«Ну, добре, — сказала вона, — тепер я запитаю ще в тебе. Цікаво, що ти на це відповіси». Вона була, здається, американкою. В кожному разі, з Нью-Йорка. Її місія в Україні наближалася до кінця, але їй, вочевидь, бракувало вражень і висновків. Перед Україною вона відвідала Монголію — там, наскільки я зрозумів, їй пішло дещо цікавіше. «Гаразд, — погодився я. — Запитуй». Вино було червоне, а розмова дружня.
«Уяви собі, — сказала вона, — що ми даємо тобі чотири мільйони доларів на два роки. Це стільки, скільки ми даємо. Тобто скільки можемо дати. Що ти зробив би для своєї країни з цією сумою? Як би ти тратив ці чотири мільйони?».
Звісно, я не став жартувати на тему швейцарської хатинки чи маленького приватного пляжу на Багамах. Подібного зразка жарти в нашій країні надто сподівані. Сказати по-іншому — вони заяложені самим життям. Тобто це вже навіть не жарти.
Крім того, я пасую перед астрономічними цифрами. Мені страшенно важко уявити собі в якому завгодно фізичному обсязі ці чотири мільйони. Для мене це як відстань від Землі до Сонця — уявити собі цю суму просто неможливо, тож краще не уявляти. Хоча з іншого боку, як говориться у фільмі «Амелі», «кількість нервових закінчень у людському мозку в сотні разів перевищує кількість атомів у Всесвіті».
Мої нервові закінчення підказали мені єдино можливу відповідь: «Я не знаю, але в будь-якому разі дякую за тему. Я спробую про це написати».
І цим я саме тепер займаюся.
Отже, я подумки приймаю ті чотири мільйони. Хай це буде, наприклад, фонд. І хай він надає стипендії. «Дайте, дайте мені стипендію, — канючив свого часу Отто фон Ф., герой моєї «Московіади». Але таким, як він, із цього фонду нічого не дістанеться.
Бо це мали би бути стипендії для іноземців. Щоб вони приїздили сюди, жили тут по два роки, вивчали мову, перекладали наших авторів, пізнавали наше життя, їздили нашими потягами, пили нашу горілку і курили наші «Прилуки». Щоб вони відкривали для себе всі неформальні й неофіційні сторони нашої країни. Щоб вони захоплювалися нашими митцями, ідеями, нашою іронією, гумором, щоб навчалися реготати від наших анекдотів і розумітися на сленґах та жарґонах. Щоб слово «совок» вони не перекладали як «лопатка для гри в пісочниці», а вислів «ї..в я вашу ковбасу!» — не як зізнання у здійсненні зі згаданою ковбасою протиприродного статевого акту.
Щоб вони — не в останню чергу, а таки, мабуть, у першу — тут закохувалися. Любовні стосунки — це, до речі, найкраща школа для вивчення іноземної мови. За два роки ненастанного кохання наші іноземні гості досягли б мовної віртуозності. Ті з них, які після всього ще й з нашими б одружилися, стали б для нас надійними і стабільними прибічниками щонайменше на довгі роки. Ті ж, у кого їхні зв’язки завершилися б трагічним розривом, — виявились би палкішими, пристраснішими, ніжнішими, більш сублімованими.
Звісно, це був би особливий тип людей. З тих, які не лякаються і не гидують. А безпосередність людського контакту і трепет порозуміння обов’язково ставлять значно вище від побутового комфорту та гігієнічної стерильності. Їх таких на Заході ще вистачає, серед моїх знайомих їх більшість. Один із таких у недавньому своєму листі з України писав приблизно таке: «Хто дав мені право повчати їх, вказувати їм на всі ці вибоїни та золоті зуби? Вони живуть, як собі хочуть, бо вони у себе вдома, а я не маю рації вже хоча б тому, що мандрівник. І головне, чого в них аж ніяк не можна відняти — це їхня добра горілчана теплота. За якимось найвищим рахунком вони взагалі незмірно людяніші від нас. Під людяністю я розумію здатність несподівано відкриватися, бачити навіть у незнайомому когось найближчого. Так, відстань у 400 — 500 кілометрів, що її наші інтерсіті-експреси долають за неповні чотири години, тутешні потяги вміють розтягнути годин на тринадцять. Зате при цьому у своїх незручних і як навмисне тісних вагонних відділеннях люди розкладають їжу й питво, знайомляться, діляться кожним шматком хліба, розповідають найважливіші, часом цілком інтимні речі. Життя все одно надто коротке — куди квапитися? Моменти найглибинніших емоційних зрушень, коли торкаєшся зненацька відкритої горілчано-теплої істини, значно важливіші від офіційно-ділового поспіху та замкнутої фальшивої чемності, під якими лише порожнеча і взаємна байдужість. Мені подобається, що всі вони часом здаються однією велетенською й безмежно розгалуженою родиною. Пропонуючи вам свою їжу й горілку, вони будуть навіть нестерпно, нестримно настирливі, якщо ви почнете відмовлятись. І я гадаю, не тому, що їжа й горілка тут значно дешевші, як у нас, а тому, що ці люди дійсно щиріші і щедріші душею. Отже, відмовляючись від їхнього почастунку, ви наче відбираєте в них право на порозуміння. Як це не схоже на добре провітрювану, бездоганно опалювану, але в той же час позбавлену справжнього людського тепла атмосферу наших стрімких евросіті з її поверховим ковзанням усмішок і штучною тишею, порушуваною зрідка лише клацанням запальничок чи шелестінням станіолю!».
Автор цього листа, вочевидь, і сам ще не усвідомлює того, що вже став нашим аґентом. Саме так — аґентом українського впливу, яких нашій культурі так загрозливо і несправедливо не вистачає. Ні, не аґентом української влади, режиму, спецслужб, жодним чином, Боже збав, ні. А — хоч яким дивним є це словопоєднання — аґентом нашої поезії, прози, музики, історії, аґентом наших метань і пошуків, наших проколів і приколів.
...А вже перед самим їхнім від’їздом я виводив би їх на Чорногірський хребет. Щоб Україна їм снилася.