Учасники театрального проекту "Class Act: Схід-Захід" - талановиті підлітки з Рівненської та Луганської областей - розповіли DT.UA, чим живуть у своїх маленьких містах; яку музику слухають; про яких ідеальних політиків мріють.
Проект розгорнувся у новому просторі Київського театру на Подолі, прем'єра вистави на основі дитячих п'єс відбудеться 29-30 червня.
Театр на Подолі (на Андріївському узвозі), що пережив останнім часом чимало "катаклізмів" через свій фасад, схоже, повертається в гармонійне русло - завдяки чистій дитячій енергії. Підлітки з двох регіонів - Східного та Західного - у просторі театру не тільки активно спілкуються, вони пишуть авторські п'єси. Їхні тексти, в підсумку, поставлять модні режисери (Макс Голенко, Павло Ар'є, Влада Белозоренко, Андрій Май), створивши цілісний сценічний колаж. Зіграють у творах підлітків такі популярні українські актори як Ірма Вітовська, Леся Жураковська, Роман Ясиновський…
Ініціатори проекту "Class Act: Схід-Захід" (серед них відомий український драматург Наталія Ворожбит) нинішнього року вирішили об'єднати юні таланти з міста Щастя Луганської області та смт Клесів Рівненської. Двадцять таких талантів уже в Києві.
Напередодні прем'єри юні обдарування - Данило Волков (16 років, Щастя) і Оксана Тарасюк (16 років, Клесів) - відповіли на деякі запитання DT.UA.
Слід зазначити, що в кожного з цих двох дорослих дітей далеко не солодкі обставини життя. Данило, у чому сам зізнається, майже звикся з обстрілами на Сході. Оксана теж пережила багато труднощів, але твердо вірить у щастя. Отже, наші запитання і їхні відповіді (іноді контрастні, іноді - схожі).
- Які особисті враження у вас пов'язані з театром? У яких театрах бували, які вистави бачили? У які театри мріяли б потрапити?
Данило Волков. - Театр для мене - велика подія! У нашому місті Щастя є тільки Будинок культури. Але там не йдуть вистави. Зал в аварійному стані. Раніше, коли був доступний в'їзд у Луганськ, ми зі школою їздили в тамтешній драматичний театр. Але в тих виставах важливі теми не порушувалися. Були дитячі вистави - клоуни різні стрибали по сцені…
Оксана Тарасюк. - У театрі ніколи не була. Дивилася постановки тільки по телевізору. Але по телевізору - нудьга. Звісно, якби побувала на справжній виставі, то гідно б оцінила її. Дуже хотіла б побувати в якому-небудь львівському театрі…
- Яку тему розкриває ваш твір, оцінений організаторами проекту "Class Act: Схід-Захід"?
Д.В. - Писав твір трохи стомленим… І мені було навіть однаково, "що" писати. Тільки б це було цікаво іншим! Важливо дотриматися законів жанру - зав'язка, кульмінація, розв'язка. Сюжет? Про поліцейського. Це фантастика. Вигадана історія, вона не пов'язана з моїм життям.
О.Т. - Писала про те, що пережила в ранньому дитинстві. Мене в три роки вдочерили. І до того моменту була своя сумна історія… Правду про минуле мені розповіли в 9 років - хто мої мати й батько. Гаразд якби вони просто відмовилися від своєї дитини… Але те, що вони зі мною робили в ранньому дитинстві, неможливо уявити…
У моєї рідної матері 13 дітей, я восьма. Всі діти розкидані по різних сім'ях. Лише троє живуть при ній. Старшому братові 30 років, він живе неподалік, але я з ним не знайома. А в моїх прийомних батьків є два рідних сини…
- Хто з друзів, близьких, родичів міг би стати справжнім героєм п'єси, яку б ви написали?
Д.В. - Є певні схеми, за якими пишуться всі п'єси. Знаєте, мабуть, кожна людина могла б підійти на роль головного героя. У такого героя має бути мета, на його шляху мають бути перешкоди. Просто не всі люди можуть розповідати про себе багато подробиць. А коли щось додумувати, історія не сприйматиметься повноцінною. Краще вже як є - реальність.
Чесно кажучи, я можу й про себе написати! Про свою реальність. Про те, що відбувається зараз. Адже зі мною дуже багато подій відбулося за останні
5 років. Після того, як почалася війна, ми з батьками частенько переїжджали з місця на місце. І мені завжди доводилося пристосовуватися до нового оточення, до нових людей. Були як приємні люди, так і не дуже. Але, в кожному разі, це досвід спілкування, і він знадобиться.
