Львівська площа в Києві, стародавній, відомий киянам будинок. Просто на розі меморіальна дошка на честь нейрохірурга Андрія Петровича Ромоданова. Рятівник тисяч життів, у вогні війни і тривогах світу, він жив у цьому будинку. Пам’ятаю його квартиру. І от у нових нарисах академіка Ісаака Михайловича Трахтенберга я читаю рядки про друга, що лунають немов реквієм: «Надзвичайна, вражаюча сила старих фотографій. Коли дивлюся на знімки, що вже досить сильно потемніли від часу, охоплює почуття смутку і жалю через утрачене. Випливають образи... Як давно перетиналися наші з Андрієм і Ганнусею життєві шляхи. Тепер, коли залишили нас і Андрій, і не так давно його кохана Ганнуся, йдучи центральною алеєю Байкового кладовища до дорогих мені могил батьків, завжди зупиняюся навпроти скромної цвинтарної церкви біля білої мармурової стели. Дивлюся на барельєф, на виразне обличчя Андрія, переводжу погляд на фотографію Ганнусі, і не віриться, що їх уже немає. Хоча був на їхніх похоронах, сидів за сумним столом на поминальному обіді в тій же вітальні такого світлого колись Ромоданівського дому».
Я вже писав про видані не так давно «Запоздалые заметки» І. Трахтенберга. Книжка, в якій у фокусі дружби і спілкування відбиті яскраві фігури минулого сторіччя — у медицині й політиці, живописі й кінематографі, літературі й театральному мистецтві — викликала чимало відгуків, побажань, ремінісценцій. Вочевидь, завдяки суворій фактології, доброзичливій тональності, старомодній щирості та й узагалі через широке висвітлення подій і особистостей, яке нагадує роботу літописця. Спогади спонукали до спогадів... «У результаті переконався в тому, що не так уже мало мною втрачено, випало з поля зору, — пише автор. — А найнадзвичайніше полягає в тому, що я почав сприймати свої нариси ніби збоку, при цьому прискіпливо і критично». Так з’явилося непередбачене продовження «Заметок», що включать 20 нових нарисів про біг і відблиски днів. Минулого року в листопаді вони опубліковані у видавництві «Авіценна».
«Станіслав Говорухін», «Ірина Анатоліївна — дочка Луначарського», «Читаючи Еренбурга», «Художник Катков», «Біля ганку старого театру»... Самі заголовки есе говорять про їхній зміст. Щось зі словесних офортів так і хочеться відтворити, познайомити з ними читача. Але спочатку про несподіваний феномен заміток. Вони, по суті, стали нібито творчим магнітом. Деякі друзі і знайомі автора, по прочитанні книжки, надіслали історику минулих часів в особах і обставинах спеціально написані сторінки про колишнє, й І. Трахтенберг включив їх до додаткової збірки.
Особливий, якийсь трепетний інтерес, як на мене, представляють своєрідні ретроспективні ескізи про челябінські випробування Київського медичного інституту, у дні війни передані його товаришами за студентськими часами — киянкою, видатним хіміком, професором Любов’ю Громашевською (Гураль) і відомим лікарем-офтальмологом із Дніпропетровська Леонідом Ферфільфайном. Вони ввійшли до документального нарису, що присвячений 160-річчю альма-матер, доповнюючи зворушливими штрихами образ Лева Івановича Медведя — рятівника інституту в ті роки. Природно, у них відчувається літературна шліфовка творця книжки...
Для мене, зізнаюся, ці рядки вельми значимі ще і тому, що близько двадцяти років тому в Москві, у видавництві «Медицина», вийшла біографічна книжка про Л.Медведя, написана мною разом з його учнями Є.Гончаруком, Ю.Кундієвим, А.Павловим. Є там розділ і про уральську епопею киян, з використанням даних архівів. І раптом обидві картини зблизилися.
«У Києві я навчалася в другому медінституті, студенти якого після початку війни разом зі своїми товаришами з першого медичного були направлені під Київ на риття шанців — пише Л. Громашевська. — Працювали там з ранку до вечора. Потім була команда терміново збиратися в дорогу до Харкова. Керував всією організацією відправлення директор першого медичного Лев Іванович Медвідь — людина вольова, сповнена молодої енергії, уважна і чуйна. Хоча в той час йому виповнилося лише 35 років, він уже пройшов сувору життєву школу...
Не буду описувати перипетії нашого переїзду до Харкова і те, що більшу частину шляху довелося подолати пішки. Як зараз пам’ятаю, будинок на Сумській, 1, переповнений студентами-киянами. Заняття на новому місці продовжувалися недовго... Було оголошено, що ми відправляємося на Урал. Настрій в усіх був пригнічений. Адже лише кілька днів тому до нас надійшло страшне повідомлення, що захоплено Київ.
