Тридцять шоста «Молодість» напевно запам’ятається двома обставинами: надзвичайно потужний конкурс та гучний демарш Андрія Халпахчі. Гендиректор «Молодості» знову змусив фестивальну спільноту говорити не про хороше кіно, а про погане життя. Погане, бо держава безперервно «кидає» свій головний кінофест на гроші, щоразу ставлячи дітище Халпахчі на межу банкрутства.
Власне, заяви про можливий відхід Халпахчі та всієї його команди лунають уже не перший рік. Цей варіант для «Молодості» — щось на кшталт харакірі, бо людей, здатних замінити досвідченого фестивального менеджера, в Україні поки що немає. Новина про те, що «Халпахчі йде з «Молодості», облетіла Київ одразу по прес-конференції директора фестивалю, на якій він звинуватив державну машину в серйозному недофінансуванні цьогорічної «Молодості», що призвело до значних ускладнень у роботі фесту. Утім, кидати зовсім фестиваль Халпахчі не збирається. Він складає повноваження генерального директора, залишаючись фактичним керівником фестивального механізму. Вчинок Халпахчі — радше громадянський. Це відповідь на фантастичну корупцію та саботаж, що панують в українській культурній політиці.
Об’єкти обуреної промови Халпахчі — Мінкультуризму України, Головне управління культури КМДА та інші культурно-політичні установи, що прирікають український кінопроцес на провінційне животіння. Звісно, посадовців теж можна зрозуміти: хоча розмов про Трипілля в суспільстві побільшало, залишкового принципу фінансування культури ніхто не відміняв. Але коли дирекції міжнародного кінофестивалю за місяць до старту повідомляють, що його фінансування скорочене державою втричі, — це ситуація за межею добра і зла.
Не треба дивуватися, що в уяві функціонерів з Кабінету міністрів «Молодість» стоїть в одному ряду з «міжнародним» українсько-російським фестивалем у Бердянську, що отримує держфінансування нарівні з «Молодістю». Їм невтямки, що «Молодість» — явище трохи іншого порядку: сцена палацу «Україна» забезпечує більше резонансу, аніж бердянський пляж. До того ж мати справу з Мінкультом як із діловим партнером можна лише з безвиході. Ця установа досі не здатна працювати в умовах кіноринку. Вона розуміє лише мову «некомерційного» кіно, а такого, як відомо, більше не існує. З культурницьким відділом КМДА теж усе ясно вже давно: там дозволяють собі не зважати на Київський МКФ «Молодість», при тому, що останній самотужки виконує одну з основних функцій столичного управління культури, себто опікується промоцією Києва на культурній карті Європи.
Вимогу «Молодості» до чинної влади було сформульовано чітко: щорічне фінансування на рівні двох мільйонів доларів, гарантоване винесенням «Молодості» в окремий бюджетний рядок. Розплатою за таку ласку має стати надання фестивалеві епітета, даруйте, статусу «національного». Пропозиція, звісно, відчайдушна. Але з усіх боків сумнівна. Бо чинна влада дуже добре дає зрозумі-ти, що не збирається нічого міняти в культурній політиці держави. Це означає, що стабільні «два мільйони зелених» мають шанс отримати тільки зручні й лояльні (іншим словом — «національні») проекти. Держава неминуче пробуватиме узалежнити «Молодість» від своєї культурної кон’юнктури, а це не личить фестивалю, що зберігав громадянську незалежність навіть за пізнього Кучми. Крім того, дивує прагнення «узаконити стосунки» зі структурами, що регулярно і впевнено «кидають» фестиваль, не відчуваючи жодних докорів сумління. Кіноринок в Україні активно прямує до роздержавлення, і «Молодість» могла б стати в авангарді цього процесу, зав’язавши тісні спонсорські стосунки з кінобізнесом. Тоді фестиваль не був би аж так залежним від державного «кидалова». Можливо, прихід активного й ефективного менеджера, що має замінити Халпахчі на генеральній посаді, наблизить момент, коли чільні українські бренди змагатимуться за можливість спонсорувати «Молодість». Бо вона того варта.
