Сіркою тхне. Це так треба?
Антон Чехов
Понад сто років тому герой Чехова зухвалий творець Костя Треплєв (п’єса «Чайка», якщо хтось забув) облаштовував свій нібито «абсурдний» театр — удома, на пленері, біля озера. І мати його — актриса Аркадіна — уїдливо зронила ту саму фразу, яку й винесено на авансцену цих заміток — як епіграф.
Хоч як крути вказівним пальцем біля скроні, а в кожному часі (і до, і після К.Треплєва) по-різному буде тхнути тією самою сіркою. Тільки неоднакова щільність димної завіси, в якій перебуваємо нині й ми.
…Вже небо над Києвом — заволокло. Вже «театр» — знову вдома — збіса не годен. І запашок цей — огидний. Чимось смердючим відгонить за версту (наче протухлими яйцями). Що добре, а що погано? Що ганебно, а що ледь очевидно? Що пристойно, а що байдуже? Хто хворий і хто допоможе одужанню? Де ви, докторе Дорн? Чи бодай докторе Хаус?
Навіть подібні іронічні моралізаторські сентенції — і ті за млою сірчаного смороду. Останніми суб’єктивними спостереженнями — посеред сірчаної атаки — і кортить поділитися з улюбленим читачем, удаючи, природно, не Чехова, а «ніби-то Задорнова». Пам’ятаєте, мабуть, його бородато-крилате — «НЕ РОЗУМІЮ…»
НЕ РОЗУМІЮ… І напевне ніколи не зрозумію... Чому нині весь Інтернет розірваний стражданнями доморослої фанерної попси?
…Чого вони скиглять?
Чого крокодилячі сльози так ллють? Чого це поліетиленова імперія, ціна якій три копійки в базарний день, раптом розтривожилася, як вулик у Хоружівці?
Бачте, їхні гонорари за корпоративи на час поточної кризи дуже впали, а після віджалися! І тепер якась «синтетична ворона» не купить собі спідниці за
2 тис. євро, а то й за три.
Така-от халепа в їхньому благородному сімействі.
Скажімо, співачка Н.Могилевська (цитую джерело, а це Site.Ua) до нинішнього «економлиха» отримувала 25 тис. євро (за корпоратив) — а під час нього — тільки 20 тис. дол. Ставки впали, і як далі жити?
Видатна «вокалістка» І.Білик за 40 хвилин міні-диска на святі життя в ситих людей раніше удостоювалася 20 тис. євро у вигляді зарплати — тепер лише 18 тис. дол. І як їй бідолашній прогодуватися за такі нікчемні гроші бодай тиждень?
Абсолютно «нефанерний» поп-гурт «ВІА Гра» імені брата Меладзе зі складом, який змінюється частіше, ніж химерність думки в штабі В.Литвина, «до» фінансового лиха просив 40 тис. євро за свої чудові принади, а тепер і на 25 тис. євро з ходу готовий. Тому, напевно, його склад знову помінявся?
Хороша співачка Руслана, чий останній хіт застряг іще в Стамбулі, а політамбіції взагалі незрозуміло де застрягли, за відомостями того ж джерела, раніше просила 20 тис. євро, а тепер нібито згодна і на 20 тис. дол. Не дуже-то й поступилася. При цьому, як я розумію, торг тут доречний.
Та ці ще нічого — лишень ягідки шоу-бізнесу. А є ж і інші рослини — лобода, чортополох й у Києві «дядько». Весь спальний вагон — продюсера Нікітіна. Весь креатив каналу М1. Усі ці чарівні створіння, запам’ятати котрі можна тільки за ногами й оголеними сідницями — в їхніх же кліпах. За що, певно, й отримують свої жирні «тарифи» десь у Кончі-Заспі під час олігархічних свят?
…Повторюся, цілком щиро не розумію, який це дивак так роз’ятрив апетити нашим місцевим напівфанерним привидам — за ці-от придворні пісні й танці? (Певно, про Мадонну не знають?)
Або кому спало на думку настільки гіперболізувати зарплати серіальній «мошві», яку не відрізниш і не ідентифікуєш — усі на одне обличчя (однаково бездарні й безтолкові, ковзають із мила в мило)?
Які, власне, зусилля — художні, енергетичні чи вокальні — вкладають деякі нібито співаючі, щоб за 30—40 хвилин такого-от гарування перед «прихованою чарівністю буржуазії» потім хизуватися своїм же цінником?