Коли, нарешті, дісталися до довгоочікуваного Челябінська, стояла холодна осінь. Темні трамваї. Мовчазні зосереджені городяни в робочому одязі з убогими пакунками продуктів. Вантажівки із заводським устаткуванням. У пішому строї пересуваються до вокзалу солдати в сірих шинелях, серед них багато молодих, крокують нерівно і важко. На вулицях вітряно й холодно.
Розмістили нас у напівпідвальному приміщенні одного з заводських гуртожитків. Більшість у літньому одязі... І тут стало відомо про ініціативу Лева Івановича — він роздобув для нас ватин, тюки були відразу ж доставлені в гуртожиток. Залишалося проявити винахідливість, щоб перетворити ватин у штани, куртки, рукавиці...
Сніги і спека. Перший випуск у Челябінську, що нараховував понад 500 осіб, відбувся 1942 року. Пам’ятаю проводи хлопців на фронт. У першому ряду, без піджака, у сорочці з відкритим коміром Лев Іванович з прощальним букетом квітів... А мій випуск відбувся через рік, у 1943-му, і знаменний тим, що головою державної екзаменаційної комісії був високошановний Микола Дмитрович Стражеско».
А от що написав Леонід: «У січні 1941 р. я був демобілізований з армії — за станом здоров’я з «білим квитком». Після довгих митарств я потрапив у Челябінськ. Голодний, погано і не по-зимовому вбраний, без даху над головою, я шукав будь-яку роботу, щоб одержати продовольчу картку.
Якогось дня я і мій престарілий батько стояли в черзі в їдальню (колишній ресторан «Арктика»). Поруч з нами стояли кілька молодих людей. Один з них запропонував: «А чому б вам не поступити до медичного інституту? Сюди його евакуювали з Києва.
Я завжди захоплювався математикою і фізикою. Після демобілізації послав свої документи до Ленінградського електротехнічного інституту і як такий, що закінчив школу з відзнакою, був зарахований без іспитів. Там документи і застрягли. На руках була тільки річна відомість зі школи.
Наступного дня вирішив спробувати. У приймальній комісії сидів секретар. Він подивився документи і сказав, що мене можуть зарахувати, проте через відсутність атестата картку і стипендію не дадуть. Зібрався йти. А секретар говорить дослівно: «Спробуйте щастя. У нас директор Ведмідь. Але він Ведмідь не тільки на прізвище, але і за своїми несподіваними рішеннями. Сходіть до нього».
Лев Іванович подивився на мене, на документи і, нічого не говорячи, щось написав на папірці. А потім сказав: «Учися і не підведи». На листочку було написано: «Декану (прізвище). Зарахувати, видати картки і стипендію».
Сніжинки доброти, що розтанули... Але якщо ці витримки — подробиці з приватного життя, то ще один лист, до якого варто звернутися в контексті книги — відсвіт майже історичний. «Замітки дійшли до Хайфи в Ізраїлі, й Ісанна Ліхтенштейн, донька професора Єфрема Ліхтенштейна, автора знаменитої деонтологічної саги «Помнить о больном», надіслала І.Трахтенбергу невідомий нарис Є.Ліхтенштейна, що залишився в рукописі, «Отшумевшая жизнь» — про хворобу Сергія Єсеніна. Ісаак Михайлович включив його у свій синопсис. Наведу фінал цього нарису: «Незважаючи на те, що в останні тижні життя в Сергія Єсеніна не виникало станів запою, алкоголізм, який розвинувся на сприятливому грунті (мова йде про душевні зриви поета, які спостерігалися з юності. — І.Т.), виявився однією з безпосередніх причин його загибелі. І можна тільки висловити співчуття з того приводу, що серед друзів і знайомих, які оточували Сергія Єсеніна в ці похмурі дні, не виявилося гарного лікаря. Він розгадав би, можливо, трагічні задуми поета і запобіг фатальному фіналові... Древній постулат трагічної медицини говорить: «Хворій людині в немочі її багато чого проститися повинно...» Отут пригадується й сам Єфрем Ісаакович Ліхтенштейн — лицар трагічної медицини...
