Композитор Ігор Щербаков і диригент-постановник Михайло Мороз |
Центральною темою нинішнього, дванадцятого фестивалю «Прем’єри сезону» стала музична історія.
Те, що київські фестивалі академічної сучасної музики переживають кризу, не новина. У фестивальному рейтингу пальма першості давно належить одеській акції «Два дні і дві ночі нової музики» та львівським «Контрастам». У столиці ж поки що лише шукають можливості вдихнути нове життя в усталені форми музичних свят. Показові, наприклад, сумніви Сергія Пілютікова, який, узявшись торік за Форум музики молодих, відрекомендувався саме як виконувач обов’язків директора. Справді, зробити власне відкриття в жанрі фестивалю стало непросто. Одесити використовували в академічній акції форми з так званого третього напряму в культурі — марафон (джазові фестивалі), сейшен (рок) тощо і тим самим вийшли за межі одвічної традиції серійних концертів. Якщо й далі шукати у сфері фестивальної композиції, то наступним досить радикальним кроком виявиться, можливо, лише містерія. Але у жанру фестивалю є й інший, внутрішній резерв розвитку — художній критерій у формуванні програми. Саме його успішно використовують у Львові, і саме до нього звернулися й у Києві.
Цього року на «Прем’єрах» власне прем’єр було не так уже й багато. Більше того, найцікавіші фестивальні сторінки змушували оглядатися в минуле. На концертах історія музики то приміряла нові звукові вдяганки (інструментування Євгена Станковича творів Моцарта і Малера), то ставала об’єктом медитації («Діалоги» Валентина Сильвестрова), то перетворювалася на калейдоскоп ідей (які перетрушувалися у «Мардонгах» Святославом Луньовим); то з’являлася в образі теми сучасної композиції (за словами Сергія Пілютікова, його твір «Спів над книгою» — це музичні коментарі до теми італійського композитора-поліфоніста XVI століття Джованні П’єрлуїджі да Палестріні); то виникала як цитата минулих днів (Володимир Сіренко повторив програму, названу 1999 року в Польщі кращою в сезоні, — 4-та симфонія Бориса Лятошинського і «Метамузика» Валентина Сильвестрова), то просто заявляла про себе (фортепіанні твори Віталія Годзяцького й Петра Соловкіна 60-х років). Водночас, саме нинішнього року на «Прем’єрах» з’явилася ще одна, на мій погляд, украй цікава тема для розмови про музичне минуле і майбутнє.
Фестиваль розпочався з частково розважального концерту «Присвята... Скотт Джоплін, Каміла Веласкес, Астор П’яццола...» Потім тема карнавалу, пародії, абсурду несподівано вплелася у загальний текст акції. Перед симфонією Лятошинського Національний симфонічний оркестр України під керуванням Володимира Сіренка виконав «Хануку» Євгена Станковича. Темою твору стало одне з найвеселіших єврейських свят, присвячене чуду горіння менори. Через кілька днів в одному з концертів прозвучав цикл Сергія Зажитька «Пісні народів світу». Загальна атмосфера циклу скидалася на анекдот «зібралися одного разу грузин, росіянин і араб...». Але три пісні пародіювали не лише обивательські уявлення про інші народи, а й усталені музичні образи. Перша — грузинське застілля, друга — оперну арію на російську народну тему, третя — глінкінські, «східні» варіації. Того ж дня, але вже в іншому концерті Валерій Матюхін, замість обіцяної в програмі Камерної симфонії № 3 Володимира Зубицького, присвяченої пам’яті Бориса Лятошинського, виконав п’єсу того ж автора для електроскрипки і камерного оркестру «Чао-мучачо» (ефектну мініатюру-пародію на знаменитий шлягер «Besa me mucho»). Втім, саме така підміна серйозного, високого твору кумедною дрібницею стала не лише показовою для «Камерати» чи фестивалю, але тенденцією в сучасній композиторській естетиці.
Під час «Прем’єр» дав свій майстер-клас композитор із Великобританії Кевін Меллоун. Йшлося про багато речей — про те, що модернізм виявився ворогом модернізму і що багато композиторів потрапляють у пастку відчуття власної значимості для музичної історії; і про те, що в слухачів не повинно виникати відчуття, ніби вони на концерті виконують тяжку працю, слухаючи велику музику; і про те, що бажання подобатися людям — для композитора природне... Сам того не підозрюючи, Кевін викладав основну ідею роману чеського письменника Мілоша Кундери «Безсмертя». Ми всі прагнемо зазирнути за поріг життя, потрапити в це саме Безсмертя. Для цього ми надуваємо щоки, вип’ячуємо свій біль, рани і розраховуємо на певну компенсацію за страждання...
Що ж до сучасної музики, то сьогодні її образний світ нагадує стародавній жанр серйозної опери, де емоції — гнів, плач, кохання, страждання — суворо регламентовані і мають чітко окреслені інтонаційні сфери. А жанр «опери буфф», сфера комічного в нас поки що лише розробляється. Втім, як розповідають композитори, які відвідують європейські фестивалі, там у музиці вже відчутно більше театрального, демонстративного, парадоксального. Як і Кевін, багато зарубіжних авторів віддають перевагу «небезпеці в музиці, але не небезпеці в житті».
Сьогодні поняття «прем’єри» відчутно розсунуло свої межі. Так, у Національній опері України прем’єрами вважаються не лише перша, а й з другої по десяту постановки вистави, а також усі її поновлення, реставрації, виконання новим складом тощо. А вже якщо говорити про сучасну музику, то тут одиничні виконання творів принаймні ще кілька десятиліть дозволять вважати прем’єру формою життя сучасних партитур. На прес-конференції директор фестивалю Ігор Щербаков заявив, що «Прем’єри» будуть націлені передусім на виконання музики сучасних київських композиторів. Важливо, що фестиваль нинішнього року виступив посередником між молодими талановитими виконавцями і композиторами. Яскраво заявили про себе ансамбль Сергія Пілютікова «Рикошет», піаністи Антон Сасько та Роман Ріпка, диригент Наталія Понамарчук. Деякі композитори наважилися спробувати себе у виконавському амплуа. У дуеті з Олександром Лагошею (альт) вдало виступив як піаніст Микола Ковалінас. Вперше стала за диригентський пульт перспективна авторка Олена Леонова.
А в цілому нинішні «Прем’єри» зовсім не підстерігає доля Орфея. Озирнувшись назад, фестиваль нічого не втратив.