UA / RU
Підтримати ZN.ua

Декумиризація

По-моєму, поганим запахом віє від їхнього кумира, холодного чудовиська: по-моєму, поганим запахом віє від всіх цих служителів кумира...

Автор: Олег Смаль
Демонтаж пам’ятника Леніну в Кєві (1991 рік)

Може здатися дивним, що кавалькади європейських та євроазійських правителів вперто боролися за перехідний вимпел імперського Риму і з деякою іронією поглядали на античну демократію Афін. Можливо, їм престижніше було імітувати бронзового вершника Марка Аврелія, ніж гармонійного нудиста Дискобола. Шкода, часи авреліїв, савойських, щорсів минули безповоротно. Навіть «незабутній» Ілліч уже гарцював на броньовику, а не на Буцефалі...

Намагаюся знову поринути в глибини історії «кумиротворчості» та «декумиризації». Гортаю «Повість врем’яних літ». Ще Святослав, князь руський, підписуючи хартію після перемовин із Царградом, клявся і Перуном, і Волосом. Здавалося, непорушним буде постамент під язичницькими богами. Володимир також у Києві «поставив кумирів на горі за теремним двором: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибола, і Сімаргога, і Мокош». А вже через кілька сторінок читаю: «І коли прийшов, повелів звергнути всіх кумирів: одних порубать, а других попалити. Перуна ж повелів прив’язати коневі до хвоста і волочити з гори Боричевим узвозом на Ручай, а дванадцять мужів приставив бити його жезлами». Ну, що ж тут скажеш! Хіба-що знову процитуєш рядки «Повісті...»: «Великий єси, Господи, і дивні діла твої!»

Знову виникають асоціації із давниною, правда, не такою вже й сивою. На території імперії, що займала шосту частину світу, буйним і, як багатьма пророкувалося, кривавим цвітом розквітала ідеологія, яка, незважаючи на ортодоксальний атеїзм, не цуралась у пропаганді і Мойсеєвих Заповідей. Як там співалося на пролетарських маївках — «Зачем нам кумиры златые?»

12 квітня 1918 року Рада Народних Комісарів прийняла декрет «Про пам’ятники республіки», перший пункт якого чітко накреслив напрями майбутньої культурної катастрофи. «1. Памятники, воздвигнутые в честь царей (тут Ленін власною рукою дописав «и их слуг») и не представляющие интереса ни с исторической, ни с художественной стороны, подлежат снятию с площадей и улиц, и частью перенесению в склады, частью использованию утилитарного характера».

Ну, звичайно, «ломать — не строить», і з цим пунктом проблем не виникло. Наприклад, до свята 1 Травня 1918 року робітники московського заводу «Гужон» організували собі подарунок, розпилявши на шматки пам’ятник генералу Скобелєву. І чим їм не вгодив герой російсько-турецької війни, визволитель «братнього» болгарського народу? А от із монументальною пропагандою спочатку виникли перебої. Сам список осіб, котрі мали перетворитися на пам’ятники, красномовно говорить про ступінь «прогресивності» нової суспільної формації. Революціонерів у ньому було 31, серед них, наприклад, Брут (недарма ж Ільф та Петров вклали в уста лжебожевільного із роману «Золоте теля» фразу «І ти, Брут, продався більшовикам!»), Разін (скульптор Коньонков навіть устиг виготовити композицію для Красної площі «Степан Разин с ватагой», потішно, майже як «Ванька Каин с шайкой»). Із терористкою Софією Перовською взагалі трапився ляпсус: італійський скульптор-футурист Грізеллі відтворив її в таких авангардних формах, що коли впало покривало, згадував Луначарський, «деякі прямо сахнулися врізнобіч».

Інші категорії людей, потрібних для роздмухування світової революції, були не такі велелюдні: письменників та поетів — 20 (але серед них — Шевченко), філософів і вчених — 3 (але наш Сковорода присутній), художників — 7, композиторів — 3, акторів — 2.

Згодом процес бронзо-гранітного виробництва ідолів став на індустріальні рейки. Хоч із масштабами та кількістю возвеличуваних персон були постійні проблеми — дует Маркс—Енгельс розширився спочатку до трійки Маркс—Енгельс—Ленін, потім до квадриги поповнився Сталіним, котрий почав зростати до небес, витісняючи на п’єдесталах свого соратника та основоположників.

1956 рік та хрущовська спроба пожертвувати одним тираном для збереження тиранії висушили, як здавалося, бездонне море «сталініани». Ленін знову став єдиним хазяїном мавзолею та домінантою ідеологічного замовлення. Не маю жодних зауважень до нашого колишнього «старшого брата» з його ностальгією за імперією та кривавими ріками. Яким би жахом не віяло від тих часів, громадяни Росії можуть говорити: «Це наша історія, це наші правителі, інших не було — очі бачили, що купували, хай стоять іллічі хоч до другого пришестя». І якась крихта логіки в цій аргументації є.

Але Україна — класична колонія в складі СРСР, з безпорадною маріонетковою адміністрацією, яка намагалася бути партійнішою від самого генерального секретаря, — навіщо їй стільки леніних? Можна сміливо подавати заявку до книги рекордів Гіннесса із пропозицією прославитись як держава, що має на своїй території найбільшу кількість пам’ятників людині, котра ніколи не бувала на цій землі, навіть проїздом у запломбованому вагоні. Герой одного радянського фільму говорив: «Ты Ленина не трожь!» Але, якщо ми серйозно, а не до чергових виборів зібралися в давно та принципово антитоталітарну Європу, чи не будуть ці позеленілі символи несвободи перешкодою при долученні до Сполучених Штатів Європи (здається, цей термін вживав Ульянов, котрий значну частину свого життя провів саме в західній частині нашого континенту, помінявши капелюх-«котелок» на кепку лише на Фінському вокзалі). «В Україні проблеми зі свинарством та бензином, нам не до великокошторисних вибриків!» — скажуть окремі громадяни, котрі стверджуватимуть, що саме вони — народ.

Але демонтаж символів повністю дискредитованої ідеології — це також і шанс зберегти їх від невідворотної руйнації. Колись правляча партія не зловживає вкладанням своїх внесків на утримання їх в неаварійному стані — є важливіші завдання політичного моменту.

Звісно, жаль своїх бюджетних коштів, але чи відмовлять Європа і США у фінансуванні створення музею «Тоталітаріуму», в який варто було б звести з усієї України всіх ульянових—леніних. Досвід створення подібних «ленінлендів» існує в наших сусідів угорців і прибалтів. А як же осиротілі площі наших міст і містечок? Невже вони залишаться без монументів? Чому ж? Без сумніву, в кожному найменшому хуторі можна знайти героя, вартого пошани. А якщо когось тривожить перспектива чергового розвінчування кумирів, то чи так вже нерозумно вчинили жителі Ромнів, установивши в міському парку пам’ятник свині, яка, поза сумнівом, може з чистою совістю дивитися в очі кожному українцю.