Вибачте, не розумію…
Я ще розумію 5 тис. євро (те саме джерело) за корпоративне аудіовиснаження Софії Михайлівни Ротару (перед Ахметовим, скажімо). Але в цієї орденоносної співачки і до нинішніх хаосних часів на широку ногу було поставлено поп-маркетинг. Їй, очевидно, і раніше за пісню «Октябрь — удивительное слово», платили не менше, ніж за недавній радіохіт — «Я назову планету именем твоим».
…Наївна й дещо саркастична ця риторика звернена ж не тільки до них, нібито співаючих, а й до верстви щедрих поціновувачів солодко-попсового, котрі мов на дріжджах зростили непомірні амбіції в людей, які ледь володіють голосами, незугарно рухаються й абсолютно порожні внутрішньо.
Чого це в принципі, «найважливішим з мистецтв» для цієї дригучої поп-«бригади», яка тільки й уміє що бадьоро роззявляти роти, а проте увінчаної «народними» в кучмо-ющенківські періоди розквіту-розпусти, раптом ні сіло ні впало став тільки (і тільки) заміський а-ля конча-заспівський корпоратив? Як основний вид їхнього заробітку і їхніх же творчих «узбєков»...
А тим часом, шановне товариство, далеко ж не всі з них — цих щедро оцінених за мертву міміку ротів — можуть навіть за дві години довести власним живим виконанням і природними (а не мультиплікаційними) манерами і свою професійну спроможність... І здатність зібрати повний зал, а також енергетично завести його.
Ті цінники, які до них останнім часом прилипли, — аморальні й неадекватні. І кризою ще недостатньо зірвані. І, певне, сам Господь Бог уже втомився спостерігати за вакханалією, пославши заодно й на наші голови всю цю кризу… «Криза понтів» — як сказав нещодавно популярний олігарх. І якщо є справді якась користь від цього «фінлиха» — то вона хоча б у тому, що в декого понтів поменшає?
(Попереджаю: зумисне промовляю тут у стилістиці «товариша Жданова», оскільки на александрійський стиль у цій темі не потягну…)
Можете вздовж-упоперек лопатити той-таки Інтернет (щодо обвалу їхніх заробітків), тільки сумніваюся, що відразу впадуть в око інформаційні прояви їхніх же шляхетних учинків. Чужі гроші (без вас знаю) рахувати непристойно. Та тільки все і не злічиш... Але ж іще аморальніше мати славу глухих, сліпих і геть байдужих — зовсім в іншому жанрі. У нас за традицією він зветься «оперою жебраків».
Якщо про деяких поп-артистів закордонних (з голосами і без фанерних натяків) ви неодмінно дізнаєтеся багато доброго щодо їхньої благодійної діяльності — дитячі будинки, будинки для літніх людей, якісь цільові акції для хворих (і для здорових), то тут, у нас, маємо неодмінно дочекатися злої негоди (доки не затопить Карпати), щоб в «обраних» — із цих самих ледь співаючих — нарешті смикнулося хоч одне нервове закінчення совісті... І спонукало до гуманного вчинку.
Та хоч мільйонами орудуйте, розводячи дурнів фанерною маячнею! Але ж спускайтеся хоч іноді — як представники певного цеху — скажімо, до Будинку ветеранів української сцени... В який уже два місяці не можуть завезти квашеної капусти — тому що обчикрижили фінансування (через кризу). І старенькі ловлять голодними ротами затхло-вологе лютневе повітря.
Що конкретно кожен із вас, вічно ситих у своєму пісенному біснуванні (у клубах або на телеекранах), зробив корисного й людяного для них — цих злиденних — напівзабутих ваших попередників... Про які жирні канали можуть зняти лише сльозоточиві шмарклі («це було, було, було»), а живу копійку їм дати — цього навряд чи дочекаєшся.
…Старі професіонали, котрі зараз скромно доживають свій вік і жахаються віку прийдешнього, можливо, й плачуть — тільки їхніх сліз ми не бачимо. Бо в цих людях іще залишилися порядність, гідність, такт. Років десять тому, коли легендарному українському артистові Б.Брондукову забракло грошей на дорогі ліки, думаєте, хтось із місцевих бодай копійкою допоміг? Жоден із «вокалістів»... Жоден! Приїхала сюди А.Пугачова з концертом — і віддала хворому артистові весь гонорар, суворо наказавши: нікому про цей її вчинок не розповідати...
Тепер уже можна — Брондукова давно немає на світі.
Але залишилися інші. І талановиті, і дуже нужденні.
