Уже й зима… На Олімпі скандал, на Олімпі життя б’є скаженим струмом. А народ чомусь мовчить. В Києві не всі й розуміють, чому так. Переповісти вам свою версію? Так послухайте. Хоча це й не версія, власне, а швидше образок з натури. Та подивіться, а потому озирніться навкруги — може, й ви щось більше побачите?
Початок вересня, початок осені, усе ще початок нового тисячоліття. Я їду на свою батьківщину, нехай і малу, у місто Олександрія. Це осердя України, Кіровоградщина, одна з чорноземних її столиць. Олександрія до того ж доволі велике промислове місто — шахти і вуглерозрізи, що добувають буре вугілля, завод гірського воску, завод підйомно-транспортного устаткування, електромех і таке інше. Народу тут живе понад сто тисяч — за європейськими мірками немаленьке місто. Хоча, звичайно, у Європі, навіть у набагато меншому населеному пункті, побут справді міський, такий, що мало чим відрізняється від столиць. У нас не так — більшість олександрійців є городянами в першому або в другому коліні і зберігають як активні зв’язки із селом, так і всі «родимі плями» селянського побуту.
Отже, я їду. Поїзд «Київ—Луганськ» плавно рушає з місця, і я починаю радісно очікувати моменту зустрічі з рідними і батьківщиною, нехай і малою. Входить дівчина-провідник, забирає квиток і вручає комплект білизни. Одночасно з цим у купе вмикається сильніше світло, і я починаю помічати всю розпачливу вагонну обшарпаність. А білизна смердить якимось болотом, вона волога, сіра, просто мерзенна. Сусіди по купе пояснюють, що з усіх можливих варіантів я вибрав найневдаліший — «Луганськ» найгірший за комфортом поїзд цього напрямку. Обговоривши, за слов’янським звичаєм, стан справ у державі і прийшовши до узгодженої, хоча і не дуже нової тези про те, що усі в нас крадуть і тому ми так живемо, лягаємо спати. І отут, в пітьмі і смердоті, я остаточно зрозумів, що їду не в поїзді, а в теплушці. Пахло хлівом, а чи й свинарником, і думки були про свинські мерзенності нашого життя. Можна лаяти уряд, можна лаяти кого завгодно, але ж і ми, звичайні громадяни, гарні. Одні не перуть білизну, а інші мовчать собі в цю смердючу ганчірочку. І т.д. і т.п.
В Олександрії я не був останні кілька років, тому ступаю на рідну землю винувато й зворушено. Здрастуй, батьківщино! Я тут виріс, тут поховано найрідніших і найближчих мені людей. До них я і приїжджаю в першу чергу, до мертвих, і до тих, які живі. За чудовою поетичною формулою Семена Гудзенка «Неправда, друг не помирає, лише поруч буть перестає...». А якщо це мама? Як її може не бути? Вона є, вона просто живе на певній відстані від мене. От до неї я і приїжджаю, аби ще раз зафіксувати це неймовірне почуття.
Йду знайомою вулицею униз, туди, де минуло дитинство. Провінційна непрезентабельність будинків мене анітрошки не гнітить, скоріше розчулює. От тільки розбитість тротуарів... Але і до цього не звикати. Проте що це? Дуже швидко я входжу в базар. Його отут не було! Точніше, він був, але набагато далі. А тепер он як розрісся. І так нахабно, що пройти тепер непросто. Власне, чому дивуватися — базарна захламленість досить довго визначала пейзажі в Москві, Києві, інших великих містах. Тепер і тут тріумфує ринкова стихія.
Поселяюся в одного зі своїх стареньких родичів, і разом із ним і жінкою, що нині є його подругою по життю, вирушаємо на ринок. Той самий, що заповнив всю околицю. Здається, сюди з’явилися всі мешканці міста, хоча мені пояснили, що є ще кілька базарчиків меншеньких. Власне, місто перетворено на єдиний ринковий простір, дикувате базарне поле. Вибір усього багатющий. Звичайно, ніяких лотків немає, продають із землі. Ну, так буває й у Києві, у самому центрі — навколо Сінного ринку, до прикладу, не набагато краще. Тільки ціни тут на багато продуктів, головним чином фрукти й овочі, інші. Кумедні ціни, їй-Богу. Якщо в Києві помідори йдуть за півтори гривні і більше, то тут можна купити і за 25 копійок. Відро розкішних груш коштує аж дві гривні, у столиці кілограм таких тягне на дві, а то й три... Я розплачуюся за усе, щораз охаючи від такої неправдоподібної дешевизни. Мій подив викликає запитання: «А звідки ж ви? З Києва? Так у вас там грошви багато! Кучма для вас зробив цвєтущую жизнь...»
