Кадр із фільму О.Саніна «Різдво» |
Недавно нову порцію молодіжного продукту було виставлено на головній вітрині вітчизняного кіновиробництва — на найбільшому в Будинку кіно екрані Червоного залу. Як анонсувалося, усі три документальні стрічки знято на замовлення Мінкульту дебютантами. Вартість «замовлення», напевно, скромна — виконано його на дві третини на архаїчній чорно-білій плівці. Причому без явної творчої потреби в тому. Та все одно чудово: і що на плівці, і що держзамовлення, і що дебютантами. Тут і чистій радості кінець. Напрошуються обмовки, здивування, критичні зауваження.
Скажімо, ну який же дебютант з Олеся Саніна, котрий показав нині тричастівку «Різдво»? Дебютував він, як відомо, три роки тому разом… з Кірою Муратовою на ХХIХ МКФ «Молодість». То була також документальна, теж плівкова, теж півгодинна стрічка «Гріх». А повторна дебютність однотипного — річ, звісно, неможлива, як «друга свіжість» або «нова цнотливість». Дебют був фільмом-меморіалом, присвяченим майстру-наставнику Саніна Леоніду Осиці й історії зйомок його незабутнього «Камінного хреста». Учень приїхав на Гуцульщину, щоб припасти до джерела натхнення вчителя й уловити струм історичного часу в тих місцях (як-не-як третина століття минула). Свята данина поваги до класика і до класики відбулася. Однак заявка дебютанта на власне авторство, ніде правди діти, вийшла невиразною. У всякому разі авторитетне журі «Молодості» на чолі з Йосом Стеллінгом упритул її не помітило. Тріумфатором тоді виявився нині міжнародна величина — Сергій Дворцевой із його «Хлібним днем». О.Санін, на жаль, не проявив аналогічного уміння витягати з документальної картинки її власну образно-узагальнюючу якість. На допомогу він викликав інсценізацію, а явно постановочні включення завжди профанують документ. Мені в тій роботі запам’ятався лише один за естетикою справді «флагрантний», як казали за часів Вертова, кадр: рух корови, котра йде за рамку екрана, можна було простежити за мотузкою-прив’яззю, що волочиться за нею. Та ось духовна динаміка сучасного гуцула — найцікавіше для мистецтва — так і залишилося таємницею.
І от — «Різдво». І в задумі, і в якості виконання відчутний самоповтор із трирічним інтервалом. Ті ж заповідні карпатські місця, той же унікальний етнос, та ж основаність стрічки на ремінісценціях і ледь не цитатах із класичних зразків українського «поетичного кіно». Цього разу — переважно з «Тіней забутих предків». У подібних мізансценічних рішеннях відтворено всім знайому етно-речову і ритуальну фактуру. Ідентична новелістична побудова фільму і типи персонажів (зокрема, акцентовано зображено місцевого юродивого). Аналогічний прийом асинхронії, що обіграє екзотику справжньої мови гуцулів (у «Тінях» були закадрові пересуди місцевих пліткарок про Івана, тут — читання молитов). Безсумнівна алюзія з іншого, «постпоетичного» фільму — «Фуджоу» М.Іллєнка — епізод з українським «автохтоном» на тлі мальованих пальм. Загалом, шанобливо повторюючи вчителів, молодий автор повторив і себе, притому знову від першої особи нічого нового не сказавши. Та й уроки монтажу йому варто продовжити, бо і тут досить нефункціональних повторів.
Слід віддати належне Олесю Саніну — він явно володіє даром «живописного» бачення і пластичним смаком. Це було помітно ще за його зовсім ранніми відеороботами — «Зимно» (1995) і «Пустинь» (1996). Залишається дочекатися, коли «бачення» доповниться ОСМИСЛЕННЯМ. Поки ж дебютант воліє артикулювати змісти багатослівними титровими врізками, які іронічно (?) коментують дію вербально. Приблизно так: «Гуцули ближчі до Бога, бо вони походять від тих вівчарів, які вітали у Різдво Діву Марію».
У документальних дебютах того вечора взагалі, на мій погляд, позначилася свого роду ретрозалежність молодих. Фільм-пам’ятник О.Саніна сусідив із фільмом-пам’ятником Валентина і Максима Васяновичів, які так і назвали свою двочастівку — «Старі люди». Тут ідеться про відтік молоді із сіл, що перетворює їх на поселення стариків. Сільська культура як особливий феномен загрожує зникнути. Ностальгійний етюд про те і зняли дебютанти. Тут є нота співчуття зникаючому поколінню дідів, і психологічно точне портретування героїв. Це свідчить про наявність у авторів цінного стартового капіталу — громадянської небайдужості, соціальних сентиментів. Але стиль підкачав: знову ж у реалістичне «сире» середовище вносяться демонстративні, штучні побудови. То накриють стариганям «галявину» у чистому полечку і зобразять їх фронтально, на кшталт да Вінчі таємної вечері. А то запропонують по черзі всідатися перед камерою на дзиглику. Так у роки молодості цих натурщиків їх знімали «на картку», а пізніше «поетичне кіно» подібним чином ритуалізуватиме мізансцени. Вийшло, про дідів — по-дідівськи.
Третя стрічка зовсім не про колишнє і не про стариків, але кіномова і кіномислення все ті ж, музейно-хрестоматійні. «Томен. Кольори життя» Максима Суркова — про молоду і талановиту художницю, чиє прізвище в назві фільму, а дуже тривіальні сентенції про час і про себе — у закадрових монологах. Зокрема, витонченість задумів живописця режисер із люм’єрівською наївністю проілюстрував хореографічною мініатюрою на тлі ще чистого полотна. А щоб ніхто з глядачів не засумнівався у творчому рівні художниці, він залучив череду її авторитетних «рекомендувачів». Мене особисто зворушив мистецтвознавчий аналіз із вуст такого метра в живопису, як Тарас Чорновіл. Та й юнацькі спогади про збирання обов’язкових «характеристик» роз’ятрили душу...
Є небезпечний виворіт у ключових опозиціях «вчитель і учень», «класика і сучасність». Нормативне, класичне, повчальне минуле так і намагається поневолити майбутнє — своїх над міру покладливих юних вихованців — і уподібнити їх собі. Така ось існує «дідівщина» традиції. Судячи з усього, молодому українському кіно терміново потрібні бешкетники, неслухи, хулігани.