…Хто ж із вас — будьте ви тричі «народними» — цікавився, приміром, долею у високому значенні естрадної артистки, легенди української пісні 70-х Валентини Купріної («Квіти ромену» й інші тогочасні шлягери), котра цього місяця відзначить 75-річчя, а їй, упевнений, навіть грамоти не вручать. Не кажучи вже про звання чи пенсію, котра мізерна... Оскільки, знову ж таки наївно повторюся: за повсюдною димною завісою хаосу стерлися поняття про пристойність і непристойність... Про гідність і ницість. Про професіоналізм і фанерну халтуру (як творче знамення нинішньої абсурдної пори).
Звісно, рівність і братерство (не кажучи вже про «свободу» творчу) — у цьому цеху зустрінеш нечасто. Але пропоную здерти з них хоча б 10% від корпоративних гонорарів — і в будинки ветеранів... Хоч якась користь від ефірних мучителів.
Пафосно викладаю? Проте продовжую…
***
І знову НЕ РОЗУМІЮ… Чого це в «європейському» — колись духовному і колись магнетичному — творчому місті раптом такою популярною стала тема «цвинтарних історій»? (Аж ніяк не за Чхартішвілі, зауважте.) Платити чи не платити — за прохід на могили?.. От, виявляється, в чому питання? Може, сюди вже час викликати не лише європейських експертів з питань газу, а й світових докторів психіатрії? Щоб кого потрібно всерйоз дослідили? А потім і довідку виписали. Бо хіба можна вже так глибоко копати? Цей пагорб безумства з розритих могил — укритий сірчаною млою хаосу — скоро виросте вище за хмарочос на краю Маріїнського парку.
Хіба про це пристойно розмірковувати по ТБ, на тверезу голову, на такому-от держрівні?
Це ж могили — покійні, наші близькі… Та й ви ж там будете — сподіваюся, безплатно. У того ж таки Чехова діалог: «Людині потрібно лише три аршини землі». — «Не людині, а трупу. Людині потрібна вся земна куля».
Проте «цвинтарні історії», навіяні астралом, тут поглиблюються. Обростають іншими подробицями. І головна людина з питань КУЛЬТУРИ в столиці — С.Зоріна (високопоставлений чиновник і жінка приємна в усіх сенсах) — немовби в унісон із потойбічними осяяннями вищих інстанцій для однієї з комсомольських газет упевнено проводить кваліфіковану екскурсію… по могилах кримінальних авторитетів.
…Ви все зрозуміли? От і я, нарешті, дещо розумію. Певно, всі інші проблеми — із життя поки ще живих і ще культурних (авторитетів) — вона вже хвацько (з розмаху) вирішила? А тепер можна й до мертвих — та кримінальних?
Напевно, вона вже знайшла безсмертну формулу, як зберегти тут творче життя, що ледь жевріє, муніципальним колективам? Як повернути борги із зарплат напівзлиденним артистам? Як зберегти гідний класичний репертуар у деяких театрах, а не підштовхувати їх на репертуарну бульварну панель? Або як нетравматично підійти до цінової політики, щоб люди взагалі не відвернулися від цих культзакладів?
Може, напередодні кримінальних «екскурсій» (по кладовищу), вона нарешті закрила й питання ганебного довгобуду Малого оперного (під патронатом Є.Мірошниченко) — адже ця арія тягнеться без кінця і без краю? (Я тут якось спілкувався зі Світланою Іванівною в її кабінеті, зібрав навіть стос документів, які стосуються цього важкого будівництва, — і все чекаю важливого інформприводу, щоб прославити цю жінку-керівника за справи її звитяжні в даному культурному питанні, та щось зрушень усе немає й не видно… Агов?.. Чи скоро там вирішиться?)
І все одно не розумію: якщо головна людина в питаннях культури в усіх подробицях обізнана зі справами «кримінальних авторитетів» (цих погубителів, цих розбещувачів, бандюганів і солітерів нашого громадського життя), то чому ж досі не в курсі, власне, культурних проблем? І якщо ця завжди чудово одягнена жінка вже так енциклопедично заглиблена в кримінал, то, можливо, потрібно такого серйозного спеца перекинути на відомство пана Луценка, а не змушувати бідолашну людину мордуватися на благо міського (прекрасного) творення? Кожному — за здібностями… Чи знову не розумію?
І в чомусь не правий?..
Ну тоді перепрошую... Просто занадто вже тривожно все це для населення римується — «культура європейської столиці» і «її кримінальні авторитети» (та ще й у трунах!)... Моторошно якось…
***
І, уявіть, досі НЕ РОЗУМІЮ, чого це прес-служба Мінкульту мені пише дивні листи?