Подібне ставлення до столиці потім буде артикулюватися не раз. Нагадуючи те, як ще донедавна ми ставилися до столиці нашої колишньої Батьківщини, Москви. Тепер усе це звучить на адресу Києва. У першу чергу батькують владу, а потім і рядових столичних громадян. Зажрались! Ми отут загинаємось, а їм і діла ніякого немає. Ордени один одному тільки вішають, он же одному вінценосному депутату аж три якихось кавалерських, і сорому немає від народу, котрий пропадає і голодує. «Це не вільна Україна, це якась Африка, — так сформулював своє концептуальне бачення один із моїх співрозмовників. — Начальство геть не бачить, що в тій Україні робиться. Самі тільки розборки там. Кучма на прем’єра валить, його підручні ту нещасну Юльку Тимошенко зі світу зживають... Мабуть, вона таки добре їх зачепила. Свій свояка бачить іздалека. Накралися, і не чіпай їх. Ворон ворону очей не виклює, а ці... Раніш правителі гризлися, так хоч сміття за поріг не виносили... Якби вони знали, як то все гидко. Коли трапиться тобі Кучму побачить, скажи йому, щоби зі своїми вовкодавами на людях не дуже показувався. Хай спершу розберуться між собою, а тоді нам пояснюють. Ніяких же сил немає дивитися на це. Усе в них хтось винуватий, тільки не вони самі...»
Що тут заперечиш? Вони усе бачать і усе розуміють, хоча на Печерському узгір’ї воліють цього не помічати. Слухаєш такого «провінціала» і дивуєшся точності суджень, проникливості щодо ситуації в країні. Хоча, зрозуміло, є й інші мислителі, що переводять усе в площину змов і державних інтриг. Приміром, один із моїх земляків переконував мене в тому, що в усьому винні росіяни. Забагато їх сидить в уряді і навколо Президента, і усі працюють на ворожу сусідню державу. Не обходиться і без пошуків єврейського сліду. І все ж частіше я чув критику, що не зациклюється на пошуках етнічного походження різноманітних груп державної і недержавної еліти, а бачить головну причину в тому, що вельможі наші обслуговують головним чином свої особисті інтереси, а на громаду їм плювати.
Повертаючись із ринку й обговорюючи макро- і мікропроблеми нашого спільного сумного життя-буття, я ще раз переконуюсь в тому, як погано виглядає моє рідне місто. Розбиті тротуари і недоглянуті вулиці, у подвір’ях гори сміття (заради справедливості скажу, що зі сміттям так було і раніше; пам’ятаю, як страждала від цього моя бідна матінка), багато будинків виглядають так, немов війна нещодавно прокотилася — запилені, брудні, а в під’їзди і зовсім заходити страшно... Поснідавши, рушаю на міський цвинтар, до могил батьків. Виходжу на невеличке узвишшя, милуюся олександрійською панорамою. Чесно кажучи, схоже на велике село, котре оточило острівець міської цивілізації. Цвинтар також більше нагадує сільський, кожна могила узята в полон громіздких огорож і засаджена квіточками. Ніколи я не розумів, навіщо ці огорожі... А ще написи на пам’ятничках. Майже усі російською, хоча більшість у місті говорить українською, хай і нашпигованою русизмами. За роки незалежності мовна ситуація ніяк не змінилася і цвинтарне дзеркало безпристрасно це фіксує.
Мене чекає неприємний сюрприз: до могил батька і матері пройти тепер непросто. Раніш тут була центральна алея, її усе «забудовували», щоби тепер і зовсім ліквідувати. У підсумку якась топографічна какафонія... Дерево зрубано і до батьків припарковано прах ще одного мого земляка. І чи є на цій святій для мене землі хазяїн? Втім, коли порядку немає у місті, то ні на що сподіватися й тут. Хоча механізм зрозумілий: грошики дали, і дорогого родича поховали в місці, котре уподобали. Що з того, що товкотнеча і неподобство, коли могили тіснять одна одну? Звикнули так жити, звикнули так і ховати. Виявляється, одначе, що не тільки Київ винен у тому, що ситуація в країні така, а не інша. Вже якщо на цвинтарі немає порядку, то де ж його ще можна знайти?
