ДЕНИС ЄВСТИГНЄЄВ: «ВСЕ НАЙКРАЩЕ РОБИТЬСЯ ДРУЗЯМИ»

У сьогоднішнє кіно прийшло покоління «дітей». Вони знімають картини, представляючи їх на фестивалях і в прокаті, показуючи різний ступінь майстерності та розуміння сьогоднішнього життя. Вони створюють сучасний кінематограф. Денис Євстигнєєв заявив про себе своїм яскравим дебютом — «Ліміта», що здобула увагу критики і публіки. Наступною була картина «Мама» — оригінальна інтерпретація давньої іркутської трагедії, що одержала приз за найкращий акторський ансамбль на «Кінотаврі» дворічної давнини. А «Кінотавр-2002» нагородив одним із призів нову роботу режисера — «Займемося любов’ю» — і дав можливість поспілкуватися з Денисом Євстигнєєвим.

— Денисе, тема «великих батьків» переговорена і всім давним-давно відома. Але так складно самостверджуватися, коли перед тобою семимильними кроками йде їхня слава. Як це відбувалося у вас?

— Я не метушився. Гадаю, для життя важливо не шукати долю. Є люди, котрі займаються долею, намагаються її поліпшити, урізноманітнити. І на цьому шляху завжди відбувається щось погане. Не намагався ніколи це робити. До мене щось приходить — заслужено чи незаслужено, але приходить саме по собі. Я пройшов весь шлях людини з відомим прізвищем. Спочатку був комплексуючим юнаком, соромився прізвища, соромився батьків і не любив, коли вони не те що в школу приходили, а навіть близько під’їжджали до неї на машині. Мріяв, щоб цінували мене за мене, а не за них. Із віком це минуло. Сьогодні не відчуваю взагалі ніяких комплексів, навпаки — можу крикнути, хто мій батько, хто моя мати. Якщо бачу хорошу реакцію, яку викликали їхні прізвища, — нічого кращого для мене немає.

— Ваші картини побудовані на сучасному матеріалі. З одного боку це цікаво для творчої людини, з іншого — класика дає можливість висловити все, що в тебе на душі, і при цьому можна сховатися за міцною літературною основою.

— А я не хочу ховатися. Ставлю себе в максимально важкі умови. Це цікаво, азартно. Сховатися за костюмами, декораціями, взаєминами XIX століття, за ім’ям Достоєвського чи Толстого — це можливість себе убезпечити. А в сучасному фільмі про молодь... Я йшов на цей фільм, як на Голгофу, не очікував побачити настільки милостиві обличчя критиків.

— Остання картина «Займемося любов’ю» — це молодіжна тема. Скажіть, як вам працювалося з темою і з цим поколінням?

— Працювалося добре, енергійно. Не потрібно вдавати із себе режисера з мегафоном у кріслі з фамільним гербом позаду, котрий несамовитим голосом репетує: «Мотор!». Ніколи таким і не буваю. Не корчу із себе начальника і нічого окрім добра їм не зичу. Хвилююся тільки більше, аніж вони самі, за результат. З іншого боку, я довіряв артистам, і вони знали про це, що додало їм відповідальності. Розумів, від них не потрібно домагатися якихось суперрезультатів акторських, а потрібно, щоб вони жили, були органічними, веселими. Кінокадр мусить стати продовженням їхнього життя. І відразу все стало на свої місця. Потрібно було брати перші дублі, щоб вони не виконували старанно режисерські завдання.

— Фільм вийшов дуже добрим. Яка реакція на нього?

— Що після — не так важливо. Головне, коли під час перегляду вловлюєш реакції, які планував. Мої емоції збіглися з емоціями глядачів. Ось це неймовірно! Це дорогого коштує.

— Крім того, що ви творча людина, у вас багато часу займає адміністративна робота, не шкода часу?

— Гроші шукати — справа захоплююча, тим більше що на кіно їх немає. Або випадок, або божевільний якийсь дає, або Держкіно допомагає. Я виконавчий продюсер на всіх картинах, які знімаю. Нічого тут хорошого чи поганого немає. Просто мені так легше, коли контролюю все, включаючи гроші. Можу сам вирішити, зробити декорацію чи замість декорації знімати десь на вулиці. Задля цього і взяв на себе такий тягар.

— Ви намагаєтеся будь-яким чином позбутися тиску?

— Кінозйомка — той період, коли усе мусить сфокусуватися в одному — у кадрі. Не повинно бути нічого навколо — ні конфліктів, ні розмов про гроші, про якісь дрібниці, усе ніщо порівняно з цим кадром. Тому для мене легше прибрати те, що може спровокувати конфлікти, викликати невдоволення з мого боку.

— Звідки беруться сюжети, історії, які цікаво знімати?

