У Колонному залі ім. Лисенка Національної філармонії України ансамбль солістів «Київська камерата» під керуванням Валерія Матюхіна виконав «Dictum» Євгенія Станковича. Подія, у принципі, не з розряду екстраординарних або несподіваних. По-перше, «Камерата» — визнаний інтерпретатор сучасної української музики. По-друге, за плечима творчого тандему Станкович — Матюхін не один успішний проект. І, нарешті, твори Станковича — справді актуальна складова сучасного академічного музичного життя. Таким чином, інтерес до концерту та його успіх були однаково очікувані і прогнозовані.
«Dictum» (1997) — складна й масштабна композиція, багато в чому вона підбиває підсумок камерно-оркестровій творчості композитора. Цей твір, у якому чутні відгомони, цитати, алюзії багатьох опусів Станковича, було зіграно добре. Слухачі, що заповнили партер Колонного залу (а іншого очікувати було б безглуздо: концептуальна сучасна академічна музика за визначенням елітарна й не орієнтована на «широкі маси»), влаштували виконавцям і автору бурхливу та щиру овацію. Усе, здавалося б, чудово — як і має бути з такими музикантами, програмою, аудиторією.
Але сам концерт став лише видимою частиною набагато значимішої і навіть знакової події. Перед початком концерту у музичній вітальні філармонії було репрезентовано нове видання «Музичної України» — партитури всіх дев’яти камерних симфоній Станковича! Якщо сказати, що за роки незалежності це перше видання оркестрових партитур в Україні; якщо згадати, що редактором був Валерій Матюхін, який зіграв усю цю музику і знає її «зсередини»; якщо додати, що чимало камерних симфоній створювалися Станковичем «із прицілом» саме на «Камерату», то концерт набуває додаткового виміру й стає на особливі позиції в низці інших подій музичного життя Києва й України.
Вихід якісно відредагованих партитур усіх камерних симфоній Станковича — факт втішний у багатьох планах. І тому, що це прекрасні твори, і тому, що ці ноти потрібні — у навчальних закладах і в периферійних філармоніях, у бібліотеках України й на світовому ринку. Тому зрозумілий переважно оптимістичний пафос промовців на презентації (композитори Леся Дичко і Мирослав Скорик, диригенти Іван Гамкало і Валерій Матюхін). Чому ж такими іронічно-сумними були виступ і коментар самого автора? Чому ж багатьох присутніх не полишало відчуття чогось такого, що не відбулося, недодалося?..
Прошу зрозуміти мене правильно: я дуже радію появі партитур «Музичної України» взагалі й конкретно цих. Але аж ніяк не можу пристати до радісного пафосу промовців із кількох причин. Передусім, у тому, що відбулося, я не бачу особливої заслуги видавництва. Ноти випущено в рамках державної програми підтримки суспільно необхідних видань. Власної ініціативи й підприємливості «Музичної України» у цьому, мабуть, немає. Як немає й очевидних результатів її діяльності — тієї, яка розгорталася б поза рамками програми, підтриманої державою за рахунок платників податків. Як немає (переконаний, бачачи нинішній стан нотного ринку України) і певної, продуманої, систематичної, економічно та політично виправданої стратегії й тактики діяльності видавництва. А колись «Музична Україна» була одним із трьох провідних спеціалізованих нотних видавництв Радянського Союзу. Тут виходили такі партитури, такі ноти, такі музикознавчі книжки, на які полювали по всій країні! Чого варті бодай видані в Києві партитура «Музыки для струнных, ударных и челесты» Б.Бартока, два томи «Історії гармонії та контрапункту» Й.Хоміньського чи серія кишенькових партитур «Перлини світової музики», в якій вийшли «Висока меса» Й.-С.Баха, «Пори року» А.Вівальді, «Ludus tonalis» П.Хіндеміта, мадригали Палестрини й чимало іншого! А нині найцінніших працівників втрачено (бо чим тоді пояснити той факт, що комп’ютерну верстку партитур камерних симфоній виконував головний редактор видавництва?!); багатющі традиції згасають, а перспективи вимальовуються вельми сумні.
Звісно, видання партитур — справа копітка й неприбуткова. Але таким вона була завжди і скрізь! Проте видавці знаходили (і знаходять!) можливості їх видавати. Наведу лише один приклад.
На час першого виконання Шостої («Патетичної») симфонії П.Чайковського (1893) партитура цього новаторського твору вже готувалася до друку у видавництві Юргенсона. І це за тодішнього стану техніки, з дорогим гравіруванням партитурних аркушів на мідних дошках! Виконавши симфонію в Петербурзі, Чайковський вніс у неї зміни й відразу ж написав про це Юргенсону, аби партитура вийшла з належними штрихами та темпами. Так і було зроблено — і невдовзі весь музичний світ міг придбати партитури Шостої. Звісно ж, Юргенсон не працював собі на шкоду — витрати на видання дорогих симфонічних партитур із надлишком компенсувалися багаторазовим тиражуванням «Дитячого альбому», «Пір року» та романсів Чайковського. Важливо те, що композитор мав можливість публікувати масштабні опуси (продавши видавництву права на мініатюри і твори «масового попиту»). А бажаючі могли купити партитури нового твору чи не в день прем’єри.
Із камерними симфоніями Є.Станковича все принципово інакше. Придбати цю партитуру не зможе ніхто: замовлене державою видання (загальний наклад — 500 примірників) держава й розповсюджуватиме. А шляхи державного розповсюдження несповідимі. Для чиновника, як відомо, головне — поставити галочку: суспільно необхідне видання підтримано! Можна знову на десять-п’ятнадцять років забути про всілякі там партитури.
А що видавництво? Підготувавши до друку й опублікувавши (за гарантовані державні гроші) партитури дев’яти камерних симфоній, воно, з огляду на все, знову впадає в анабіоз — напевно, до наступного державного замовлення. Яким воно буде? І коли? Залишається лише здогадуватися.
Водночас можливості сучасної техніки дозволяють працювати по-новому. Скажімо, відтиражувати партитури на CD (адже електронна версія вже готова, а виготовлення одного СD коштує не більше 1 дол. США!) й розповсюджувати їх, отримуючи доход! Але це, очевидно, не для державного видавництва — у нього свої, державні турботи, невідомі простим смертним...