О.Т. - У мене є друг. Тобто як друг... Це людина, яку я знаю два роки. Це моя улюблена вчителька Ганна Миколаївна. Вона щира. Це та людина, яку я давно чекала. Вона мене розуміє. Так, іноді злиться, а коли вона на роботі, її взагалі не можна чіпати. Таких людей мало. Це рідкісна людина. Вона талановита, розуміє інших із півслова.
Ще коли я жила в інтернаті, в мене була вихователька Вікторія Василівна, з якою ми були як подруги…
Я вмію знаходити спільну мову з людьми. Люблю веселитися. Мріяла, щоб Вікторія Василівна була моєю сестрою. Але цього не може бути.
Можливо, така мрія збудеться у п'єсі? Тобто я б хотіла написати про двох дорогих для мене людей - про виховательку та вчительку.
- Якими гаджетами користуєтеся?
Д.В. - Мені не важливі суперсучасні гаджети! Користуюся тим, що потрібне. Мені навіть годинник не потрібен, адже телефон показує час. Так, багато друзів ганяються за новими технологіями. Наприклад, кажуть: "Ти подивися на цей фітнес-браслет, він же зчитує пульс, серцебиття, скільки калорій я спалив!" А я думаю: яка різниця, який зараз пульс? Адже якщо в організмі щось розладиться, то що ви зможете зробити, навіть маючи крутий фітнес-браслет?
О.Т. - Зараз у мене немає телефону. Було одне непорозуміння… Тому телефону в мене не буде до 18 років. Була серйозна розмова з батьками. І я вирішила жити просто - до повноліття. Адже, доки мені не виповниться 18, я маю підкорятися батькам. Тепер, приїхавши до Києва, жалкую, що не маю телефону й не можу фотографуватися з артистами. Кажуть, у Театрі на Подолі буде Ірма Вітовська! А це моя улюблена актриса. Буде й Олеся Жураковська - улюблена актриса моєї бабулі Галі.
- Які новини читаєте-слухаєте? Кому з політиків довіряєте?
Д.В. - Іноді зазираю в новинну стрічку на різних сайтах, читаю статейки. Наприклад, про історію виникнення коледжів - звідки вони з'явилися. Або щось цікаве про запуск нових ракет, про освоєння іншого Всесвіту, тобто зірок Альфа Центавра або Проксіма Центавра. Ці зірки розташовані поза нашою Сонячною системою.
А щодо політики... Інколи цікавлюся, але не заглиблююся. Бо нікому не можу вірити. Часом навіть сам собі не вірю. Просто люди здебільшого - потайливі істоти, підлі. І мені це не подобається.
Я ж намагаюся бути відкритим і говорити правду. Якщо людина мені не подобається, не намагаюся з нею спілкуватися через силу, краще скажу їй: "Прощавай". Тому не люблю маски й не довіряю нікому. А маски політиків - особливо помітні і яскраво виражені.
О.Т. - Дивлюся ТСН. Там усе яскраве, красиве. Хороші кореспонденти.
- А які книжки найбільше вразили вас останнім часом?
Д.В. - Не дуже люблю читати книжки. Люблю читати різні статті, там багато подій, і послідовність цих подій запам'ятовується. Єдине, що планую прочитати, - роман "Війна і мир" Л.Толстого. Тим більше що ми його проходитимемо за шкільною програмою.
О.Т. - Я багато читаю. Що запам'яталося? Люблю Лесю Українку, її "Лісову пісню". Люблю поетів, які пишуть про те, чого не сталося. Адже Леся писала свої твори майже про себе. Якщо про зарубіжну літературу, то люблю "Пригоди Олівера Твіста" Чарльза Діккенса. Ще подобаються нові казки. Так, я дивна людина. У мене є велика книжка казок, я її разів 50 перечитала.
Завжди думала: а як створити нову казку? Але ж казок тисячі, і створити нову буде дуже складно…
- Чи вразив вас "Гаррі Поттер" - як книжка, так і цикл фільмів?
Д.В. - Так, звісно, у мене є перші чотири книжки "Гаррі Поттера". З останніх - "Дари смерті". А фільми всі дивився. І пильно стежив за розвитком подій. Та й загалом за життям акторів. Дуже сподобалася перша частина - "Філософський камінь". Адже коли я вперше познайомився з цими героями, був ще маленьким. І з виходом фільмів я ріс разом із цими героями.
О.Т. - Ні, я не цікавлюся "Гаррі Поттером". Не люблю магію й містику.
- Хто з публічних персон в Україні - політиків, артистів, журналістів, співаків - міг би, на ваш погляд, стати героєм блокбастера, сценарій до якого написали б саме ви?