«І прости нам провини наші...» «Запоздалые заметки», подаровані автором приятелю в Мюнхені, поборнику українсько-баварської дружби Хельмуту Айхорну, стали приводом до того, що ветеран минулої війни розповів про незвичайно значимий випадок із його життя, яким Хельмут вирішив поділитися з київським другом. Це майже притча! Колись, у липні 1944 року, німецький солдат Айхорн потрапив у полон до білоруських партизанів і вже був засуджений до розстрілу. Його затулила від смерті — не фігурально, а в буквальному значенні — невідома жінка, селянка. Айхорн пише Ісааку Михайловичу: «Величезна нелюдськість, жорстокість, підлість затемнили десятиліття. Але моя доля в Другій світовій війні — це знак надії, віри в силу добра. Моє велике щире бажання знайти білоруську жінку, що подарувала мені друге життя, на жаль, не здійснилось (Хельмут не так давно знову побував у тих краях і об’їздив всі навколишні села поблизу Молодечно, але, на жаль, пошуки не увінчалися успіхом. — І.Т.). Порада вашого письменника Костянтина Симонова, до якого я звернувся і який спробував мені допомогти, стала дороговказною зіркою мого нового життя. А сказав він мені от що: «Якщо ти, чого я боюся, не знайдеш цю жінку, то подаруй любов і подяку свого серця людям і насамперед жінкам нашої країни». Ці слова були і є для мене відправною точкою моїх дій і вчинків».
Якось Костянтин Симонов написав: «У листах не все вимовиться...» Але все-таки будь-які наші рядки — листи місту та світу. Київ у автора — це і художні образи, і враження, рідні вулиці й пам’ятні будинки. Серед давніх друзів І.Трахтенберга художник Ернест Іванович Катков, Ерик. Йому присвячено задушевний нарис. Це Катков додав вічну загадковість і ауру подорожей Київському річковому вокзалу, прикрасив мозаїкою ряд станцій метро. Разом з шанувальником таланту Ернеста Каткова ми входимо у виставкову залу на Андріївському узвозі, де нещодавно демонструвалися картини художника. Вдивляємося в портрет Сергія Параджанова (до речі, з Параджановим автор познайомився в будинку Каткова), у неповторні жіночі образи.
Але час відкрити таємницю, чому, за яким збігом обставин професор-медик так тягнеться до світу мистецтва, до всесвіту вільних професій. Річ у тім, що його донька Оксана і її чоловік Сергій Хотимський — фахові художники широкого діапазону, що успішно працюють, зокрема, для кіно. На цьому стику Ісаак Михайлович і познайомився з багатьма кінематографістами і, зокрема, зі Станіславом Говорухіним. Творець фільмів «Так жить нельзя» і «Ворошиловский стрелок», він, знаний нині режисер, 1981 року знімався в Києві в картині молодого Олега Фіалко «Возвращение Баттерфляй», художником-постановником якої був Сергій Хотимський. Не так давно Ісаак Михайлович перегорнув книжку Говорухіна «Неизвестное об известных», подаровану автором Оксані і Сергію. Запам’яталася кінцівка нарису Станіслава Говорухіна про Миколу Опанасовича Крючкова — улюбленого кіноактора минулих років. Слова її, пише автор, навіть переніс на сторінки своєї записної книжки: «У нас у колі кіношників побутує приказка: гарна людина — не професія. Це брутальна неправда. Є така професія! Головна професія на землі». Так, це так!
«Скажи мені, що ти читаєш...» У своїх роздумах про рядки І.Еренбурга, навіяних незабутньою книгою «Люди, годы, жизнь», автор «Непредвиденного продолжения» наводить такі слова письменника з другої частини його мемуарів: «Немає нічого відразливішого від расової і національної пихи. У світової культури — загальні кровоносні судини, що не можна безкарно перерізати. Народи училися і будуть учитися один у одного. Я думаю, що можна шанувати національні особливості, заперечуючи «національну відособленість».
«Маю пояснити, пише І.Еренбург, — що цитоване місце — витримка з тексту, підготовленого мною для участі в конгресі прихильників миру, перед поїздкою до Парижа. Було це 1949 року, а в ті часи такі тексти попередньо проглядалися і затверджувалися (або не затверджувалися) у відповідних партійних інстанціях. Мене викликав Григор’ян, що обіймав досить високу посаду, тиснув руку, дякував. На столі в нього лежав мій виступ, передрукований на гарному папері і навпроти цитованого мною місця на полях значилося «Здорово!» Почерк видався мені болісно знайомим.
Повторюю, це було 1949 року, коли в країні розгорнулася кампанія проти «антипатріотичної групи театральних критиків», а потім і «безрідних космополітів». Як же, здавалося б, може в’язатися ця кампанія і її однозначна спрямованість зі згаданою схвальною ремаркою керманича «Здорово!»? Тепер, коли ми щось знаємо, мені здається, що Сталін умів маскуватися». Так було...
