Ще рік тому точилися розмови про вихід на екрани «Чорної Ради». Натомість Україна глядацька дочекалася іншої історичної кіноепопеї, української принаймні за тим внеском, який наша історія, наша земля, наше кіновиробництво і навіть наші знаменитості спромоглися зробити задля здійснення заповітної мрії Єжи Гофмана. В очікуванні кінофестивалю «Молодість-99», який пообіцяв киянам українську прем’єру «Вогнем і мечем», сама собою окреслювалася ідея порівняти дві епохальні кінострічки. Але рік тому «Чорної Ради» ніхто так і не зміг побачити і привітати. Протягом цього року критики встигли перекинутися жвавим слівцем з приводу польського доробку в українському кінолітописі, а учнівство й студентство і далі собі вивчало Пантелеймона Куліша за програмою. Дехто з ентузіастів почав був потроху забувати про можливу прем’єру, але телебачення України нагадало про неї цілком конкретно: потужно, багатосерійно викотилися на екрани вгодовані, проконсультовані істориком «козаки», загриміла оброблена сучасними композиторами музика народних пісень, запалало полум’я заставки.
Ми свідомі того, що культура кіно суттєво відрізняється від телекультури, телесеріалів, навіть коли за справу беруться ті самі творці шедеврів, але порівнюємо «Вогнем і мечем» із нашим серіалом цілком невимушено, бо всім відомо, що ця остання частина трилогії Єжи Гофмана, хоч і знята у блискавичний виробничий період, має, тим не менше, довготривалу телеверсію, а «Чорна Рада» задумувалася як фільм художній. Отож обидва режисери — як у творчому задумі, так і в його здійсненні натрапили і на схожі труднощі і на парадокси інтерпретації нібито знаного та наперед відомого. Ну, по- перше, така вже наша ненька-історія: «поїдеш далеко, побачиш багато».
Важливу роль, безперечно, має відігравати і поява на екрані дуже і дуже відомих людей. І тут патріотизм зовсім не завадить нам віддати першість Петренку-Хмельницькому, певною мірою все ж таки «позиченому чоловікові». Почасти через нестачу власного контингенту, а частково через щирий пієтет до успіхів земляків на московських теренах, наше телебачення зголосилося поповнювати галерею портретів «родом з України». Олексій Петренко від щирого серця визнав: хоч і в Москві, але усе, що робив, робив з відповідальністю перед Україною приємне.
Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Брюховецького. Отож серце не одного глядача здригнулося і завмерло, дивлячись на талановитого виконавця, що зумів відтворити цю неоднозначну історичну постать.
Нав’язлива й цілком несподівана в «Чорній Раді» якась «снодійна» атмосфера телеспектаклю, в якому чи не всі дійові особи та виконавці, здається, зумисно затягують час екранного буття (чи не тому, що оплачуються погодинно?) Взагалі, історіософічність літературного оригіналу замінено церемонністю театрального кону, природнішою в живій залі, ніж у «ящику», який ще й не в усіх добре показує. Звиклий до жвавішої дії та енергійнішого бачення історії глядач мимоволі тягнеться поглядом за лаштунки, з яких випливають все нові постаті із столичного театрального життя та невимушені герої культурницьких презентацій. Театр і сцена присутні геть у всьому, але йдеться, мабуть, більше про театральність як таку, а не про динамічну присутність театру в кіно, як це було у фільмі «За двома зайцями», теж дуже київському, що сягнув вершин світової класики. Годі порівнювати цей твір із двосерійним фільмом Єжи Гофмана, хоча в обох фільмах є образ Богдана Хмельницького, і в обох задіяний Богдан Ступка. Творення правдивого образу українця є, безумовно, акторською місією Ступки в театрі і в кіно, причому місією історичною. Актор високої та чесної культури, він не губиться у веремії самоповтору, вправно перевтілюючись практично в одному і тому ж гримі.
