На студії Довженка новий Гендиректор, а проблеми — старі. В ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» Ігор Ставчанський розповів, як збирається боротися з «пережитками минулого» і вирощувати на змученій чварами території довженківского саду декоративні квіти «розумного, доброго, вічного».
Головна кіностудія держави після циклічних періодів «бурі і натиску» увійшла в невластивий їй стан вичікування і гадання: чого чекати (і чого не минути) у зв’язку з нещодавно прибулим (знову тимчасовим чи, нарешті, постійним) командиром і чого б такого йому приготувати, коли раптом щось?.. Старий кермовий скандального «обозу» — пан Приходько, як відомо, піймавши облизня, відбув будувати на околиці столиці персональну студію, щоб знімати там старих та давніх голлівудських зірок. Його спадкоємець — пан Слєпак — протримався в директорському сідлі і зовсім нічого, а потім і йому хором проспівали «...пора, пора — порадовался на своем веку?»
Хто ж на новенького? Майже містер «Х» (категорично відмовився від публікації фото, мовляв, піар мені не потрібний!), персонаж у середовищі кіно незасвічений (на студію прийшов із ділових кіл, близький до оточення О.Білозір, має дві вищих освіти — юридичну та філологічну)... Людина, котра, як мені здалося, має намір чіпко схопити за плечі нашу «безприданницю» (кіностудію довженківську), а потім запитати ласкаво-улесливо: дівчинко, хочеш зніматися в кіно? Студія, звісно, давно не «дівчинка», а бідна «панночка» (як сказала б спекулянтка Раневської у спектаклі «Шторм»), але образно чимось схожа на вульгарно-шансонну «девочку секонд-хэнд»: хоч і в лахмітті — але всі хочуть!
— Ігорю Леонідовичу, без еківоків запитаю про головне: про ваше ставлення до конфлікту кіноспілки і Мінкультури у зв’язку із створенням концерну «Довженко-фільм» на базі довженківської студії і ще кількох супутніх... Ви персонально «проти кого дружите?»
— Як би не лукаво це для вас пролунало, хочу дружити з усіма. І точка зору Спілки кінематографістів, і рішення Мінкультури про створення концерну — ці позиції мають право на обговорення. Але я б говорив зараз насамперед про нюанси. Про нюанси оформлення й обгрунтування цієї ідеї. Тому що має бути чітка юридична, економічна і творча мотивація того, що передбачає народження нового організму — тобто концерну «Довженко-фільм». З одного боку, напевно, Міністерству культури простіше й ефективніше розмовляти не з п’ятьма директорами, а з одним. Оскільки апріорі легше знайти інвестора під одну кіноодиницю. Доцільніше і переговори вести, якщо є одна велика компанія з радою директорів. З іншого боку, за нової ситуації кіностудія Довженка повинна передати свої потужності до загальної скарбнички, і незрозуміло, з чим, власне, вона залишиться. З боргами?
— Майнова проблема, по-вашому, головна в цьому спорі?
— У всякому разі, я так це розумію. Директори кількох студій прикипіли до своєї роботи, всі розуміють, що якщо у них відняти усе і злити це «усе» в окреме ціле, тоді люди залишаються не при справах. І майбутнє їхніх студій теж туманне. Загалом, не треба забувати, що крім загальних глобальних державних інтересів є ще інтереси кожного з...
— Ви прийшли на студію Довженка майже в «пекло»: один пішов, іншого «пішли»... Що застали тут, окрім чвар? Мене цікавлять безпосередньо запуски нових проектів, конкретні назви, а не оренда, звісно.
— Є ряд проектів, які були запущені ще три-чотири роки тому, вони тут усе ніяк не завершаться.
— Довгобуди?
— Це незавершені фільми, там уже давно розсипався творчий колектив — художники, наприклад, пішли на ТБ, а звукорежисери в шоу-бізнес, але завершити роботу потрібно. Хоча зібрати їх сьогодні практично неможливо. Повинні, наприклад, завершити зйомки другої частини «Богдана Хмельницького» — картину Миколи Мащенка.
— Це обов’язково треба завершувати (при всій повазі до Миколи Павловича)? Ви не бачили «першу серію» — худфільм, технологічно знятий нібито в Одесі у 20-х?
— Я не вправі судити. Я не критик, не журналіст. Я менеджер. І не я благословляв цю картину. Але, мені здається, логічно буде все-таки довести її до фіналу. По-перше, якісь гроші уже витрачені. А по-друге, хто може спрогнозувати подальший результат? Раптом друга частина буде більш вдалою і переможе, наприклад, у Кані?
— Особисто я в цьому не сумніваюся... Що ще на Лазурний берег повезете, якщо дознімете, звісно?
— Існують кінопроекти «Татарський триптих», «Братерство». Вони готові. Є ще кілька фільмів. Але уточнюю ще раз: як менеджер у зв’язку з цими картинами я не маю права судити ні правильність сценарного вибору, ні якість зйомок...
