Давно відомо, що немає читання більш захоплюючого, ніж словники та енциклопедії. Конкурувати з ними можуть лише мемуари. І детективи. Адже дійсність, відбита у словнику, вражає часом не менш карколомними пригодами, резонансними злочинами, скандальними розкриттями. Усе це ми також знаходимо в енциклопедіях та енциклопедичних довідниках. Це та багато іншого. Інтригу, приміром. Загадку…
І справді, «Термінологія сучасного мистецтва», яка щойно вийшла у світ, відкриває справжню «терра інкогніта», «невідому землю» сьогодення, де без дороговказів можна й заблукати. Але навіть блукати там цікаво. Деталізована інформація про митців України 60-х рр. ХХ ст. - початку ХХІ ст. та статті про художні угруповання, які в останні 30 років формували образ українського мистецтва, сьогодні відомі лише фахівцям. Довідник робить цю інформацію доступною широкому культурному загалу. В цьому полягає його значення як національного художньо-мистецького та інтелектуального явища. Двоє знаних авторів - Гліб Вишеславський та Олег Сидор-Гібелінда - схоже, почуваються на цій землі дуже впевнено. Впевненість свою передають читачеві, який, сподіваємося, не забариться. За доброю іронією долі, в минулому десятилітті обидва працювали засновником-редактором та постійним автором, членом редколегії першого часопису з альтернативної культури в Україні, що так і називався: «Терра Інкогніта». Ця кропітка багаторічна праця авторів втілилася в ексклюзивному виданні.
Книга, в якій уміщено статті від «Абетки» до «Щоденника» і є додаток нетранскрибованих іноземних слів та висловів, - без сумніву, унікальне видання в нашій сучасній культурі. Нічого подібного раніше не існувало. Так, були спроби піднятися до енциклопедичного рівня, але благенька брошура, видана при одному глянсовому журналі, не могла заповнити лакуну в свідомості допитливого сучасника. Енциклопедії, що виходять у світ, навіть найсолідніші, часто-густо власне сучасне мистецтво ігнорують. Наприклад, у відповідному томі ЕСУ (Енциклопедії Сучасної України) марно було би шукати біографічну довідку про Сергія Браткова чи Вагрича Бахчаняна.
Але пропоноване видання - не лише довідник персоналій. Воно значно ширше. Доповненням до основного тексту є блок із 37 сторінок, на яких у алфавітному порядку названо чи не всіх визначних осіб світового та вітчизняного арту. Це, так би мовити, «бонус» видання, з якого дізнаємося передусім про «означення, неологізми, жаргонізми сучасного візуального мистецтва України» з поясненням специфічної термінології.
Немає сумніву, що на таке видання давно очікувала молодь України, яку цікавить стан модерного мистецтва. Книжка стане путівником у роботі викладачів, журналістів, кураторів виставок, галеристів. Тепер не треба блукати в потрактуваннях термінів, які досі здавалися двозначними: що таке перформанс? Гепенінг? Мейл-арт, нет-арт? Чим відрізняється постмодерн від трансавангарду? «З чим їдять» сквоти? Коли виникли комікси і ленд-арт? Як розуміти терміни «нонконформізм» і «брют-арт»? Яке місце в сьогоденні посідають графіті і гламур? До чого тут одеколон і духовка - певно, не для реклами масової парфумерії та побутових виробів? Чи були українські аналоги некрореалізму та поп-арту? Як «дотримуватися» нуль-дистанції? І не заплутатися в пльонтанізмі? Впевнена, що для деяких сучасних симпатиків мистецтва ці слова поки що є ледь не китайською грамотою. Втім не варто з цього кепкувати. Книжка - саме для цікавих. Вона з’явилася на обрії тоді, коли й мала з’явитися, тому що українське мистецтво за останні десятиліття подолало рівень інфанта від модернізму, набуло європейського та світового звучання і давно потребувало кваліфікованої оцінки.
Чимало статей - це короткі історичні розвідки, бо сягають далеко за межі простого витлумачення терміна. Такими є «Відео-арт», «Гіперреалізм», «Інсталяція», «Клуби митців у 60-ті роки», «Масова культура та медіакультура», «Модернізм» та багато інших, написані передусім Глібом Вишеславським. Інший автор, Олег Сидор-Гібелінда, віддає перевагу короткому означенню явища, яке вражає його як постріл. Але й у нього є доволі змістовні міні-статті - як-от про феномен бієнале (два роки тому в нього вийшла про це окрема книга), соц-арт, поп-арт, сюррелізм, цензура. Бачимо й цілком не звичні для усталеного мистецтвознавства терміни, чи не вперше введені в цей контекст, - такі як «псевдонім» і «щоденник». Загалом перший автор видається нам схильним до академічних студій, інший - до артівського експерименту, а в цілому вони чудово доповнюють один одного.
Проте завдання «Термінології…» полягало не тільки в елементарному розшифруванні «вчених слів», а й у фіксуванні та збереженні для нащадків «термінів-метеликів», скороминущих та марнотних слів, без яких, однак, історія мистецтва видасться пісною та нецікавою. Адже уява сучасного художника поширюється не лише на його візуальну творчість, а й на поле словесного її означення. Тому в книжці багато авторських термінів, вироблених у процесі творчої практики українськими митцями. Деякі, доволі химерні, але достатньо органічні, як, наприклад, «пльонтанізм», - неологізм Івана Марчука. Чи «секслібрис» - термін, винайдений Олександром Аксініним. Нерідко йдеться не про винайдення слова, а про його переформатування - наприклад, у випадку з «новітнім мистецтвом», про яке в тексті є окрема згадка як про термін, притаманний львівській спільноті 1990-х. Є й терміни, покликані до побутування нашими колегами-мистецтвознавцями: «живопис «нон-стоп»» - так висловилася Катерина Дьоготь про малярство Олега Голосія. А є й запозичені з царини точних наук - і на вживання їх претендують кілька митців (йдеться про «дефрагментацію»).
Окремо наголосимо на демократичному, антидискримінаційному характері «Термінології сучасного мистецтва». На її сторінках сусідять явища справді видатні, глобальні та мистецьки якісні - і скороминущі, другорядні, часом одіозні, навіяні спамом та нашою жахливою рекламною індустрією. Історія розбереться, з ким правда. А місія сучасних істориків - сумлінно засвідчити побачене й почуте.
Переважна більшість подій споглянута авторами безпосередньо, в деяких випадках вони рефлексували над ними в періодиці, а подеколи - особисто долучалися до творення артефактів. Останнє в жодному разі не акцентується, але й не замовчується. І Вишеславський, і Сидор-Гібелінда - активні учасники сучасного художнього процесу, а не відсторонені спостерігачі. Звідси неймовірна насиченість їхньої книжки ілюстративним матеріалом, серед якого натрапляємо на світлини з місця творчої події, або на раритетні вже сторінки малотиражних буклетів, каталогів, листівок художніх акцій.
За очевидної академічності видання, в ньому не поховано живої емоційності та смакових уподобань авторів. За обсягом, змістовністю, ілюстративним багатством, що унаочнює живий художній процес, цим виданням міг би пишатися цілий колектив наукової установи. Втім, уся праця - це зусилля двох ентузіастів. І попри те що видання не є цілісним - це радше «конфедерація статей», а не їхній природний союз, - книжка напевне набуде популярності в широких колах читачів, спантеличених процесами, які відбуваються в сучасній культурі. Адже людей, які цікавляться сучасними напрямами в мистецтві, значно більше, ніж зазвичай вважають.
Гліб Вишеславський, Олег Сидор-Гібелінда,
«Термінологія сучасного мистецтва»