Для Куліша Іван Брюховецький — це образ типового представника ненависного йому охлосу. За Ступкою — це людина, яку підступна історія та вдача блазня змушує ламати «хохлацьку» комедію не тільки перед боярами, але перед власними «батьками» і «братчиками». Для такого знаного і надто обдарованого митця, як Богдан Ступка, ця робота — портретний компроміс так само, як і його Хмельницький у «Вогнем і мечем». Коли актор з’явився у французькому фільмі про Росію «Схід— Захід» в ролі «діяча культури українського походження», це декого збентежило зовсім не випадково. Там Ступка, йдучи за правдою образу та, певно, й баченням режисера, демонструє стриманість, аж до відсутності національних барв характеру, притаманних українцю. Його передісторія та особисте ховаються десь під мундиром та казенною майкою.
І ось тут ми підступаємося до доволі цікавого аспекту. І «Вогнем і мечем» Сенкевича, і «Чорна Рада» Куліша — складний історичний літературний матеріал, в якому гостро постає проблема здобуття незалежності як польського народу, так і українського. Обидва фільми — це ще й роздуми, як здобутою незалежністю користуватися, власне, що з нею робити. Цю проблему і зумів окреслити Ступка в обох своїх трагічних гетьманах.
Згаданий анахронізм украй прозоро зумовлений перипетіями національного кіножиття. Колись пропозиції спільно попрацювати над Сенкевичем у ліквідації білих плям польсько-української історії наскакували на монолітну неприязнь радянського національного кінематографу, а незаборонена книга Пантелеймона Куліша відлякувала читача зловісним замовчуванням, двозначністю сподівань на культурну автономію в братерських обіймах та одіозністю самого автора. Нині ситуація докорінно змінилася, і кожен прочитує історію як заманеться. Адже відмовитися митцеві не «редагувати» історію неможливо. Представник академічної історичної науки може підтвердити вам, що вплив історичного роману на формування колективної історичної пам’яті набагато потужніший і ширший, ніж резонанс від виношуваної роками революційної історичної праці. А вплив історичного фільму? А вплив телевізора?
На щастя, телевізійні серіали вітчизняного виробництва (навіть зняті на українському матеріалі) для нас давно вже ніяка не дивовижа. Здобули заслужене визнання роботи Олега Бійми на матеріалі несподівано детективної прози Франка, до речі, також із повною обоймою тих самих рідних облич. Проте в усіх на устах ці роботи, а «Роксолана» з масовкою велелюдного Стамбула на десяток чоловік, грубими історичними прорахунками та замороженим «триванням» усіх і кожного в кадрі. Квазіісторичних бліх, вочевидь, можна з легкістю наловити і в «Чорній Раді», але навіть і без такої ревізії вже згадана сценічність, умовність аж до фальшу не дає спокою. Чомусь виринає травестійна асоціація із народним ансамблем, у якому лихі костюмери одягають поважних артистів безвусими парубками у затісних свитках та огрядними дівчатами у пластикових віночках і з фальшивими косами. Спокушений довершеністю Гофмана глядач тужить за автентичністю, цією вершиною сучасного виконавства.
Презентація набору культових фігур стала хвацькою модою сучасного кіно. Це виглядає більш чи менш доречно, коли маємо широке, як тенета Інтернету, міжнародне коло чи, навпаки, теплу компанію стократ пересварених однодумців. Нашим же «старшинам» тісно на галері української «історії». Це викликає в «голоти» спокусу як слід «згадати усіх поіменно» та ще приперчити щирим українським привітом. А спокутувати ближнього свого сусіда не слід. Таке стовпотворіння людей, про яких кожна дитина знає, наскільки кардинально різні їхні позиції стосовно української культури, можна виправдати лише схожими на гофманівські наміри примирити усіх. А що ж, ми, споживачі та обивателі, не проти. Але видимі, візуальні контрасти причетності, приналежності вражають і на смак, і на слух. Крім докладного з’ясування етнографічних, звичаєвих та соціальних реалій другої половини XVII століття, крім педантичного доведення відкинутої сучасністю аксіоми про необхідність бути «навіки з російським народом», Куліш у своїй «Чорній Раді» клопотався ще й про перенесення на грунт української літератури вальтерскотівської моделі історичного роману, де у сумлінну імітацію документальних хронік вплітаються авантюра та адюльтер, де реальні історичні особи стикаються з придуманими трікстерами. Ці останні і є носіями та виразниками об’єктивної «волі» історії. Кожен придуманий персонаж у Куліша — алюзія котрогось із улюблених героїв Вальтера Скота, але, разом із тим, кожен являє собою інтеграл питомого національного типу, код добірного (за Кулішем) типажу. Годі й казати, що ніякого такого «генофонду» в серіалі немає. Типи ліпляться в еклектичному експромті, часом виходить карикатурно. Квітучий вигляд для сьогоднішньої України — річ дорогоцінна, але він аж ніяк не пасує в’язневі, що сидить у льоху, зважившись на вінець християнського мученика і відкинувши вінець кесаря. Відомий ректор, що пише під знущальну диктовку гетьмана із народу, теж відволікає від історичних медитацій. А між тим, нагальна потреба вченому й малописьменному замислитися над історичною долею українського народу нікуди не зникає. Ми занадто довго і болісно чекали таких фільмів, щоб сприймати їх як веселі картинки, та й помпезність нам зараз зовсім не личить. До того ж сім’ї та школі відомо, скільки теперішніх школярів дивляться і бачать літературу та історію по телевізору.