— Хочете натякнути — «важка спадщина дісталася!»
— Без натяків повторюю, що коректно було б завершити вже почате. І здати замовнику — державі. Якщо ці проекти раніше були запущені і кимось оцінені на попередньому етапі підготовки — нехай живуть. Усім рослинам є місце під сонцем. І потім, студія Довженка — державна установа. Я коли прийшов на студію, тут було близько чотирьох мільйонів гривень боргу: кредитори бігають, векселями розмахують. Летять листи з міністерства: на що витрачені такі от кошти? За короткий час ми спробували мінімізувати ці проблеми. І на сьогоднішній день борг зменшився до одного мільйона...
— Доларів?
— Гривень. Усі розрахунки в національній валюті. Не вважайте за пафос, але кіностудія Довженка, одна з найбільших у Європі, не повинна стояти навколішках із простягненою рукою. Від мене може залежати кількість творчих об’єднань на студії, можу обговорювати проблему: бути чи не бути худраді...
— По-вашому, студійна худрада — неодмінний атрибут нового кіночасу, часу, коли багато вирішують фінансові прогнози, а не пустопорожня балаканина на «засідалово»?
— Я за худраду. Тільки щоб у її складі були не почесні гості і не весільні генерали, а активні діяльні люди...
— Де ви їх знайдете? У Верховній Раді хіба?
— Саме з Верховної Ради і були деякі представники. Тому й боялися взяти на себе відповідальність за ідею, новий проект. Відповідальність за запуск, за перспективне планування повинна лежати на людях кваліфікованих і безпосередньо задіяних у процесі.
— Ваш попередник Приходько теж тішив себе ілюзіями щодо худради. І його главою призначив відомого актора і нардепа Івана Гаврилюка. Але щось не з’явилося ні креативних ідей, ні яскравих запусків.
— Там збиралися, як мені здається, переважно шановані ветерани. А худрада, повторюю, — робочий дійовий орган, який визначає і тактику, і стратегію. Ми нещодавно зустрічалися з кінематографістами, я й сказав: можу обіцяти роботу, ідеї за вами... Збори, на жаль, загалом, закінчилися нічим.
— Я б здивувався, якби відбулося протилежне... Вас, до речі, ще не втягли в який-небудь із кінокланів? Як узагалі себе позиціонуєте у боротьбі «хороших» із «прекрасними»?
— Я їм сказав відразу: прийшов до вас з миром!.. Тому не хочу підтримувати жодну зі сторін. Уточнюю, саме сторін. Оскільки про угруповання не йдеться.
Ще я заявив: моє завдання в тому, щоб не дати розтягти студію по частинах. Потрібно починати працювати, не чекаючи інвестицій від держави або грошей від приватних інвесторів (які не вимагали б під заставу майно).
— По-перше, із ким працювати? По-друге, за що працювати? Яка доля міфічних п’ятдесятьох мільйонів гривень, виділених батьківщиною на кіно? Мацав хтось ці купюри?
— На жаль, 50 мільйонів на розвиток українського кіно знаходяться у віртуальному стані. Звідси й проблема... Або ми чекаємо склавши руки, поки з’явиться довгожданий спонсор, або намагаємося самоорганізуватися. Хоча б так, щоб студія не мала щомісячних колосальних боргів... Адже сьогодні її мінусове сальдо влітку — мінус 300 тисяч гривень. Взимку — мінус 500 тисяч, оскільки період опалення. Треба бути фокусником, щоб вчасно платити заробітну плату людям, котрі, до речі, на студії не з’являються місяцями, а в штаті значаться.
— А прибутки знову шукати потрібно за рахунок «надання послуг студії» або за рахунок оренди.
— Оренда — не так багато грошей, як здається. Левова частка іде у Фонд держмайна. Але річ не тільки у фінансових питаннях. Річ у самоусвідомленні, самовідчутті, у надії на те, що держава повернеться обличчям до кінематографу...
— Припускаю, що продовжуватимете курс студії на консолідацію з телеканалами: серіали, «мило», потім, можливо, велике кіно.
— Я хочу взагалі консолідувати всі сили. Спілкувався з главою Спілки кінематографістів Борисом Савченком. Сподіваюся, знайшли спільну мову і вдасться уникнути конфронтації. Вони сперечалися з Приходьком з якихось конкретних питань, і суперечка могла б тривати... Але сьогодні немає причин для протистояння. Виникне причина — будь ласка, давайте дискутувати. Поки що її немає.
— Порівняно з Приходьком, котрий за словом у кишеню не ліз, ви просто цитуєте «арію» рязановської безприданниці: «Не довольно ли нам пререкаться, не пора ли предаться любви?» Але ж це неможливо. Чимало з тих, хто зараз за дверима вашої приймальні, уже за інерцією інтригуватимуть, воюватимуть.
— Це більше ігри. Адже усі ці творчі люди були в простої по 10—12 років.
— Деякі навіть по двадцять. Але чудес не буває.