Хто переміг?
Попри всі негаразди й галас у мас-медіа, під час «Молодості» хороше кіно таки бере гору над поганим життям. Кілька стрічок із цьогорічного конкурсу повнометражних дебютів представили драми такої напруги, що фестивальні «розбірки» здалися марнотою марнот.
Переможець «Молодості» — стрічка «12.08 на схід від Бухареста» (інша назва — «Було чи не було?») румунського режисера Корнеліу Порумбою, що одразу ж після конкурсного перегляду стала першим претендентом на Гран-прі. «Було чи не було?» — природжений фестивальний фаворит. Фільм, практично повністю знятий статичною камерою в типовому румунському «райцентрі», злобно іронізує над сучасним ліберальним способом розводитися про минуле, коли кожна точка зору уважно вислуховується, а істина все одно визначається наївним і маніпульованим vox populi. Переважну більшість екранного часу глядач цього фільму проводить у приміщенні занедбаної румунської телестудії, де учасники провінційного ток-шоу відтворюють власні версії революції, що відбулася в їхньому містечку 15 років тому. Персонажі, що нескінченно з’ясовують, «була чи не була в нашому житті революція», — типові мешканці сучасного суспільства — хоч румунського, хоч французького, хоч українського. Ці мешканці у вигляді членів журі щиро відзначають румунський дебют фестивальними відзнаками — від каннської «Золотої камери» до київського «Скіфського оленя».
Навіщо це робиться?
Автори іншого фільму на революційну тематику, конкурсанта від України під назвою orANGELove, також усіляко уникають прямої мови про «революцію». Від помаранчевих подій 2004-го у стрічці залишилося тільки нерозбірливе скандування за вікном квартири, в якій в’язнями живуть двоє шалено закоханих головних героїв: вона скрипалька, він фотограф. Незважаючи на традиційну для Києва відсутність драматургії, фільм кліпмейкера Алана Бадоєва здатен зібрати власну й досить широку молодіжну аудиторію. Часом зі стрічки orANGELove безсоромно пруть «Мрійники» Бертолуччі, часом — кліпмейкерський стиль a-ля Шапіро. Замість чергової лав сторі на тлі помаранчевого Києва у Бадоєва вийшла варіація на тему ВІЛ-інфікованого кохання, що не може не відбивати настроїв постреволюційної України.
Хай там як, але orANGELove створене новим поколінням професіоналів, що вміють знімати кіно, але поки що не знають, навіщо це робиться. Звісно, на призи в такій ситуації розраховувати не доводиться.
У конкурсі повних метрів переміг інший фестивальний улюбленець, фільм «Ейфорія» Івана Вирипаєва, створений за канонами великих дебютів сорокарічної давності. Там легко читається й «Іванове дитинство», і «Ніж у воді» Романа Поланського. Незрозуміло лише, де в цьому фільмі «новаторство» (з огляду на вердикт журі), — в нескінченних повітряних зйомках чи в зразково неправдоподібних персонажах, що зображають стереотипну російську пристрасть? Здається, тут, як і у випадку з «Було чи не було?», подіяло те, що називають «фестивальною інерцією»: фільми, відзначені у Каннах та Венеції, приречені на зливу «периферійних» нагород. Зовсім безнадійно виглядає «Ейфорія» на тлі іншого російського конкурсанта, фільму Авдотьї Смірнової «Зв’язок», що поєднує традиції радянської мелодрами з естетикою цифрового кіно. Об’єкт обох російських стрічок — шалена пристрасть, що ламає соціальні обмеження. Але Смірнова населяє свій фільм реальними людьми, а Вирипаєв — неживими шаблонами.
Не залишився без нагороди й безумовний фестивальний хіт №1, грузинсько-французький фільм «13» Гели Баблуані (найкращий фільм за версією Федерації кіноклубів FICC). Похмурий симбіоз класичного стилю чорного детективу з великою французькою традицією від Брессона до Йоселіані, з макабричним сюжетом про змагання з російської рулетки. Заради такого справді варто провести всю свою «Молодість» у кінозалі.