Телебаченням сьогодні більше ніхто не захоплюється, його люблять ненавидіти всі. Культурна людина з гордістю маніфестує, що не дивиться телевізора, аби лишитися культурною. З відверто нецікавих каналів люди просто збиткуються, відключаючи назавжди, так і уявляєш собі національні телепередавачі, що безадресно обстрілюють ефір у той час, коли національний інформаційний простір лежить зовсім безборонний і не запліднений ніякою цінною ідеєю. За таких обставин як зіницю ока доводиться оберігати «священну корову» — аудиторію телесеріалів. Люди погоджуються терпіти будь- яке мордування рекламою, щоб тільки мати можливість жити неперервним, послідовним спогляданням. Адже, зрештою, телебачення щасливіше з нами, ніж ми з ним, бо воно гроші заробляє (чи, принаймні, витрачає), а ми так, погуляти вийшли.
Сьогоднішня нібито елітарна культура часто-густо змушена вдавати із себе масову, а масова — прикидатися елітарною. Все змішала вакханалія симуляції, але деякі невдачі уперто робляться очевидними для всіх, попри титанічні зусилля діяльних команд. Адже для того, щоб робити сьогодні кіно треба бути винахідником і підприємцем з великої літери. Кожний успішно завершений кінооб’єкт викликає подив і захоплення приймальної комісії: «Мы строили, строили и наконец построили...».
Але що означає інфернальний вогонь титульних титрів у «Чорній Раді»: очищення чи загибель? Ні, українське кіно не помре. Не зможе. Воно хворіє на життя і береже сили. Гірші справи з українським глядачем, як кажуть в американських фільмах «парамедики», ми його втрачаємо. Не хочеться псувати настрій авторам «Чорної Ради», але з приватних розмов складається враження, що аудиторія до їхнього дітища поставилася роздратовано. Цей факт можна і не переоцінювати, але замислитися над причинами такого сприйняття потрібно.
Герої телевізійної «Чорної Ради» виглядають фантомами, незважаючи на доглянутість і зов- нішні гаразди, тоді як доба Руїни — це час надзвичайної активності, шекспірівських пристрастей і колізій. Інколи неможливо позбутися відчуття, що люди на екрані перебільшено грають в акторів. Це, певно, відбувається ще й тому, що серед виконавців багато телевізійних постатей, які зазвичай слугують окрасою тихих і беззмістовних родинних вечорів. Їхня надмірна і не завжди обгрунтована, хоча й звична присутність, мабуть, покликана примирити глядача із серіалом, заколисати його комфортом повсякденності. Ну а вже без Руслани Писанки ніхто серіал і уявити не міг. Вона наче талісман перейшла від Гофмана до Засєєва-Руденка, забезпечивши і тут доброякісне виконання режисерських надзавдань, щоправда, цього разу актрисі дісталася звична роль — втілення українського жіноцтва. На відміну від цілого людства, Україна, не регочучи, а плачучи, прощається зі своїм колоніальним минулим. Підстав для смутку на цих проводах більше ніж досить. От і серіал пафосно показує колиш- ньому колгоспному «процвітанню» то дулю, то кулака. Але якби зніматись у «Чорній Раді» запросили не лише всіх на світі, але й нас з вами — хіба ж ми б відмовились? «І я там був...» — хіба ж це не щасливий кінець для будь-якої казки?