Д.В. - Мені цікаво було б простежити історію розвитку якихось музичних гуртів, як, наприклад, "Океан Ельзи". Моя улюблена пісня цього колективу - "Обійми мене".
О.Т. - Думаю, що таким героєм стала б співачка Тіна Кароль. Вона незвичайна людина, вона дуже ніжна. Відома, але не задається. Мені її жаль, адже вона досі любить свого покійного чоловіка… І досі співає про нього. Це велика любов. Добре, що в неї є син. Я багато читала про Тіну, люблю її пісні, вони зворушливі.
- Про що мрієте після закінчення школи? Після того як вступите до вишу? Є бажання жити й працювати в Україні? Чи бачите себе в іншій країні?
Д.В. - Наступного року планую подавати документи в Харківський авіаційний інститут. З досвіду інших (і батьків) зрозумів, що найчастіше висот досягають технарі. Це потребує зусиль, навчання. І тому ця сфера більше цінується. Нині цінують людей із математичною освітою, обізнаних з IT-технологіями. Тому ці технології активно впроваджуються в життя.
Щодо закордону? Є стереотипи: мовляв, дивися, куди скотилася наша країна, скрізь село, треба їхати туди, де краще! Але ж за кордоном теж, можливо, думають: "От у нас село, треба поїхати з Польщі в Америку…"
Багато країн гарних. Кожне місто має свою історію. Мені скрізь сподобається, я скрізь приживуся. Мені сподобається жити і в Україні, і в Росії. У плані мови - простіше буде знайомитися, буде про що поспілкуватися. Проблеми росіян і українців часто не цікавлять людей за кордоном. Американцям однаково, що тут у нас відбувається…
О.Т. - Все життя мріяла писати п'єси. Мріяла написати текст, який зачепить людей. Але не впевнена, що буду драматургом. Взагалі, люблю сферу краси - манікюр, зачіски. Можливо, буду перукарем? Колись ця професія вважалася навіть трохи принизливою. А ось моя подруга - перукар, вона успішна у своїй справі. В неї багато клієнтів, її поважають. Дизайнер одягу - теж хороша професія.
Хочу стати на ноги й будувати своє життя так, як хочу. Надбагатства не хочу. Але хочу жити так, щоб усього вистачало. Щоб у мене був близький друг, якому можна довіряти і знати, що він не зрадить. Якщо в мене буде дитина, я її дуже любитиму.
Хотіла б побувати в Японії, - люблю працьовитих людей. І у Франції, мені подобаються мова й культура цієї країни.
- Яку музику слухаєте?
Д.В. - Я меломан, у мене в плейлисті багато пісень спокійного типу. І пісні, під які можна танцювати. Наприклад, Gorillaz, той-таки "Океан Ельзи", John Mayer, Twenty One Pilots…
О.Т. - Люблю старі пісні, постійно їх граю на гітарі. Пісні "Океану Ельзи", дуже подобається "Обійми мене" й "Не стріляй". Це класні композиції.
- Чи доводилося коли-небудь слухати записи відомого хору імені Григорія Верьовки?
Д.В. - Ні, не слухав… Але слухав записи пацієнтів психіатрії - хворих на шизофренію і шизофазію. Ось це було цікаво. Шизофренія - роздвоєння особистості. А шизофазія - хвороба, при якій людина правильно будує речення, формулює мову, але в цій мові немає жодного смислу. Тобто говорить абсолютно ні про що. Якось випадково наштовхнувся на ці записи.
О.Т. - Ні, не слухала.
- Про що вам говорять імена таких виконавців, як Нюша, Баста, Дорн?
Д.В. - Не слухав і не слухатиму виконавців, які переважно прославилися скандалами. Насправді ніякого смислу в їхніх піснях немає. Іван Дорн знаменитий тусовками. Нюша співає про "відносини". Баста - це гангстери, бандити - і все.
О.Т. - Раніше мені подобався Іван Дорн. Тепер ні.
- А знаєте, хто такі Алла Пугачова, Софія Ротару?
Д.В. - Знаю, звісно! Зі співаків минулої епохи цікавився творчістю Єгора Лєтова. І колективом "Король і Шут".
О.Т. - Хто ж їх не знає - Пугачову й Ротару?!
- Скільки грошей вам потрібно для щастя - на місяць?
Д.В. - Загалом, вистачить певної суми, щоб задовольнити свої потреби. Наприклад, коли йду вулицею й мені захочеться пити, щоб я міг без проблем купити собі пляшку води або кока-коли. Взагалі, мені вистачить на день і 50 гривень.