Повідомляють урочистим тоном: деякі публікації у вашій газеті (зокрема недавня стаття шанованого критика С.Тримбача про тривожну ситуацію навколо кіноцентру імені О.Довженка) «завдають шкоди іміджу Міністерства культури і туризму України…»
Он воно що виявляється? Ось де собака заритий... Нарешті вони визначилися з вічним запитанням — хто винен? (у плані девальвації цього доленосного «іміджу»). Залишилося лише довизначити нюанси другого вічного запитання — що робити?.. Якщо через день у країні обкрадають музеї, якщо, власне, Мінкульт став «фірмою» і ширмою для показових проектів, якщо після трагічних і пам’ятних для нас дат деякі «активісти» близ цього відомства збагатилися так, ніби повернулися з золотих копалень...
…Тобто не «імідж Довженка» чесним людям слід захищати від суперечливих економічних зазіхань, а «імідж В.Вовкуна» і іже з ним?
Щиро не розумію, що ж міністерській службі доповідати із цих питань. Оскільки в цієї конкретно кристально-чистої людини (глави гламурного «офісу») така вже «бездоганна репутація», що її (репутацію), за А.Фрейндліх (зі «Службового роману»), «вже давно пора скомпрометувати…»
Хіба ж ми, прості трудівники культурного фронту, «завдаємо шкоди» цьому «іміджу», якщо сам цей «імідж» не втомлюється по-стахановськи гарувати на свою репутацію… То одне, то інше бойове видання (питається: а я тут до чого?) прямо-таки захлинається в полемічних характеристиках та скандальних описах діяльності нашого високопоставленого чиновника і тямущого режисера… (Василю Володимировичу, вам вказати джерела чи знайдете самі?..)
…Нібито саме він — міністр усієї культури — дозволяє собі на засіданні Кабміну обзивати прекрасний «русский язык» — «собачою мовою». Жах, не вірю в це! Він же точно вчив ще в школі українського поета Тичину — «Дружба народів — не просто слова...».
Нібито саме він — на одному зі світських театральних зібрань — доходить до слизьких висловлювань з антисемітським присмаком... Теж не вірю, хіба таке можливе? Мабуть, на вечірках «Хава нагіла» співає у вузькому колі, навіщо ж такий наговір?
І нібито саме він — десь у Криму — всмак розповідає про якісь для мене загадкові «пози» у зв’язку з постаментом-бовваном Катерині II, і таким стилем розповідає, ніби це й не культурний міністр, а учасник забороненого Нацрадою збіговиська під назвою Comedy Club. Ну вже, даруйте, і в це не вірю, бо наш керівник — прихильник високих оперних традицій...
От тільки чому ж моє затяте «не вірю!» — щодо цих «культурних проявів» — досі не утрамбоване й не підкріплене офіційним документом, релізом чи якоюсь заявою — із тієї ж таки вулиці Франка? Адже коли так б’ють і навідліг (і по головному культурному функціонеру) — тоді вже справді «завдають шкоди іміджу міністерства»... Чому ж мовчите?
Не розумію… Води в рота набрали?
Чи все ж таки «було...»?
Не розумію!
І не зрозумію... Якщо це справді людина культури, то вона навіть за обов’язком служби зобов’язана публічно відповідати на гучні ескапади опонентів. Відповідати культурно — гідно. Але голосно, упевнено.
«Імідж» Мінкульту — це ж не лише реноме окремого функціонера із сумбурним мовним потоком (мало в кого яка освіта). Це іміджевий «фасад» держави. І вже за цією одежинкою — зустрічають… А проводжають, як ви здогадалися, за клепкою в голові...
У даних трохи задерикуватих нотатках не хочеться торкатися (в деталях) іще одного «іміджевого» ноу-хау Мінкульту — у зв’язку з можливим просуванням у статус «народної» дуже близької нашому міністрові особи... Це окрема тема — спеціально для Дмитра Володимировича Табачника. Я ж, як той Станіславський, досі — «не вірю»!
А вже якщо «повірю», то запитаю й у вас, читачі: у чому ж різниця між ними всіма — ідеологічними антагоністами і «заклятими друзями»? Між відомими подвигами орденоносного Д.Табачника (коли пригадати його «місії доброї волі» — у зв’язку із щедрими нагородженнями самі знаєте кого) і вже цими, нинішніми, нашими демократичними «ідеалами», «кристально-чистими» та ще й із помаранчевим полиском — і геть бездоганною репутацією, котру, вибачте, геть безглуздо комусь компрометувати…
P.S. «Кажуть: урешті-решт правда восторжествує; але це не правда». Доктор А.Чехов.
Можете скаржитися...