Цими днями в Івано-Франківську триває фестиваль Porto Franko GogolFest. Потужна колаборація двох брендових фестивалів, що їх створили Роман Григорів (композитор і співавтор опери IYOV) та батько Гогольfest-у Влад Троїцький, зібрала потужну команду митців з України та з десяти інших країн. Один із найцікавіших у цій команді - музично-театральний" гурт Dakh Daughters. У перший фестивальний день дівчата дали концерт на Вічевому майдані в середмісті. Вже наступного дня вранці ми п'ємо каву зі штруделем неподалік драмтеатру, бо через півгодини в дівчат - репетиція. Яруся з Кривого Рогу, Наталя (Галаневич) із села Воскресенка Запорізької області, Zo (Наталія Зозуль) із Києва, Тетяна (Гаврилюк) львівянка, Аня (Нікітіна) з Прилук. Усі енергійні, сексапільні, стильні й дуже світлі у своїй правдивій нестримній радості. Соломія (Мельник) - киянка, вона затримується, але дівчата в розмові весь час про неї згадують, і врешті-решт вона до нас приєднується.
- Дівчата, розкажіть, чия це ідея, щоб діти "ДАХу" стали самостійною творчою одиницею? Чи правда, що вас мотивував відділитися й назватися "дочками ДАХу" шанс виступити у справжньому французькому кабаре?
- Аня (Нікітіна): Насправді ця ідея виникла під час вистави на Гогольfest-і, що проходив на Видубичах. В одній зі сцен брали участь 10 дівчат, і всі вони грали блюз. Таня співала цей блюз на вірші Буковскі, - це було неймовірно прекрасно. Мені здалося, що ці люди готові стати не тільки театральним, а й музичним колективом. Я тоді зрозуміла: це буде дуже красиво. Так збіглося, що за кілька місяців ми мали їхати з гастролями в Париж, і я просто озвучила свої думки, мрію нашу - виступити в кабаре. Ну, виступили ми не в кабаре, але це було майже як у кабаре. Концерт відбувся у холі театру. Прийшла чудова публіка. Звісно, назву нам придумав наш режисер - Владислав Троїцький. І костюми, і грим. Він побачив, що ми робимо, - ми, звісно, йому показали, - і він усе придумав. Думаю, він не озвучує, що ми "дочки", але це й так ясно.
- Чи не трапляється так, що за кордоном вашій назві дають якісь інші конотації - коли сприймають назву на слух? Не "дочки", а, скажімо, "темні"...
Таня Гаврилюк: - Буває по-різному. Ми чули дуже багато різних варіантів - і "дарк дотерс", і "дах дрочер", і "дак дотерс" - як качки. А ще "дак дорс" - неймовірно фантастичне. Виникають часом алюзії, навіть люди, котрі нас добре знають, інколи викривляють трошечки цю назву, а за кордоном, де не розуміють української, ми розказуємо етимологію: що в нас є наша альма-матер, театр "ДАХ", і ми його дочки. Але смішних історій із нашою назвою було багато, і, думаю, вони триватимуть.
- У вашому гурті - семеро особистостей, семеро творчих одиниць різних спеціальностей, характерів та темпераментів. Як ви працюєте? І хто ставить крапку?
Руся: - Нас є семеро, і восьма - найголовніша деталь, котра нас зібрала всіх докупи дуже давно, - це Влад Троїцький. І, власне, така надідея у Влада була як елемент виховання: щоб ти став особистістю, щоб тобі було що сказати, і щоб ти, перебуваючи в колективі, поважав, любив, найперше - себе любив і цінував, і до всіх оточуючих ставився як до рідних. Він прищеплював нам цю любов, повагу родинну, неймовірні речі. Це як чудо - знаєте. І щоразу, коли ми збираємося разом, щоб працювати, то найголовнішим є - зберегти цю мить чуда, бо нас багато що розносить у житті, розкидає й розлучає, і моя улюблена фраза Влада - "Сьогодні ми будуємо наше завтра". Як ми сьогодні ставимося до себе і до ближнього - так завтра нам усе це й повернеться. Звісно, це робота. Тут і зараз, щосекунди. Творчість відбувається з нами постійно, навіть коли ми з дітьми, з рідними. Ми постійно творимо і вчимося. Такі нескінченні родинні кола, які перетинаються.
