Вітчизняне документальне кіно має багату і дуже достойну історію. Сьогодні, напевно, важко повірити, що були часи, коли на неігрове кіно в касах кінотеатрів вишиковувалися черги, як, приміром, на «Мову тварин» Фелікса Соболєва. Українські документалісти здобували призи на міжнародних фестивалях. Анатолій Борсюк, Олександр Фролов, Володимир Хмельницький, Володимир Шкляревський, Олександр Роднянський, Сергій Буковський...Список цей можна продовжувати. Однак, говорячи про неігрове кіно, дедалі частіше доводиться вживати минулий час. Оскільки сьогодні кінематографістам важко знайти гроші для втілення своїх ідей. Та й глядацька аудиторія за останні роки відвикла від українського кіно взагалі і документального зокрема.
І тому цілком зрозумілий інтерес до циклу фільмів «Десять кроків до світла», створеного на студії «Укртелефільм» до ювілею незалежності. Хоча б тому, що це було перше держзамовлення на неігрове кіно за останні три роки. Державний комітет інформаційної політики й «Укртелефільм» одночасно дійшли думки про те, що потрібен серіал. Концепція була ясна: дохідливо й цікаво розповісти про глобальні події у становленні країни і суспільства, героїв — явних і прихованих, життя яких було присвячене ідеї незалежності. Бюджет фільму склав 400 тисяч гривень, що, без перебільшення, можна назвати гігантською сумою для незалежної української документалістики. До того ж, як заявив генеральний директор «Укртелефільму» Олег Бійма, серіал мав започаткувати відродження студії й українського документального кіно взагалі. До речі, було б логічніше відроджувати славу вітчизняної документалістики руками тих, хто цю славу кував. Адже ці люди нікуди не поділися. Більшість їх живуть і працюють в Україні.
Першим і головним фільмом циклу стало «Кредо» режисера Р.Синька. Він знімався в музеї-майстерні Івана Кавалерідзе в період, коли художник Борис Плаксій працював над серією портретів «Творці незалежності». Під час сеансів режисер розмовляв зі своїми героями, для яких головним кредо була й залишається Україна незалежна. На мій погляд, усе це було більше схоже на звичайнісіньке телевізійне інтерв’ю, ніж на документальну стрічку, що, як відомо, будується за зовсім іншими, власними законами. Тут же в основу фільму було покладено досить банальний і прямолінійний прийом — «голови-говоруни». І хоч це справді особистості всуціль харизматичні і для України — постаті знакові, такі як Микола Руденко, Лесь Танюк, Леонід Кравчук, Іван Драч, але самої їхньої присутності в кадрі недостатньо, щоб чергування цих кадрів перетворити на справжнє кіно. Та й факти, про які вони згадують, уже не одноразово озвучені ними в численних телеінтерв’ю і тому, хай це не звучить крамольно, тьмяніють. Безперечно, у циклі фільмів про становлення незалежної України такі люди мають бути. Однак, можливо, годилося пошукати оригінальнішу форму подачі?
До речі, творці серіалу наголошували на тому, що вони не намагалися аналізувати новітню історію України, даючи це на відкуп героям своїх стрічок. І першорядним, за словами Олега Бійми, був діалог із глядачем. У фільмі «Кредо» були, швидше, монологи. А може, саме тут було б доречно доповнити слова українських діячів власними, свіжими думками, щоб додати фільму динаміки.
У картині «І слово було Бог» автор В.Василенко постарався розповісти про українську мову не з допомогою наукових досліджень та повчань. І в цьому він, безперечно, має рацію. Про мову у фільмі говорять її носії, люди різні за фахом і віком. Ненав’язлива за формою розповідь на таку непросту і делікатну тему — вдалий хід режисера. Водночас у стрічці відчувається якась незавершеність. Мені здається, що експрес-інтерв’ю з культурологом Вадимом Скуратівським під час його роботи над власним фільмом недостатньо для розставляння акцентів у проблемі української мови. І річ не лише в тому, що учений весь час відривався від розмови, зайнятий власним фільмом, а й у манері автора брати інтерв’ю. Здавалося, що саме в найцікавіші моменти розповіді В.Василенко перебивав співрозмовника черговим запитанням. Так само було і з іншою героїнею його фільму — дівчиною—переможницею конкурсу української мови з Донецька. І тому склалося враження, що непоганий задум так і не отримав логічного завершення, хоча сам фільм залишив відчуття розтягнутості.
Попри справді важливі проблеми, порушені серіалом, він, на жаль, не став подією в Україні. Серед причин можна назвати і його вихід не в прайм-тайм. На екрані Першого національного фільм показували о 17-й годині. Та, гадаю, головною причиною можна назвати загальну глядацьку незацікавленість фільмом. І що тут переважає: байдужість до своєї історії чи об’єктивне бажання глядача бачити привабливішу продукцію. Замість досить нудної і прісної — сказати не беруся.
Однією із найбільш вдалих серій я назвав би фільм «Кримські терези». Так уже влаштована людина, що без батьківщини життя її окрадене. Це у всій повноті пережили народи Криму, депортовані з півострова. Про їх повернення до життя на новому «старому» місці Олег Бійма зняв свою стрічку. Він повною мірою розкрив трагедію людей, котрі змушені на батьківщині задовольнятися становищем гостей.
Діапазон тем, порушених серіалом, широкий. Від розповіді про витоки українців в «Українських росах» Г.Давиденка до авіаконструкторської могуті нашої країни в серії «Творці крилатих машин» режисера С.Дудки.
Взагалі ж, якщо чергова тема відходила від принципу телепрограми з властивими їй штампами, про які я вже згадував, то вона виявлялася вдалою. І тому мені як глядачу набагато цікавіше було дивитися фільм «Хай світ пізнає Україну», де йшлося про побудовану із... залізобетону шхуну «Батьківщина», яка побувала у США, ніж «Будні і свята Національної премії», де досить цікаву й серйозну тему втілено в розтягнутій манері «Жіночих історій» Оксани Пушкіної.