Масове звернення до гуманітарної політики — неминуча ознака наближення виборів. Ми маємо чергову нагоду почути нарікання на «стагнацію» і «занепад», а також запевнення в тому, що «справу ще можна поліпшити», якщо, звісно, передати цю справу в «правильні» руки. Відразу хочу заспокоїти шановного читача: чутки про передчасну смерть вітчизняної культури дещо перебільшені. Попри те, що Ірина Білик заспівала російською. Якщо ж заяви наших політиків про летальний кінець все-таки спричинили у вас депресію, просто подивіться довкола й переконаєтеся, що пацієнт радше живий, аніж мертвий. Скажу навіть більше: в галузі культури у нас іде безліч цікавенних процесів, що, утім, взагалі властиво будь-якій культурі за всіх часів — просто ми, втягнуті в ці процеси з головою, не завжди все помічаємо. А якщо вже ми це помічаємо, значить, і справді сталося щось особливе — чи то радикальна зміна «генеральної лінії», чи то політична криза, а чи вибори незабаром. Адже саме в цей момент на найвищих рівнях починають мусуватися ідеї «гуманітарних змін» — мовних, приміром, або в царині свободи совісті. Не важливо, про що саме йтиметься — важливо, щоб це зачіпало кожного. І зачіпало якнайглибше.
Часто ми звинувачуємо наших законодавців у байдужості до царини духовної. Переймаємося відсутністю жорсткої і водночас гнучкої законодавчої бази. Нас хвилює відсутність механізмів припинення порушень у царині культури. Ми починаємо вірити, що цю царину й справді можна врегулювати законодавчо, після чого культура наша підніметься на висоту нечувану, а мистецтву нашому конкурентів у світі ну просто не буде, москалі вчитимуть українську мову, щоб читати нашу літературу в оригіналі, а голлівудські зірки пропишуться на кіностудії ім. Довженка. Втім, нащо нам їхні зірки? У нас і свої з’являться анітрохи не гірші. А вже про музику й говорити нічого — хіба є нація більш музикальна за нашу? Тільки б законів побільше — хороших і різних, — а за нами не заіржавіє.
І найцікавіше, що в цю гуманітарно-законодавчу панацею вірить багацько народу. Принаймні (з власного досвіду знаю), у неї вірить більшість тих, хто безпосередньо в царині мистецтва працює. Причому віра ця на кшталт релігійної, оскільки вірять не просто в необхідність жорсткого та лаконічного законодавства у галузі, скажімо, гастрольної діяльності або охорони пам’ятників, — вірять у якісь «глобальні концепції», «державні пріоритети» та інше.
Одначе, здавалося б, тільки Богу дякувати за те, що наші законодавці та інші можновладці не надто прагнуть ухвалювати закони в цій царині. Наведу один лише приклад. На світанку незалежності я, молодий спеціаліст — музвихователь у дитячому садку, зіштовхнулася з характерним для того часу «наказом ВЧК» у гуманітарній сфері: наш російськомовний дитсадок було переведено на українську мову. Рішення, погодьтеся, цілком закономірне й ні в кого б не викликало жодного заперечення, якби не одна обставина — «наказ ВЧК» набирав чинності з наступного ж дня після оголошення. Не хочеться згадувати ті мовні перли, які видавали вихователі дітям. І про власноручні переклади методпосібників, сценаріїв, пісень та іншого не хочеться згадувати — їхню якість можете собі уявити. А що було робити? «Наказ ВЧК», як і багато подібних наказів, не супроводжувався засобами для виконання.
Втім, це виявилося не найцікавішим. Набагато цікавішим було розпорядження замість традиційного жовтневого ранку (теж, погодьтеся, дещо недоречного в дитсадках незалежної України) протягом місяця підготувати ранок, що мав назву «Диво калинове». Що означало це словосполучення, нам не зуміли пояснити в жодному з методвідділів столиці, до яких ми звернулися. Зрештою в рідному райвно нашим сумнівам поклало край начальство: «ну, зробіть що-небудь осіннє і водночас українське — пісеньку про калину заспівайте або танок із калиновими гілочками поставте». Сподіваюся, нині, більш як десять років по тому, музвихователі добре знають, що таке «Диво калинове». Сподіваюся, і тим дітям, з якими ми ставили танок із гілочками, хтось пояснив, що це за «диво» таке — бо ж нам, зізнаюся, навряд чи вдалося зробити це тоді, 1992-го. І вже принаймні хочеться сподіватися, що вони вилікувалися від того кондового суржику, яким змушені були спілкуватися з вихователями, впевненими чомусь, що зіпсована російська — це і є найсправжнісінька українська.