— Не буває. Можливо, і не буде найближчим часом. Вважайте, що сьогодні на студії той перший заміс, на якому в майбутньому, можливо, зійде нове кіно. Комусь потрібно робити початкову роботу.
— Але хоч один адекватний сценарій вам поклали на стіл за час вашого керівництва?
— Сценарії — у Мінкультури. Там вони на конкурсній основі. І я б не взяв на себе відповідальності обговорювати цю літературу. Хоча, зрозуміло, я маю власну думку. От спеціалісти в худраді і вирішували б, що достойно, що ні.
— Ви вивчали модель роботи «Мосфільму», котрим ефективно керує Карен Шахназаров? Щось можливо перенести на наш грунт?
— Ви забуваєте, що «Мосфільму» дали законодавчу можливість працювати. А я сьогодні це вирішити не зможу... Це мають зробити «нагорі», розуміючи, що є два шляхи вирішення проблеми... І сто разів про них говорили. Є законодавчий шлях, коли через пільгове оподатковування залучають приватне інвестування. А є ще другий шлях — магістральна дорога, скажімо, так — коли держава визначає чітке фінансування галузі: частина грошей іде на ПДВ, частина — на проекти під грифом «держзамовлення» і т.д.
— Але ж не дадуть. Поки що, у всякому разі. До виборів.
— Тоді третій шлях... Намагаємося рухатися самі і розвиватися у міру власних сил. Дознімаємо те, що почали. Так, можливо, якість спірна. Але ж на десять поганих фільмів, може, трапиться й один гарний. Той-таки Шахназаров сказав, що якщо в Росії каса одного середнього фільму дорівнює одному мільйону доларів, виходить, цей фільм більш-менш вдалий. І тому коли тут, у Києві, подають сценарій на державне фінансування в 15—20 млн. грн., це і страшно, і смішно. Що взагалі за ці копійки можна зняти і хто це дивитиметься?
— Той, хто знімав, у кращому випадку.
— Зі збільшенням кількості кінотеатрів у нашій країні подібні бюджети — не що інше, як самознищення. Тому, мені здається, варто налагодити спільне виробництво і заручатися підтримкою потужних продюсерських компаній (у тому числі й вітчизняних). Адже продати суто український фільм на кіноринок СНД — складне завдання. Треба багато чому вчитися. Російські кінематографісти теж училися, і їхні постперебудовні фільми були далекі від критеріїв якості. А сьогодні є достойне кіно. Тому і важливо відновити тут спочатку виробничу базу, щоб почали працювати цехи, а в них повернулися спеціалісти, щоб дахи не протікали... Важливо ще раз повторити кінематографістам: якщо не перестанемо воювати, то нічого не вийде. От на День українського кіно хотілося влаштувати людям свято... Запросили на студію пресу, акторів, придумали костюмоване дійство з кінематографічною атрибутикою. Дивлюся телерепортажі про захід — і скрізь іронія, глузування, навіть знущання...
— Позитив у новинах взагалі рідкість. Дивуватися нічого.
— Але ж так будь-яке починання можна принизити і навіть поховати! Хоча бажання у нас було щире — відчинити двері студії, щоб усі бажаючі кияни змогли сюди прийти і побачити рідкісні зразки реквізиту, тобто ті цінності, які пам’ятають з улюблених картин. Коли зі мною тільки обговорювали питання про студію, я запитав: що там потрібно робити, сподіваюся, не воювати? Якщо воювати — то ноги моєї там не буде. Досить, навоювався... Якщо ставитимуть палиці в колеса — то, не приховую, відразу піду, інакше робота нічого не варта. Розумію, усе, що не робиш, розглядається під лупою: а який у нього намір, а що за цим стоїть? Сьогодні мені поклали на стіл план розвитку студії різні люди — і Савельєв, і Савченко, і деякі інші...
— Що пишуть?
— Читаю. Мені цікаво. Тепер головне — проявити силу і волю, щоб система запрацювала... Але знову ж доводиться писати до Мінкультури, що давно час змінити систему оплати — не може помічник режисера одержувати 300 грн. Повинна виникнути система легалізації взаємовідносин.
— Попереднє директорське гасло «Пияцтву — бій!» збираєтеся і надалі втілювати в життя?
— Не збираюся не помічати пияцтва. Але коли люди збираються за одним столом щось відсвяткувати, не треба доходити до істерики, розганяючи їх або улаштовуючи каральні акції.
— Наскільки реально домовитися з іноземними режисерами щодо спільних проектів? Адже не секрет, що кадри «відтіля» більш професійні, більш технологічні?
— Для мене це важливо. Хочу з деякими режисерами і продюсерами познайомитися безпосередньо. З Гофманом, наприклад.
— Коли будете готові заявити, що з вашим приходом щось зрушилося з мертвої точки?
— Я зателефоную. Поки що доводиться грати роль жонглера, підхоплюючи «тарілки» від тих-таки кредиторів (деякі вимагають півтора мільйона за «щось»), намагатися, щоб посуд в домі не розбився остаточно.