Zo: - А крапку завжди ставить Влад. Бо часто ми можемо домовитися, але інколи цей процес може тривати нескінченно, бо кожен має свій смак. А Влад у нас - це такий універсальний надсмак, який може сказати: ні, так буде краще. А ще - в технічних моментах він авторитет.
Наталка Галаневич: - Наш творчий процес прекрасний ( Наталя бере мікрофон і починає імпровізувати номер. - Авт.). По-різному твориться наша творчість. Різні ідеї бродять: хтось каже, що нині ця ідея не йде. Буває, хтось щось зіграв або просто бринькнув… Як "Дружба" створилася - хтось просто написав текст. Буває, ідея приходить ззовні: приїжджає на Майдан французький режисер Люсі Берилович і каже нам - мовляв, розуміє, що хоче з нами робити "Антігону". "Мені треба, щоб ви були хором". Ми всі разом актуалізуємося і створюємо музику. Буває ідея зовсім інша: Таня розуміє, що вона не може жити без вірша Буковскі "Freedom". Вона бере поезію, і ми всі разом робимо вже музичне аранжування. Чи ідея Ані - "хочу цю Вегу", і ми робимо кавер на пісню Марії Веги, так народилася "Інститутка". Мені ж дуже подобається поезія Семенка, і я кажу: зробимо це. Ніна прийшла, почала грати на контрабасі, і я зрозуміла - поезія сюди лягає. Тобто ідеї приходять з різних куточків, і ми всі спершу обговорюємо, а Влад як великий режисер і композитор складає це все в драматичну канву, і, попри те, що всі наші ідеї надзвичайно різні, ми примудряємося зробити з них одну виставу. Та це великий шлях. І ще - ми не зупиняємося з тими штуками, що вже є, ми їх змінюємо.
- Зрозуміло, що у ваших виступах кожен розуміє те і бачить те, до чого сам доріс. А яким є ваш ідеальний реципієнт?
Zо: - Найголовніше - це віддавати. Ми віддаємо все. Учора в Івано-Франківську був ідеальний глядач, бо наш концерт - то була спільна робота.
Руся: - І ще - дуже цікаво з гантелями грати, тобто довести глядача до такого стану - спільності. Тоді ти розумієш, що саме ми вже вміємо. Найкращими, як на мене, глядачі стають під кінець концерту. Усі стають твоїми друзями, співають "Море", наче знають усі слова.
- Дівчата, яка країна подарувала вам найяскравіші враження?
Таня Гарилюк: -Дивіться, демонструю вам фотографії з останньої перед Франківськом поїздки - до Норвегії. Перед Норвегією була Бразилія, наприклад. Тут також є фотопідтвердження. Оскільки географія наших гастролей така фантастична, бо нам так пощастило, - важко відшукати щось таке аж! Ми дуже багато подорожуємо різними куточками світу, буває маса вражень і красивих місцин. Ще перед тим ми літали в Камбоджу. Але, напевно, все-таки запала в душу мені наша подорож на острів Таїті. Ми виступали на фестивалі, мали чотири великих концерти і домовилися з організаторами, що два тижні житимемо на острові, - і це було фантастично, ні з чим непорівнянний досвід, абсолютно райський досвід. Ми тепер точно знаємо, що райські куточки на землі таки є. Але після цих усіх подорожей дуже радісно повертатися в Україну, бо дома дуже добре.
- А де в Україні ви не виступали?
Таня Гаврилюк: - Фактично, ми не були на сході країни, хотіли, та почалися сумні події, тому ми доїхали лише до Дніпропетровська, Харкова. А нам хотілося б углиб сходу поїхати. І коли там усе налагодиться, ми радо поїдемо на схід України. А сьогодні ми можемо реагувати тільки творчими акціями, писати пісні на вірш Жадана, скажімо.
- Дівчата, вас дуже хвалить російський критик Марина Давидова. Чи не запрошували вас до Росії? Ми ж знаємо чимало фактів, коли наших зіркових спортсменів, наприклад, Росія дуже активно запрошує на ПМЖ.