«Коли людина відходить, змінюються її портрети...» Писати про тих, кого немає з нами, прагнучи хоча б словом повернути їм частинку життя — гірке і таке важливе право в невблаганності життя. Ніжним і зворушливим суцвіттям пам’яті постає в «Непредвиденном продолжении» нарис «Время, встречи, судьбы», присвячений безстрашному воїнові — талановитому письменнику і журналісту вищого гатунку Григорію Йосиповичу Кіпнісу. Незабутньому Гриші, як називає його автор, адже ще до війни вони навчалися в одній школі (на розі Жилянської і Володимирської), що і тепер чекає в гості своїх вихованців. І, крім того, Ісаак Трахтенберг і Григорій Кіпніс, як і поет Семен Гудзенко, хлопчики з Тарасівської, надзвичайної вулиці в обрамленні Паньковської і Микільсько-Ботанічної. Легенда говорить, пише автор, що три ці вулиці названі на честь Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша і Миколи Костомарова. Що ж, у цій легенді було щось пророче...
Перегортаємо сторінки книжки «Корпункт» Григорія Кіпніса — книжки з нелегкою долею, тому що вона готувалася до виходу в 1992 році, а з’явилася лише в 2001 — як пам’ятник сержантові війни і солдатові слова. І. Трахтенберг передує своїм сторінкам як епіграф строфу Семена Гудзенка: «Все полюбим сполна и напишем, ровесник, такое, что отцами-солдатами будут гордиться сыны». Саме така творча нива Григорія Кіпніса. «Корпункт» — це чудова галерея неординарних особистостей — у ній літературно-художні портрети Віктора Некрасова й Олеся Гончара, Миколи Бажана і Самуїла Маршака, Петра Лещенка і Володимира Владка, Леоніда Кисельова і Булата Окуджави. Але вислів «лишь слову жизнь дана» — у контексті життя і смерті не зовсім точний. Слово треба інколи і реанімувати або хоча б надати йому «другий подих». Ісаак Трахтенберг, доторкаючись серцем до серця друга, зробив це у великому задушевному есе про «Корпункт», опублікованому в травні 2001 р. у «Дзеркалі тижня». Він, за правом меморіальної пам’яті, включений у «Непредвиденное продолжение» і читається з цікавістю. Знаменно, до речі, що саме цей нарис прикрашають історичні фотографії, де поруч з Григорієм Кіпнісом ми бачимо Віктора Некрасова і Булата Окуджаву. Пише І. Трахтенберг і про іншу яскраву книжку
Г. Кіпніса «Не могли иначе», а також про нариси, що не ввійшли у «Корпункт», але заслуговують на сьогоднішнє прочитання — «По лицу видно», «Год 1931-й, заявление Тычины», «Господи, что они вытворяли с его именем», «Анекдоты этого года».
А завершуючи свою біографію, нагадує про фотографії, що і нині можна побачити в квартирі Марії Борисівни Кіпніс. Це примітний калейдоскоп. Марія Миронова й Олександр Менакер, Артур Хейлі і Леонід Первомайський, Максим Рильський і Алла Баянова — от хто дивиться на нас з цієї стіни, у вічному єднанні з Григорієм Кіпнісом.
«Раздумья и будущее» — така формула післямови до нових нарисів. Природно, що автор міркує і над тим, чи потрібні мемуари взагалі, а якщо потрібні, то які? І він наводить слова О.Твардовського про цей жанр; слова що, по суті, довго залишалися невідомими. Твардовський за те, щоб «фіксувати те, що було насправді, а не в баченнях, декретованих «зверху»». Слава Богу, в мемуарах І.Трахтенберга немає цієї лакованої фальші, що в даному разі не просто знак часу, але й авторська позиція.
А головне, ця книга, наповнена любов’ю до людей. І з її змістом, а якщо вдуматися, — надзавданням, перегукується рядок Габріеля Гарсіа Маркеса, що колись запам’ятався автору нарисів, щоб тепер пролунати в його посланні ХХІ сторіччю: «Я б сказав людям, наскільки вони не праві, думаючи, що коли вони старіють, то перестають любити: навпаки, вони старіють, тому що перестають любити!»
Імена, факти, події... Немов скрупульозний реєстратор потоку історичних подій, наслідуючи епіграфу з Євгена Баратинського «Частину свого реального життя людина живе в спогадах», автор із вдячністю, у своєму нехитрому діалозі з часом без посередників, згадує друзів і знайомих, що залишилися небайдужими до його попередньої сповідальної праці. Імен так багато, що, напевно, навіть не кожний з відтвореної країни духу зможе перегорнути нову книжку, — наклад її дуже малий. От чому мені хочеться сподіватися, що ці замітки про «Былое и думы» сучасника стануть нібито їхньою візитною карткою. Адже книжка, по суті, була призначена переважно лише для дарування. Втім, це подарунок для всіх.