Відомому дитячому хору «Щедрик» уже 35. Вік недитячий. Та й історія насичена. Коли цей хор лише створювався, Русанівка — мікрорайон на воді —була почасти побудована для розселення членів творчих спілок, які нудилися без житла. І тут опинилася хормейстер Ірина Сабліна, котра мало чи не з неба спустилася і набирала з русанівських шкіл у свій колектив найбільш здібних нащадків художників, музикантів і літераторів, котрі до цього маялися від того, що залишалися самі на себе...
У «Щедрику» — діти київських шістдесятників — тричі на тиждень знаходили коло собі подібних, а головне, здебільшого навіть не знаючи, що таке музична школа, потрапляли в полон дуже гарної, серйозної і ніде крім їхнього класу не чуваної музики. Одному Богу відомо, яким дивом Ірині Сабліній, перебуваючи зі своїм хором на балансі Жовтневого палацу, вдавалося відхрещуватися від сонмів піонерської і партійно-патріотичної пісенної мішури, однак репертуар хору стійко продовжував грунтуватися на західноєвропейських середньовічних і барочних, практично, виключно католицьких піснях. Звідси і його унікальна манера співу, яка Україні, в принципі, не властива, а близька до церковних хорів хлопчиків зі сріблястим, високим, безтілесно-неземним звуком, котрий формується десь у верхній частині гортані.
Ніхто не береться кепкувати над самобутністю насиченої і потужної грудної подачі, властивої більшості інших наших хорів — так, крім України, більше теж ніде не співають. Проте саме через «Щедрик» ми в 1970-х вийшли на рівень передової музичної думки, якою на той час, безумовно, була ідея відродження і пропаганди європейської аутентики. Сама диригент Ірина Сабліна стала для Києва уособленням культури цілком іншого порядку і якості: тонка, зібрана, динамічна, експресивно-напориста — співуча сутність і геній музикальності з воістину крилатими руками. Диво її впливу виявляється у надзвичайному вмінні формувати собою простір, бути пластичним центром сцени і серцем, яке перекачує хорову кров. Вона через ієрогліф жесту передає музичний сенс, і сам цей ієрогліф стає твором мистецтва, як жест балерини, котра танцює свою інформацію...
Колективом от уже кілька років керує донька Ірини Сабліної — Маріанна, хормейстер, котра сповна перейняла материнське уміння передавати собою музику і дихати хором. Нині в гастрольній скарбничці «Щедрика» є зальцбурзький Mozarteum, боннський Bethovenhale, Roy Thomson у Торонто і фестиваль Гідона Кремера в Локенхаузі. Літо ж минулого року принесло хору Золотий диплом Міжнародного фестивалю духовної музики в Римі. Що ж до нинішнього ювілею в Києві, тут доречно буде зазначити, що юрби шанувальників хорової музики почали штурмувати філармонію вже за годину до початку концерту. Під час дії на сцені старша Сабліна змінювала Сабліну-молодшу, і про кожну з них на розташованому поруч екрані була показана маленька короткометражка, супроводжувана музикою з кантати «Сонячне коло» Лесі Дичко — одного з перших творів, спеціально написаних для «Щедрика». Під чуйний акомпанемент піаністки Наталії Селіної в концерті звучала музика барочна, українська, російська, грузинська, французька і навіть один твір Романа Кофмана. Пісня з циклу «Семибарвна країна» на вірші Овсія Дриза спочатку не була заявлена в програмі і стала справжнім сюрпризом для знаменитого маестро, котрий за примхою долі виявився чоловіком і батьком двох диригентів «Щедрика».
Ще більш вражаючою несподіванкою того вечора став вихід на сцену Колонного залу «ветеранів» хору, котрі через багато років не розгубили ні текстів, пам’ятних їм творів, ні прищепленої їм колись співочої манери. Естонська пісня «На нашій вулиці» про щастя повернення додому, де послідовно виконували соло чотири солістки з різних за часом складів, стала символічним втіленням ідеї ювілейного свята. Ну а у фіналі, звісно ж, не обійшлося без народного «Щедрика» в обробці Леонтовича, бешкетного біса «Трік-трак» (з роками перейменованої хористками в «Плінк-планк»), і хрестоматійної баховської Арії в перекладі Ірини Сабліної. Останнє зовсім не випадково — якось Булат Окуджава сказав: «Коли слухаєш Баха, усе у світі стає на свої місця».