— У мене немає ніяких забобонів, я відповім. Сюжети — проблема усього світового кіно. Всі фільми, які виходять, висмоктуються з пальця. Про життя якось мало картин. Усі дороги в кіно перетоптані, тому в хід пішли фантастичні сюжети. Я хотів би знімати фільми про кохання. Однак кохання настільки вже «забраконьєрене». А потрібно ж зробити окрім усього іншого, щоб було цікаво вам. Ви ж не прийдете на повторення чудового фільму «Чоловік і жінка»... Тут дуже складно знайти грань нового, зробити відкриття. Чому французи беруть маргінальні сюжети, включають туди модні штучки типу садомазохізму тощо? Оскільки шукають повороти сюжету. Цим хочуть створити щось нове в сюжеті. Я не хочу знімати про мазохістів і шукаю інший шлях. Ось цей пошук болісний для мене.

— Є 36 сюжетів, і нікуди від них не дінешся. Усе залежить від таланта автора.

— Щодо сюжетів не погоджуся. Є три теми — кохання, гроші і слава. Більше з часів Шекспіра нічого нового не придумано.

— Чи немає сюжетів, які зацікавили вас, у сучасній літературі?

— Сучасна література мене геть не зацікавила. Читаю досить відомих авторів. Вони шукають, експериментують у стилі, дивують якимось дрібницями. Хотілося б побачити історію, від якої в мене якісь емоції з’являться. Таких історій поки не бачу. Зацікавив «Роман із кокаїном». Намагалися навіть екранізувати його, але щось не вийшло. Це той випадок, коли не переноситься час. І ще там депресійна історія з мамою, на екрані вона просто не піде. Сучасний глядач її не витримає.

— Який ваш сьогоднішній ритм існування в кіно?

— Нормальний ритм — два роки. Відхід від фільму попереднього — три місяці, фестиваль, робота з виходу фільму і початок написання сценарію. Я не вірю в сценарій, який пишеться менше півроку. На гарний сценарій потрібний рік. Три місяці ви шукаєте гроші і рік знімаєте фільм. От і виходить два роки. Два-три — це нормально.

— Ви з наміром пішли в кіно і не займаєтеся театром, щоб відокремити себе від театральних батьків?

— Так. Намагаюся не займатися речами, які у мене не виходять. Погано ставлюся до талановитих дилетантів. Як природжений кіношник, не розумію театру.

— Наскільки ваше життя переплітається з тим, що ви робите в кіно?

— Робота переплітається. Все моє життя підпорядковане цьому. Якщо знімаю кіно, усі мої близькі рахують дні, коли це закінчиться, оскільки я неадекватний у цей час. А якщо нічого не знімаю, мої рідні теж нажахані, бо коли щось шукаєш, то дуже нервуєшся. Близьким завжди погано зі мною, але вони терплять. Дружина передусім.

— За щось же терпить?

— Не знаю, у неї треба запитати.

— Якщо лишити осторонь роботу, які життєві пріоритети для вас існують?

— Дружба, кохання. Хочу, щоб ви мене зрозуміли: я одружена людина і люблю свою дружину, але вважаю, що дружба — найголовніше в житті, вона нерозривно пов’язана з усім — із роботою, бізнесом. Все найкраще робиться друзями. У тому числі й кіно. Якщо ви запросите знімати кіно когось із боку, воно, може, й вийде, але якщо з друзями його будете робити, у вас більше шансів.

— Ви намагаєтеся знімати з постійним колом друзів?

— Намагаюся, хоча це дуже складно. Кістяк групи вже є, люди, яких я чекаю — другий режисер Тамара Володимирська, без неї я не можу знімати кіно, директор картини — легендарна людина, людина-талісман для мене. Без неї не почну робити кіно. Без художника, оператора, із котрим щасливо зустрівся на цій картині.

— Розпочинаючи роботу, ви думаєте про глядацьке кіно чи фестивальне?

— Не думаю взагалі ні про глядачів, ні про фестивалі. Колись думав про фестиваль і потрапив на фестиваль, але зарікся нікому нічого не обіцяти. Думаю лише про гарний фільм. У мене є завдання зробити його кращим. Для себе передусім, для близьких родичів і ще кількох людей, перед якими мені соромно.

— А думка Галини Борисівни, мами?

— Думка Галини Борисівни для мене, звісно, важлива, хоча є люди, котрі у кіно розуміють більше.

— Закінчено фільм, починається дворічний марафон, що далі?

— Далі судомні спроби щось придумати. У цій спробі не може бути помилки для мене. Це важливіше, аніж знімати кіно. Потрібно зупинитися на чомусь, щось таке придумати, щоб себе запалити. Щоб це було цікаво. Я дав собі строк до кінця літа щось написати.

— Ви однаково ставитеся до всіх своїх фільмів?

— Так, навіть вимовляти цю банальність про дітей не хочу...