Аня: - Вона справді нас запрошувала, точніше - пропонувала нам зробити концерт у театрі Мейєрхольда в Москві. Ми відмовилися й запропонували спільний проект на іншому майданчику - не в Росії - із нашим давнім другом, пітерським театром "Архе". Це наші добрі друзі, ми з ними раніше багато співпрацювали, робили відкриття Гогольfest-у, потім мали спільні вистави в Пітері. Та це були наші останні вистави в Росії.
Руся: - Ми запропонували їм виступ на нейтральній території, щоб вони могли вільно почуватися, і щоб ми нічого зайвого не сказали. Це був такий жест.
Таня: - Вони такі гарні хлопці, ми за хороші людські взаємини, але гадаємо, що, доки війна не закінчиться, доки не почнуть знову налагоджуватися цивілізовані стосунки, не можна нам їхати в Росію. Поки що, слава Богу, є багато куточків у світі, куди хочеться їхати. І, взагалі, Україна - це the best. Бо коли багато подорожуєш, а потім повертаєшся додому, то усвідомлюєш, що є щось таке благословенне в цій землі, в цьому народові, в цій атмосфері, що його треба культивувати, шанувати, плекати і любити. Бо це наш ключ до перемоги, успіху і нашого щасливого майбуття.
- Дівчата, а чи не виникало у вас таке відчуття, коли ви їздили по світах, яке б нагадало, що може бути й соромно за свою країну, де корупція, бідність, тупцювання на місці?
Аня: - Ні, такого не траплялося. Ось коли ми недавно були в Норвегії, - а ця країна дуже ретельно стежить за новинами, які подає своїм громадянам, - то вони різко виступали проти російської пропаганди. Але водночас вони мало знають про Україну, майже нічого. Після концерту нас запросили на маленьку приватну вечірку, це було прямо в театрі на другому поверсі, і там зібралися такі дорослі наші шанувальники. То одна пані сказала дуже емоційно: "Я не хочу з росіянами, я хочу з вами, ви такі класні". І це вона повторила кілька разів, наче на противагу цій всюдисущій російській пропаганді. В такі моменти все стає зрозуміло: ми рухаємося у правильному напрямку. В людей дуже добре ставлення до України, ми це відчуваємо після наших концертів.
Zo: - Буває, що техніки не знають, що таке Україна, тобто не знають, що це незалежна країна.
Наталя Галаневич: - Насправді нині дуже складний період, бо після такого тривалого нашого тоталітарного минулого - я маю надію, що минулого, - у світі про нас знають не дуже багато. Окрім Чорнобиля й того, що в Україні тепер війна. А ще знають, звісно, про Майдан. Нам дуже важливо змінити цю парадигму світосприйняття України. Ми бачимо, що іноземці тепер уважніше почали дивитися на Україну і не обмежуватися Чорнобилем. Вони з більшою повагою ставляться до нас. Це, звісно, величезний труд, бо ми трудилися, 300-500 років, а після цих "совєтскіх снов" нам знову доводиться самоідентифікуватися. Це втомливо, але нам випала така місія. І це прекрасно, що ми це робимо. Ми не те щоб доводимо світові, а вкотре розуміємо самі, хто ми є. Бо після Майдану ми ж самі наче вперше - хоч це було вже і за часів Київської Русі, і в період козаччини - почали задумуватися над тим, а хто ми є. І цього разу я бачу, що нація наче доросла - повна сили й наснаги. Нам треба змінюватися, бо світ уже пішов уперед.
Руся: - Це чудово - усвідомлювати, що ми є миро- і міфотворцями. Dakh Daughters - це спосіб розповідати світу про те, хто ми є, і ставити запитання, не лише розповідати, а насамперед - ставити собі запитання. Велика радість - бачити, чути й читати у французькій пресі, що "ці дівчата з України нагадують нам про те, хто ми є". І після фестивалю в Австрії було дуже приємно читати, що мовляв, гей, прокидайтеся, думайте, хто ви є.
Наталя: - Я ще хотіла додати, що вони розуміють, хто вони є, коли чують нас. Це наче видозміна Шевченкового, "як німець покаже, та до того й історію нашу нам розкаже". Бо, як на мене, ця фраза у совкову свідомість була спеціально культивована. Вихоплена з контексту і перекручена не випадково. Тепер я розумію, що Шевченко не те мав на увазі.