Я ж засвоїла непоганий урок: цей спогад про світанок моєї трудової кар’єри утримує мене від параноїдальних пошуків «усесвітньої змови проти української культури». Адже й справді іноді здається, що хтось спеціально та послідовно заганяє нас у культурне гетто, приймаючи безглузді рішення то в галузі книговидання, то в галузі гастрольної діяльності, то в галузі політики теле- та радіомовлення. Що у вуха нам спеціально та послідовно закачують російський блатний фольклор і привчають до думки, ніби з «зони» приходять «справжні мужики» — надійні, справедливі й, загалом, «такі, що життя побачили».
Проте ніякої змови немає, друзі. А якщо вам починає здаватися, ніби українська культура гине, вчиніть, як я: вимовте подумки «диво калинове» — і вам відразу полегшає. Бо коли культура зуміла пережити такі потрясіння, вона справді житиме вічно. Незважаючи на відсутність «законодавчої бази» й навіть завдяки її відсутності. Адже «диво калинове» — свідчення того, що жодна з осіб, котрі віддавали наказ — від високого президентського крісла до жорсткого стільця інспектора райвно, — не поцікавилася, власне, результатом. Не тим, який утілився в «переході з російської». А справжнім результатом — тим, який «не в клозетах, а в головах», у дитячих головах, тим, який і є «культурою». Вона нікого не зацікавила тоді, восени 1992 р.
Тоді, пам’ятаю, ця байдужість засмутила мене навіть більше, ніж «непонятка» з «Дивом калиновим». «Як можна бути байдужим до культури, цієї основи основ?», — запитувала я себе. Проте наше «Диво калинове» — не просто казус, до якого найчастіше зводяться «законодавчі гуманітарні ініціативи». Це свідчення свободи цієї сфери від будь-якої політичної сваволі. Якщо держава не може підтримати цю царину, то вона не в змозі й знищити її. А це не так уже й мало. Все, що можуть зробити політики, — це спекулювати на ній. І їхня вірність цим спекуляціям може зрівнятися хіба що з їхньою дієвістю.
Днями один колега запитав мене, чому Ірина Білик заспівала російською. Для нього це, бачте, було культурним шоком. Він, бачте, звик думати, що львів’янка Білик воліє співати рідною українською. Це й не дивно — вона сама донедавна трепетно вирощувала, а потім підтримувала міф про власне українофільство. А зовсім нещодавно, беручи участь у передвиборному турі В.Януковича, поп-зірка сама пояснила, з чим це пов’язано, — заявивши про підтримку гасла зазначеного кандидата про «рівні можливості української та російської мов». І при цьому ані вона, ані ціла купа інших «поп-підтримувальників» не спромоглися пояснити нам, що означають ці «рівні можливості».
І це природно. Принадність «гуманітарних політпроектів», власне, й полягає у незрозумілості їхніх основних положень. Все це не що інше, як «диво калинове» — від початку емоційне, тобто націлене прямо в душу, минаючи розум. Вони незрозумілі, вони поза критикою, оскільки критика — царина раціонального. Та й як можна критикувати заклики до «рівних мовних можливостей»? Хіба що поцікавитися, чому рівні можливості мають бути лише в російської та української. А що, кримськотатарська або грецька не заслужили? Втім, я скочуюся до питань раціональних: що таке «рівні можливості мов» і як вони забезпечуються. Зате як таке гасло діє на нерви виборців! Нещодавно інший колега (журналіст, тобто людина, котра приблизно знає ціну передвиборним гаслам і ідеології як такій) пояснив, чому він голосуватиме за Януковича: він, бачте, хоче, щоб його дитина говорила російською мовою. Над питанням, чи може будь-який президент завадити навчити дитину якої завгодно мови або розмовляти в сім’ї тією мовою, якою ти вважаєш за потрібне, колега чомусь навіть не замислювався. А навіщо?