Стоячи біля могил, я завжди розмовляю з батьками. Розповідаю, що і як у мене, у рідних. А раптом почують? Пам’ятаю, ховали мою бабусю й усе село зійшлося до її труни. Прощалися і заодно передавали вісточки своїм — на той світ. Мертвий як листоноша — його постачають такими собі «факсами» від своїх. Те саме відчуття: що інформація може дійти, бо небіжчики нікуди не поділися, вони просто відлетіли на поважнішу відстань. У 91-му році, в грудні, я радісно повідомив мамі і батьку про знайдену усіма нами незалежність. Я знав, вони раділи б разом зі мною. Недолюблювали вони старий режим, любили Україну. Тільки що ж ми тепер із нею робимо? І як про це розповісти найдорожчим людям? Ні, не буду я їх засмучувати. Розкажу краще про хороше. Воно є. В нас самих. Бо ж ми ще живі, ми продовжуємо свій рід, виховуємо дітей і онуків, працюємо...
Наступного дня їду з родичами в село й одразу йдемо на цвинтар. Біля могилки діда Павла і баби Марії повільно згадую їхні слова і жести, їхні вчинки і те, що саме зростили вони в мені. Дід, затятий пасічник і рибалка, усе намагався прилучити нас із братом до улюблених своїх занять. Якось не склалося. Бджоли кусались, риба не дуже ловилася. В останні роки й у нього теж. Дід Павло... Середнього зросту, худий, типово козацької подоби. Вільнолюбні гени давали про себе знати. Для прикладу, він так і не вступив в колгосп. І це на початку 30-х… Звіз майно на колективне подвір’я і пішов трудитися на найближчу залізничну станцію. Себто, перейшов у робітничий клас. Класовий підхід шанував і застосовував на практиці. Навіть літературу поділяв на селянську (номером першим у ній вважав Тараса Шевченка) і робітничу (тут поза конкуренцією був Максим Горький). Обожнював читати праці з історії, мав власні напрацювання на цьому поприщі. Дуже любив тлумачити історичні події. Багато читав. Навколишній світ намагався хоч трохи удосконалювати. Саме він домігся (шляхом багаторічного листування з усіляким начальством), щоби електричка зупинялася і тут, біля села Піщаний Брід. Тепер от слухає вічний перестук залізничних коліс...
Сільський цвинтар домашній, доглянутий. Саме тут відчуваю, що Батьківщина у мене є. «Любовь к отеческим гробам» — найсвятіше почуття, по якому і варто визначати патріотизм людини. Ось підходимо до могили баби Сані, близької нашої родички, і вкотре бачимо повне запустіння. Власне, могили майже не видно, вона заросла бур’яном, дерев’яний хрест упав. «Все одно, що наша з вами Олександрія» — обдаровую родичів веселеньким образком. У шість рук швиденько підправляємо бабине пристанище, раз по раз згадуючи її сина незлим тихим словом. Лишила вона йому чималі гроші, оскільки була ощадливою і дбайливою господинею, і от що одержала в нагороду. Вирішуємо: треба зібрати грошей і поставити бабі Сані пам’ятничок. Воно потім зарахується нам — і на тому, і на цьому світі.
Біля могили тітки Галини і її чоловіка я плачу. Це мої улюблені (іншого слова не доберу) родичі. Ні про кого я стільки не розповідаю і нікого стільки не цитую. Як вони мене любили і як любив їх я! От, пишу ці рядки і сльози самі по собі котяться... Їхні могили доглянуті, усе вилизано до травиночки. Їхня дочка, а моя двоюрідна сестра Віра, поза всяким сумнівом, велика патріотка, хоч і називає мене не інакше, як паном Бандерою і не дуже празнує українську незалежність. Тому що жити, за її уявленнями, стали набагато гірше. Ліва, за всіма ознаками. Я ж скоріше правий. Й відтак уперше думаю про неї з любов’ю і вдячністю, бачачи, настільки доглянуті могили. Тут немає лівої і правої сторони, тут тільки видима бездонність неба і невидима глибочінь землі, а ще рисочка між двома датами. Шкала, на якій виструнчилось все життя. Моє в тому числі.
Далі он пустельна ділянка. Треба б її упорядкувати — для того, хоча б, аби зміцнити в собі почуття Батьківщини. Великої і малої. Там поховані ті, хто помер у страшний голод 32—33-го років. У тих, хто ховав тоді, не було сил копати глибокі могили, ставити якісь мітки. Братня могила... І так недоглянуто. Ну, зрозуміло, багато років про це навіть згадувати було не прийнято. А тепер? Усе ще старі стереотипи спрацьовують? Адже могила «червоного партизана» в порядку. Насправді «партизан» був просто злодієм, за що його і пришили в роки громадянської війни. Не хтось, а «білі». Міфи в 30-ті конструювалися часом гарячково, шукалися герої — так злодій зробився «священною» постаттю. І його могила також. Всі це знали, проте кожної річниці великої (тепер уже не дуже) революції йшли до «партизанської» могили з вінками й поклонами. А від голодоморного цвинтаря відводили очі. Зараз ми налаштовуємо інші міфи... Людина, виходить так, не може без них. А все ж як би зробити, аби міфи не виростали на брехні? Як? Чи не почати от із цього пустирища?