Аня: - У мене завжди було відчуття, ще коли в школі читала "Кобзар", що його взяв і перекроїв якийсь "гебешник". І коли не так давно почала читати свідомо, в мене знову таке враження: хтось добре попрацював над тим, що нам вкладали в школі. А поет із могили не може себе захистити. Думаю, нам треба змиритися з тим, що ми не все, чи дуже мало, знаємо. В Росії оце заглиблення у свою історичну велич - то такий шлях назад…
Наталя: - Якби з нами була наша прекрасна Соломія, вона все одно сказала б, що нам треба плекати наші традиції, що ми бережемо й плекаємо наш автентичний спів, і відтворюємо його, - і що це дуже важливо, бо це дає нам силу. Поясню: не копатися в якихось комплексах, не згадувати й оплакувати втрати, а брати силу від того, що є в нас потужного, що збереглося віками, як-от фольклорний спів.
- На кожному концерті на вас іде потужна енергетика слухачів. Чи траплялися акти неприйняття?
Тетяна Гаврилюк: - Я вам зараз розкажу, як на концерті Dakh Daughters одного разу сталося чудо (усміхається. - Авт.) Чудо насправді стається під час кожного нашого концерту - це така концепція, магія творчості. Та цей випадок був дуже цікавий. Торік влітку ми поїхали на найграндіозніший і найстаріший у світі фестиваль до Авіньйона. Виступали 12 разів і з великим успіхом. Цей концерт був фінальним. Було дуже спекотно, моря ж нема. Такий був душевний концерт, як учора у Франику. І той зал в Авіньйоні - то льодова арена. Глядачі усміхнені. У першому ряду - такий чарівний мужчина похилого віку, такий дідусь милий, а поруч, тобто разом із ним, - молоді дівчата. Він такий щасливий, усміхається до нас, тобто іде на контакт із артистами. А ми завжди дуже радіємо, коли таке є, і також ідемо на контакт. Ось концерт майже завершується, ми виходимо на біс із піснею "Море" - це такий апофеоз любові до життя, танцювальний катарсис. Виходить Соломія Тарасівна, - вона хоч і в готелі, та в нашому серці (на цьому слові до нас приєднується сьома учасниця гурту Dakh Daughters Соломія. - Авт.) - і розуміє, що треба когось запросити на сцену. Бо всі в залі вже танцюють. Вона підходить до цього надзвичайно позитивного дідуся в першому ряду, бере його за ручку, легко так веде його, він іде три кроки, так граційно, - аж тут раптом зчиняється переполох: дівчата, котрі були з ним, підбігають і починають щось пояснювати, брати його під руки. Кажуть нам: він не ходить, уже багато років, пліз, посадіть його назад!
Так наша Соля зцілила своєю енергетикою дідуся.
Аня: -А коли ми були в Бразилії, з'ясувалося, що я знаю пісню португальською мовою. Я її давно вивчила, бо вона мені подобалася, та я була не впевнена, чи все правильно вимовляю. І ось після концерту я її заспівала двом тіткам. Вони сказали, що це перфектно, і тому на двох наступних концертах я вже співала їм цю пісню, і весь зал співав. Це було неймовірно, це було так красиво, вони дуже співоча нація - як українці.
- Вам скоро чотири роки. Чи плануєте нові театральні постановки?
Тетяна Гаврилюк: - Ми вам зараз щось трохи інше розкажемо. Ми живемо театром і дуже його любимо, а недавно зробили дуже особливу музичну акцію, до якої йшли дуже довго, - ми записали АЛЬБОМ! Нарешті, перший, неповторний, найкращий у світі, ми його навесні записали, і він майже готовий, нині на останньому етапі фінальних доробок. Матеріал секретний поки що, його не можна нікому показувати. Ми дуже з цього приводу тішимося, ми довго думали, як нам втілити аудіоформат, довго шукали форму й шлях, бо в нас у гурті дуже важлива театрально-візуальна складова, тому ми довго працювали. І вирішили: це буде аудіовистава, що передає магію театрального перформенсу й співу. Ми з цього приводу дуже тішимося і найближчим часом хочемо наш альбом вам презентувати. Думаємо, це буде кінець літа - початок осені. Це гарний час для цього.