Цей дебютний роман, списаний його 28-річним автором, скоріш за все, з власного романтичного життя, несподівано захоплює непідробною щирістю оповіді. Містифіковані главки а ля Булгаков, а також ліричні вставні новели, зовсім не псують картини становлення творчої особистості на тлі політизованого сьогодення. «Я їхав до Києва з цілковитою впевненістю у тому, що мені не просто пощастить, а я своїми силами дістанусь туди, куди мені треба», — повідомляє герой роману, молодий гітарист Тарас, і ми йому віримо. Адже «треба» буває — всього лише до переходу в метро «Майдан Незалежності», щоби співати людям власних пісень, а потім відпочивати на сходах біля «Глобусу» з пляшкою пива.
Але відпочинок нашому героєві треба ще заробити. Романтика столичного остарбайтера передбачає як тяжку роботу на приміському лісоповалі, так і легке підробляння за часів передвиборної кампанії. Життя-буття по комунальних хрущобах, перші музичні репетиції, не перше кохання — все це так само присутнє в дебюті Дениса Кожухова. А ще — палке бажання його героя стати відомим, але не для того, щоб бути вищим за інших, а щоби бути не таким, як усі. Панківська зачіска типу «ірокез», виклична поведінка, «неформальна» компанія, і люди вже посміхатимуться, плюватимуться, а чи просто обходитимуть стороною чергового «богемного» новобранця. Але не помітити «не такого», як вони, вже не зможуть.
Що ж до персонального, а не серійного щастя, то в романі з цим також не дуже важко. Виявляється, лімітоване владою щастя для панка з провінції — це випертися з гітарою на Майдан, а чи з пивом на Петрівку, і потеревенити з першим зустрічним. І нехай вдома у нашого юного героя залишилися дружина з сином, а заробити гроші співами на панелі стає все важче, але він твердо вирішив довести людству, що він «не просто білкове поєднання, організм, який тільки й може, що їсти, спати, ходити на роботу на завод, робити дітей, тягатися з дівками, засмічувати планету своїм трупом». Адже для того, аби прожити у «цьому гумовому мішку під назвою Київ», героєві потрібно небагато: гітара і місце, щоб помитися і випрати білизну. Нормальний мінімум для культурного українського бомжа, чи не так? Отже, маємо чудовий посібник з виживання для тих провінційних щасливчиків, кого прийняв у свої обійми далеко не гумовий Київ, перефарбувавши їхні рожеві мрії у менш привабливий колір.