Поставивши театральну фантазію «Фердидурке» за романом Вітольда Ґомбровича в Черкаському облмуздрамтеатрі імені Тараса Шевченка, Сергій Проскурня закликав своїх акторів і глядачів всерйоз і надовго впасти в дитинство.
«В кожного своя фердидурке» — такі слова Сергій Проскурня зробив гаслом своєї театральної фантазії за мотивами роману Ґомбровича. Справді, якщо вірити бунтівному генію польської літератури, усі наші життєві колізії, усі літературні сюжети, усі секрети людського існування зводяться до однісінького протистояння — зіткнення зрілості та незрілості. Цій одвічній проблемі Ґомбрович так чи інакше присвятив усі свої твори — романи «Порнографія», «Космос», «Трансатлантик», оповідання, кілька п’єс, розлогі «Щоденники», а також свій перший роман «Фердидурке», написаний 1938 року. Багато років потому Мілан Кундера назвав це творіння справжнім шлюбом літератури й філософії, екзистенціалістським продовженням старовинної традиції комічного роману. Втім, будь-які спроби звести творчість Ґомбровича до якоїсь сталої формули також підпадають під дію його магічної мудрості. Бурлескний, балаганний, буфонадний Ґомбрович завжди іронічно вишкіряється з-за плеча премудрого інтерпретатора, уподібнюючи його промову писклявому «ціп-ціп-ціп!» професора Т. Пімка з «Фердидурке». Чи не тому за назву свого дебютного («незрілого»!) роману Ґомбрович узяв незбагненний неологізм, ще й не потурбувався розтлумачити його сенс читачам, змушуючи найбільш «зрілих» із них ніяковіти при першому погляді на обкладинку. Пояснення все одно знайшлося: fair d’hideurque французькою начебто означає «мордувати», точніше — натягувати на когось потворну пику. Отже, фердидурке у кожного своя. В кожного з нас персональна історія репресованої незрілості, втраченої невинності, згубленого дитинства, що подеколи повертаються до нас у формі депресивного синдрому, раптового спалаху «дитинності» або — у вигляді театральної постановки.
Момент гри: Сергій Проскурня на репетиції |
Для Сергія Проскурні, незабутнього Мацапури українського театру, чиї круглі окуляри й лискучі чоботи так само таємничо виблискують крізь морок театрального життя, його перша за десять років драматична постановка стала спробою осягнути свою власну фердидурке. Саме на черкаській сцені 21 рік тому Проскурня дебютував як режисер. Звичайно, в постановника «Фердидурке» не могло не виникнути спокуси надати певної символічності своєму жесту повернення до режисури. Для того, аби адекватно поставити Ґомбровича, необхідно впасти в дитинство. Справді звільнитися від діалектики зрілості-незрілості, вийти далеко за межі цих абстрактних понять. Щоб здійснити це, Проскурні довелося повернутися до Черкас, а тамтешнім акторам — ціле літо бавитись у дитсадок, проводячи репетиції за допомогою лічилок, дражнилок та дитячих ігор. Звільнення від тягаря академічного акторства, як водиться, потягло за собою перехід артистів у статус маріонеток під владою режисера-деміурга.
Театральна фантазія «Фердидурке» розпочинається задовго до третього дзвоника. Актори, зодягнені у щось середнє між шкільною уніформою та військовою робою (костюми Наталії Ридванецької), запрошують публіку з вулиці до театру, перевіряють квитки та продають програмки, грають у м’яч та стріляють у публіки гроші просто у фойє. Сцена театру шокує своєю оголеністю. Жодних декорацій — навіть увесь той незнайомий чужинцеві театральний хлам, що ховається за ними, зник, оголивши коричневу цегляну стіну з такого ж кольору ребристими батареями, віконце високо вгорі та цілком автентичні двері з написом «Вихід». Щоправда, згодом на сцені з’явиться невеличка рухома шухляда, що протягом вистави перетворюватиметься то на класну кімнату, то на машину часу, то на крематорій, то на панський маєток. Глядачів буквально придавлено цим моторошно-порожнім сценічним простором, згори якого на них час від часу світить сліпучий блакитний промінь. Невідь-звідки, з глибин пам’яті, зринають особисті, але однакові для всіх асоціації: безвихідь першого дня в дитячому садочку; ожопусення (перепрошую — Ґомбровичів вираз!) серед пихатих однолітків; вага коричнево-цегляної перерви між уроками. Сценою пересувається гурт знайомих ще з фойє «однокласників». Їхня маріонетковість цілком виправдана, адже існують вони під вагою свого «жопусика» — ще один Ґомбровичів неологізм, що не піддається однозначному перекладу; в оригіналі звучить «пупа» — тож дехто тлумачить похідне від нього як «опупіння», воістину непередаваний словами стан! Розпочинається вистава з «опупіння» на шкільному майданчику для ігор. Сергію Жуку, виконавцю ролі Юзя Ковальського, тридцятирічного письменника, котрого підступний проф. Пімко «ожопусив», зменшивши у розмірах та віддавши до гімназії, не залишається нічого, як протягом усього дійства натягувати на себе одну і ту ж маску скривджено-переляканого підлітка. Дива ґротескової міміки демонструють й інші артисти — як-от Олександр Павлютін та Анатолій Книшук у сцені школярського двобою між Сифоном та Ментусом, чи Тетяна Крижанівська та Валентина Наталушко в епізоді «Філідор з дитячою душею». Проскурня досить щільно поставився до романного тексту, розділивши виставу на чотирнадцять епізодів відповідно до кількості глав «Фердидурке». Деякі з епізодів взагалі не сприймаються глядачем, не підготовленим читанням Ґомбровича — проте всі вони утворюють кабареточний дух вистави.
Взагалі ж узятися віднаходити сценічні еквіваленти усім без винятку проявам фантазії Ґомбровича міг лише справжній театральний авантюрист. Недарма Проскурня визначив власну виставу як «театральну фантазію». «Фердидурке» Проскурні — це двобій з романом Ґомбровича, своєрідне змагання уяв. У сценічній дії намішано різних часових та просторових маркерів: в згаданому епізоді «Філідор з дитячою душею» доцент Степан Лопаткін з Москви у виконанні Сергія Боброва постає двійником Путіна; промова проф. Пімка перед учнями завершується словами: «Черкаси, 1 жовтня 2004 року» (дата і місце прем’єри театральної фантазії); Олександр Кузьменко в ролі Копирди протягом вистави заглиблено читає українське видання «Фердидурке» у перекладі Андрія Бондаря (котрий, власне, використовував Проскурня); а в епізоді «Передмова до Філібера з дитячою душею» увесь акторський натовп всідається на підлогу, видобуває український переклад Ґомбровича й починає по черзі декламувати. Неквапний, втягуючий темпоритм вистави не відпускає довго після її закінчення. Не нав’язавши глядачам протягом вистави жодної оцінювальної емоції, жодного почуття гніву, обурення чи, навпаки, співчуття, Проскурня спромігся створити видовище, що справді змушує замислитись над власним «дорослим» способом існування та хоч на хвилинку, хоча б у якомусь одному безглуздому вчинку повернутися до власної незрілості. Пригадати своє персональне фердидурке й уголос сказати: до побачення, діти.