Все моє дитинство пройшло під акомпанемент розповідей про голод 33-го. Мама і бабуся згадували про нього, як про страшний сон. І боялися його повторення. Багато моїх родичів бояться і зараз. Тому і трудяться, не покладаючи рук. Нехай стоять усі заводи і майже всі шахти (кажуть, нерентабельні). Зате в кожного є ділянка землі, часом не одна, і вони там працюють досхочу, забезпечуючи себе їжею. Голоду не буде, якщо, звичайно, хтось не догадається повторити «фокус» осені 32-го: пройтися по приватних засіках, та й вигребти відтіля усе. Або ж забрати ті самі ділянки. В ім’я блага і процвітання нашої улюбленої Батьківщини. Що, думаєте, немає в нас сьогодні подібних «мислителів»? Порівняйте пенсії звичайних громадян і державних службовців, і ваші сумніви розвіються. Проте «мерзотне» населення хоч і зменшилося на кілька мільйонів, а все ж продовжує розмножуватися. Ну, а найгірша його частина, пенсіонерська, так і зовсім демонструє чудеса виживання. В результаті, немислимі навантаження на бюджет та інші серйозні прикрості для отців нації.
Їдемо в інше село. Дорога у вибоїнах і баюрах. Мимоволі згадуєш про дві біди наші — дурнів і погані дороги. Знаючі люди відразу поправлять: це про росіян. На жаль, і про нас також.
У селі розповідають про торішні президентські вибори. У першому турі проголосували за комуніста Петра Симоненка. Ну, не за цю ж розпрекрасну владу, через яку стільки прикростей. Ой, що було перед другим туром! Лякали народ, як могли. Хтось таки добряче перелякався, однак за комуніста більше було голосів. І що ж тепер? А от що — колгоспи знищили. Майже тими ж методами, що і створювали колись. Працювати тепер ніде. Добре хоч, що у сусідньому селі знайшлася розумна людина: приїхала і запропонувала кожному за його наділ (виділили кожному по декілька гектарів, тільки що ж із ними робити, голими руками не візьмеш) 400 гривень на рік плюс домовлену частину зібраного врожаю. Ще не знають, як воно буде. Але ж не гірше, ніж є.
Повертаємось до міста. Вечір проводжу в родича, в житті якого зараз чимало проблем. Мене посвячують у подробиці економічного життя міста. Усе стоїть. Дружина родича працює на одному з найбільших підприємств, минулого місяця в неЇ було цілих чотири робочих дні, за які нарахували 27 гривень. Чи виплатять їх і коли — невідомо. Але якщо і виплатять, що це змінює? «Мертве місто, мертве місто...» — говорить мій співрозмовник, і ми випиваємо «на посошок» ще по п’ятдесят крапель.
Вечір, і я вже рушаю на вокзал. Час їхати до Києва…
От і поїзд посунув з місця. Завжди згадую маму, як вона проводжала нас із братом і, йдучи по перону, махала рукою. Підборіддя її тремтіло, очі зволожені. Ми їхали від неї у великий невідомий світ, і вона відчувала одночасно і гордість за нас, і страх. Ми летіли з материного гнізда, а вона усе намагалася прикрити нас своїми крилами… У листопаді 86-го я буду їхати до неї і на останній перед рідним містом станції побачу картину страшної катастрофи: поїзд, що йшов перед нами, налетів на інший. Загинули люди... Коли я добрався додому, застав маму мертвою. Тепер завжди буду думати, що смерть призначалася мені, і мама силою своєї любові відвела її від мене.
Вдивляюся в пітьму. Місто спить, майже немає вогнів. «Мертве місто, мертве місто...» — стукають мені колеса. Невже це правда? Батьківщина, моя дорога улюблена батьківщина вмирає, і мені нічого не залишиться, як тільки приїжджати на могили? Їздять же отак ті, хто жив у районі Чорнобиля. Але ж ні, я не вірю в це. Цього не може бути. Цього не трапиться. Тільки пора, мабуть, прокинутися усім нам. Страшний сон затягнувся, і ми самі в тому винні.