UA / RU
Підтримати ZN.ua

ДЕЩО ПРО НЕГАТИВНИЙ ДОСВІД

90-ті роки, мабуть, увійдуть в історію українського кіно як найпохмуріший період, позначений не лиш...

Автор: Ольга Горячківська

90-ті роки, мабуть, увійдуть в історію українського кіно як найпохмуріший період, позначений не лише творчою деградацією, в яку українське кіно поступово поринало після розгрому поетичної школи, а й, що ще фатальніше, руйнуванням цілої добре налагодженої кіногалузі, ланцюга виробництва
і прокату. Водночас це десятиліття з його драматичними переходами від перебудовної ейфорії до постперебудовної депресії, хоч як це дивно, дало і нові імена, і цікаві творчі знахідки, і міжнародні нагороди,
і поступове усвідомлення реальної ситуації — теж неабиякий здобуток. Отож, пафос монографії «Приховані фільми. Українське кіно 90-х років»
Лариси Брюховецької полягає насамперед у тому, щоб розвін-чати поширений стереотип про те, що українського кіно не існує, — звідси й назва. Воно існує, але задихається від «кисневого голоду» (кадр із однойменного фільму Андрія Дончика на обкладинці книги). І цей голод не лише матеріальний, фінансовий, а й інформаційний. У цьому контексті «Приховані фільми» — перший повноформатний підсумок десятиліття — робить неоціненну справу, повертаючи фільми з їх напівпримарного існування на світло якщо не екрана, то принаймні паперу.

Хоча книга чітко дотримується хронологічних рамок, самe явище вона охоплює різнобічно:
окреслює соціальні, економічні, мовні проблеми галузі у вступному розділі «Руйнування кіногалузі — втрата глядача», класифікує фільми за тематичним спрямуванням у розділі «Коли не стало заборон», аналізує окремі твори у розділі «Фільми», подає довідкову інформацію у розділі «Додатки». Така клаптикова картина має на меті не так енциклопедичну вичерпність та нейтральність, як публіцистичну загостреність, що тримає руку на пульсі.

Ця книга виростала син-хронно зі своїм об’єктом: протягом цілого десятиліття авторка була літописцем вітчизняного кінопроцесу. Отож, усе написане в книзі — по гарячих слідах, «з перших рук», свідчення очевидця, яке, можна сказати, має вже цінність документа. Авторка не боїться займати критичну позицію і стосовно загальної ситуації, уникаючи однозначної й спрощеної відповіді на улюблене запитання «хто винен?», і стосовно художньої оцінки творів, у якій, попри всю свою любов до українського кіно, вона зберігає тверезість
і визнає, де це потрібно, суттєві недоліки окремих фільмів.

Криза — це явище не суто негативне, вона несе у собі шанс створити адекватніші умови для успішного існування. Протягом останнього десятиліття, яке пережило майже апокаліпсичну картину суцільного розпаду, підросло нове покоління кінематографістів, наділених волею до самореалізації і позбавлених патерналістського інфантилізму, з’явилося нове покоління глядачів, розбудовуються кінотеатри. Отже, якщо докласти зусиль, якщо працювати, формувати відповідну громадську думку, зрештою — тиснути на владу, вимагати від неї створення сприятливих умов для розвитку української культури, зокрема кінематографа, — цей шанс можна реалізувати. Неоціненну роль тут відіграє усвідомлення всіх тих помилок, хибних під-ходів, які продемонструвало минуле десятиріччя. І його головний урок — перемога не дається легко, на неї потрібно працювати. Негативний досвід — це теж цінність, якою треба вміти скористатися. І книга «Приховані фільми» дає таку можливість.