UA / RU
Підтримати ZN.ua

До «високого» тягтися не по кишені

Оркестр Володимира Співакова «Віртуози Москви» — частий гість у столиці. Хоча частота візитів поки що ніяк не відбивається на вартості квитків...

Автор: Ольга Кізлова

Оркестр Володимира Співакова «Віртуози Москви» — частий гість у столиці. Хоча частота візитів поки що ніяк не відбивається на вартості квитків. На останній концерт у колишньому Жовтневому палаці квиткова «стеля» — півтори тисячі гривень. Чи по кишені це меломанам із числа музичних викладачів, журналістів, студентів? Запитання, звичайно, риторичне.

Концертна бізнес-політика — окрема тема. Організатори зазвичай варіюють вартість квитків від адекватного мінімуму до фантастичного максимуму (не дивно, що охочих купити квиток у партері за тисячу гривень знайшлося не так багато). Але ж є й золота середина! Та вона теж далека від добродійності. І організатори у багатьох питаннях дуже далекі від коректності: прикладів багато, проте нехай вони залишаться на совісті тих, хто наповнює художню подію суто комерційним душком. Зважаючи на все, більшість арт-агентств Києва абсолютно не зацікавлені в оцінці проведених ними акцій. А навіщо? Адже будь-яка рецензія запросто може зруйнувати дорогий замок із рекламного піску і насторожити публіку, часом недосвідчену у тонкощах підібраної програми чи нюансах її виконання.

Програма москвичів була швидше салонною, ніж академічною, розрахованою на масового слухача, який прийшов не на твір (як буває звичайно у філармонії), а на музичний бренд. Що ж, теж потрібно. Правда, звук у залі, не пристосованому до акустичного звучання, подавався через мікрофони-підсилювачі-колонки, які у першому відділенні просто гули... Якість першого відділення для частини залу була втрачена.

Спочатку оркестр під керуванням Співакова виконав дев’ятихвилинну 24-ту симфонію Моцарта. Усе було приємно, правда, духовики інтонували не завжди точно і баланс оркестрових груп не відчувався. Відчуття Моцартової захоплюючої чистоти й ясності не виникало.

Денис Мацуєв виконав Перший фортепіанний концерт c-moll Дмитра Шостаковича, написаний у 1933-му. Партитура концерту може виконуватися невеликим складом і має насичену партію труби. І тепер в оркестрі Співакова виконував соло молодий трубач Кирило Солдатов — без надриву, спокійно, м’яко, хорошим рівним у всіх регістрах звуком. Як грав Мацуєв? У своїй манері — абсолютно легко, без жодних технічних утруднень. Адже концерт без «подвійного дна». Його образність прямодушна, гротескна, опукла, з моментами глузування й лірики, без особливого підтексту, недвозначна і простодушна. А взагалі, він витриманий у характерній для раннього Шостаковича театралізованій образно-інтонаційній сфері. Калейдоскопічність тем, відголоси побутової й легкої музики початку ХХ століття. І чи ж Мацуєву з ними не впоратися?

Публіка шаленіла, і соліст виконав їй на радість дві «силові» бісівки: могутні й, на мою думку, його власні транскрипції на теми арії Фігаро з «Севільського цирульника» Д.Россіні й «У печері гірського короля» Е.Гріга. Навіть із легкими джазовими ритмічними натяками. Що сказати? Дух забивало, віртуозність і технічна суперміць піаніста захоплювали.

Друге відділення почалося з ранньокласичної симфонії d-moll Луїджі Боккеріні. Твору мініатюрного, інтонаційно близького концертам Вівальді, образності Моцарта. Простота, прозорість, ясність звучання контрастували з «потойбічним» шерехом струнних, чарівним звучанням чистого тону гобою.

«Маленька Данеліада» Гії Канчелі — музичний капусник — смішно, весело. Оркестр і публіка вигукують «Ку!», а наприкінці диригент присідає перед залом і доторкається до щік.

На щастя, звукорежисер і оркестр поступово знайшли звуковий баланс. І три танго Астора П’яццолли, одного з найбільш виконуваних композиторів останніх двох десятиліть, музика якого гарна і в академічному залі, і на джазовому фестивалі, пролунали відмінно. Молодий акордеоніст Микита Власов — тонкий перспективний музикант. Він стипендіат фонду Співакова, лауреат міжнародних конкурсів. І просто гарний хлопець. Особливо вишукано і глибоко пролунала перша з трьох композицій аргентинця.

Потім були малюсінька прелюдія Шостаковича (суцільний висхідний пасаж, що повис у повітрі), і Угорський танець. Їх не оголошували, але зал упізнав Брамса й радісно зааплодував після перших же звуків.

Героєм вечора був, звісно ж, оркестр, майстерність якого беззаперечна. А щодо оргпитань... Найближчим часом, на жаль, навряд чи що-небудь зміниться.