О.Т. - Як на нинішні часи, то вистачить 5 тис. гривень на місяць.
- Які проблеми найгостріші для ваших близьких - саме в тому регіоні, де ви живете?
Д.В. - Зараз багато з людей, що проживають у місті Щастя - мої друзі і я, зокрема, - дуже хвилюємося за близьких. За себе взагалі не страшно! Адже я можу з цим упоратися.
Останні тижні в нас інтенсивно стріляють. Ось буквально в ніч, коли я мав виїжджати до Києва, стріляли. Але жертв особливих не було. Тільки подругу з моєї школи поранило… І її брата контузило й оглушило…
Повторюю: за себе мені не страшно, страшно за близьких. Адже місто невелике, чутки зразу розповзаються.
Усі кажуть: "Хочемо миру!" Думаю, треба це підтримати, хай буде мир. Хоча, у принципі, в багатьох уже була можливість виїхати зі Щастя. Нехай військові стріляються в чистому полі. Ми з сім'єю багато переїжджали. Але в основному все сходилося на тому, що тато казав: "Ну, взагалі-то, тут, звісно, непогано, але вдома краще, хочеться додому…"
Так, додому тягне. Хоча мама панічно боїться бойової техніки і обстрілів. Правда, вже звиклася з ними.
О.Т. - У моєму селищі Клесів широко розгорнувся видобуток бурштину. Багато людей цим займаються. Але є ще й мої особисті проблеми. Річ у тому, що здоров'я моєї мами слабке, їй постійно треба підліковуватися. Але думаю, що все буде гаразд.
- Хто винен у тому, що у світі немає миру і взаєморозуміння?
Д.В. - Швидше за все, політики. Вони віддають накази. Самі ж солдати не хочуть гинути. Навіщо їм це потрібно?
О.Т. - Я зберігаю нейтралітет. Ні на чиєму боці. Не буду ні за кого голосувати. Путін хоче нашу землю. Це його вина. Його ж Україна не чіпала… Люди мають бути більш мирними, жити за Біблією.
Для чого мені ненавидіти росіян? Адже вони теж - брати й сестри, і вони пішли від Адама і Єви. Як можна вбити брата або сестру? Їх же Путін примушує…
- Чи є якісь іноземні політики, яких би ви хотіли запросити в Україну й дати можливість три роки попрацювати - президентом, прем'єр-міністром?
Д.В. - Ангела Меркель! Її я б висунув у президенти України. Хоча вона й не президент Німеччини, але цілком непогано справляється зі своїми обов'язками.
О.Т. - Хотіла б запросити Барака Обаму. Він добрий, веселий. На яку посаду? Думаю, як президента. Адже в Америці люди добре живуть. От би подивитися, що б він зробив в Україні за три роки! Адже наші депутати багато чого обіцяють. Наприклад, обіцяють відремонтувати дороги. У нас у Клесові такі дірки на дорогах, що, мабуть, ви тут таких ніколи не бачили!
- Чи є у вашому житті місце для поезії? Якщо пишете вірші, можна хоча б кілька строф процитувати?
Д.В. - Спокійно можу складати. Але не надаю цьому значення. Придумав вірш - і відразу забуваю його. Бо це мене не просуне в майбутньому, жодним чином мені не допоможе.
О.Т. - Пишу вірші, коли на душі травма. Всі мої вірші про друзів. Але друзі не знають про мої труднощі. Я нікому про них не розповідаю, все тримаю в собі. Мені важко, але я мушу це робити. Часто записую свої кривди, переживання у блокнот. Потім вириваю ці сторінки і спалюю. Щоб полегшало, йду в ліс, кричу там, розповідаю, що в мене на душі. Дуже вільно почуваюся в лісі. Думаю, Бог мене розуміє…
- Чи часто вас зраджували друзі? Що таке, по-вашому, дружба?
Д.В. - Останнім часом багато зради. Відчуття, що "вони" домовилися між собою, - й за останні півроку від мене пішло близько 10-12 друзів. У цьому свої плюси й мінуси. Погані йдуть, хороші приходять.
Мені самому зрада важко дається. Для мене дружба - це передусім довіра.
О.Т. - Друг - це той, на кого можна надіятися. Той, хто твою проблему вважатиме і
своєю проблемою. Певний час я взагалі нікому не довіряла. Коли мені було важко і я лежала в лікарні, найближча подруга навіть не зателефонувала й не запитала: "Як ти?" Було боляче. А коли я повернулася додому й зайшла до неї, то було таке відчуття, що вона мене не чекала. Справжній друг - це людина, котра замінить матір і батька…