Але дамо спокій поп-зіркам. Їхні переходи з мови на мову найчастіше пояснюються зовсім не політикою — це просто вияв їхніх ринкових сподівань. Для них «рівні мовні можливості» — це питання виходу на багатий російський ринок. І їх можна зрозуміти — український «культурний ринок» (не плутати з «культурою») так і залишився, м’яко кажучи, недорозвиненим. Культурні злидні завжди призводять до мусування ідеї про «рівні можливості». Живлять вони, втім, обидва табори — й тих, хто «за рівні можливості», й тих, хто веде «боротьбу за відродження національної культури». В останньому гаслі здорового глузду анітрохи не більше. Доля культури аж ніяк не залежить від результату їхньої «боротьби». І, звісно, вирішується вона зовсім не у президентських кріслах, не в парламентах і не в кабмінах. Хоча, звісно, наші політики, як не крути, вигодувані радянською владою, ніколи не погодяться з тим, що є царини, до яких їм не дотягтися і в які вони втручатися не мають права. Їхня впевненість у тотальності держави, її всеприсутності в житті людини — кумедна й жахлива водночас — свідчить лише про те, що жоден із наших політиків поки що не доріс до розуміння самоцінності та свободи людини. Кожної людини, яка — єдина — є носієм культури. Яка — єдина — може її формувати, створювати, втілювати. Що єдиним можливим для держави способом забезпечити «розвиток національної культури» та «рівні можливості» є забезпечення невід’ємних прав і свобод людини. Що будь-яке інше державне забезпечення культурного розвитку — це ідеологія. Яка, безумовно, належить культурі, користується її методами, формами та механізмами. Проте не лише не вичерпує культуру, а й існує як ерзац, «культура для бідних».
Утім, тих, хто використовує гуманітарні гасла для просування до влади, це не цікавить. Їм важливо, що ці «гуманітарні політтехнології» діють безвідмовно. Та й як інакше? Ідеологія — найпотужніший засіб впливу на масову свідомість, саме тому, що вона — «ніби культура». Емоційно-захоплені або емоційно-слізливі «культурні акції» і «культурні гасла» проникають просто в людське серце, минаючи критичні фільтри розуму. Вони вриваються у найінтимнішу нашу сферу — сферу почуттів, уподобань, світовідчування, виховання, релігійної віри. Це наша можливість говорити рідною мовою — не просто писати звіти начальнику, а говорити зі своєю дитиною, передавати свої почуття іншій людині, ходити в ту церкву, яка саме тобі здається істинною, виховувати дітей у дусі зрозумілих і близьких тобі цінностей. Ось вони, ті місця, за які нас так легко взяти, а взявши, повернути, куди треба.
Бо ж не лише наділені владою або обтяжені прагненням до неї «вони», а й ми самі — справжні спадкоємці «совка». Ми не віримо, що не залежимо від них у найінтимнішій — культурній — сфері. І ніщо не здатне нас переконати — ні сім’я караїмів, які живуть поверхом вище й розмовляють між собою рідною мовою, існування якої, здається, не залежить від наявності або відсутності «державного статусу» та «рівних можливостей». Ні історії гнаних церков і релігій (не просто «не підтримуваних державою» — гнаних!), які налічують не одну сотню років. Ні історія мистецтв, яка не має переривань. Ми не віримо в те, що можемо зберегти себе, своє людське обличчя та свій внутрішній світ за будь-якої влади, за будь-яких умов — і зберегти, і передати дітям. А може, віримо, але не хочемо — адже наскільки зручніше, коли функції збереження твого обличчя візьме на себе якась «сильна рука», про необхідність якої захоплено сповіщають найрізноманітніші люди в цей неспокійний передвиборний період. От тільки «сильні руки», коли вони виявляються настільки довгими, що дістають до найінтимніших куточків нашого життя, дуже часто перетворюють довірені їм обличчя на такі гримаси, від яких ми самі якийсь час по тому жахаємося і заводимо розмови про «відродження».
А тому, віддаючи належне політиці та своїй ролі в її реалізації, закриємо від неї свою душу — царину, поєднану з вірою (якщо ви віруюча людина) або з культурою (якщо «духовні цінності» для вас не завжди поєднані з релігійною вірою). Ніхто не має права, та й навряд чи зможе заборонити нам говорити рідною мовою, виховувати в дитині ті якості, які ми вважаємо за потрібне, сповідати «істинну» релігію — аби ми самі робили це, хотіли це робити, були «носіями культури». Це ті речі, які можемо зберегти або втратити лише ми самі — кожен із нас. І жоден політик не в змозі ані підтримати нас у цьому, ані зашкодити. Якими б «сильними» та довгими не були його руки. Що б він не виголошував у своїх гаслах.