкращий фільм усього фестивалю, картину румуна Корнеліу Порумбою «Поліція, прикметник», щоб нагородити головним призом «Ікло» Йоргоса Лантімоса, ще одну картину, яка черговий раз сповіщає, що людина і є найгіршою твариною у цьому світі і що зло для людини — нормальний спосіб існування.

Тож немає нічого дивного в тому, що одному з найбільших дослідників Зла у світовій кінематографічній практиці, Міхаелю Ханеке нарешті і саме на цьому фестивалі дісталася «Золота пальмова гілка».

Ненависть до обивателя, жорстокість, яка «сидить» буквально в кожному, ханжество та лицемірство — ось те, про що завжди знімає кіно Ханеке, і те, про що, власне, він і зняв «Білу стрічку», картину, яка нарешті принесла йому перемогу. До того ж усіх трьох журі — головного, екуменічного та ФІПРЕССІ (нагородивши Ханеке, екуменічне журі вперше оголосило про антиприз — звичайно, «Антихристу»).

«Біла стрічка» — чорно-біла сага про маленьке німецьке селище напередодні Першої світової війни. У життя декількох родин — вчителя, лікаря та його акушерки, барона, пастора, управителя — увірвалися страшні й трагічні події. Хто винен у смертях та каліцтвах? Звісно, Ханеке, як завжди, не дає прямих відповідей, проте діти, яким пастор пов’язує білу стрічку як символ невинності, опиняються в центрі уваги вчителя, що вирішує провести власне розслідування подій.

Не монстри і не сон розуму породжу­ють чудовиськ, а те зло, яке сидить усередині кожного обивателя, який задавив у собі своє «я». І не випадково він розповідає цю історію, що могла статися, за великим рахунком, будь-де, саме про Німеччину, про релігійну общину та ще й напередодні війни, хоч ніби зовнішні події аж ніяк не торкаються чорно-білого життя героїв картини.

Спокійна, беземоційна розповідь, довгі плани, неспішний плин подій створюють таку шалену внутрішню напругу, що «Золота пальмова гілка» для «Білої стрічки» — рішення, яке з моменту прем’єри картини у фестивальних кулуарах вважалося єдино логічним варіантом, при якому зійдеться непростий каннський пасьянс. Мабуть, цього року рішення журі було найбільш передбачуваним.

Тим більше що ні для кого не секрет: Ханеке змінив акторську природу актриси Ізабель Юппер у «Піаністці», яка до віртуозної академічності додала радикалізм. І зробив це, теж досліджу­ючи Зло. З обивательської точки зору, Юппер, голова журі Каннського фестивалю, віддає Ханеке давні борги (крім усього, саме за «Піаністку» вона отримала приз за головну жіночу роль), а з точки зору свідомості та підсвідомості – і вона, і її колеги з журі цілком могли опинитися у колі загальних психологічних тенденцій: благополучна Європа у передчутті змін, у апокаліптичному страху, у паніці перед фашизмом, що підводить голову по всій Європі, і в Австрії зокрема, коріння якого Ханеке, як і його співвітчизник Ульріх Зайдль, і вбачають у самій природі обивателя.

Щодо критеріїв, якими керується журі, то вони завжди залишаються доволі загадковими. «На те й існують зачинені двері», — сказала Азія Арженто під час фінальної зустрічі з журналістами. До речі, про перемогу Ханеке журі ніхто особливо й не запитував, настільки логічною – і художньо, і ідеологічно, і психологічно – вона видавалася в контексті каннського конкурсу, що його один із критиків влучно охрестив «фестивалем втомлених геніїв». Попри певну розтягнутість картини (це мабуть, єдине, що їй можна закинути), Ханеке зовсім не видається втомленим.

Отже, європейський культурний вектор поступово зміщується до Австрії. Після Нобелівської премії для Єлінек, «Золота пальмова гілка» Ханеке — чергове того підтвердження. Тільки б не загралися каннські фаворити з різними ликами Зла. Така «терапія» навряд чи когось вилікує.