Привид блукає театрами. Привид реформування. Міністерство культури України ще на початку року ініціювало створення робочої групи з питань реформування театральної справи (до складу групи ввійшли переважно керівники державних театрів). І ось деякі небайдужі люди регулярно пишуть мені в приватну скриньку або на "мило": чому нічого не робиться, чому реформа забуксувала, так і не стартувавши? Наче всім нам дано пояснити незбагненні таємниці світобудови, до числа яких, безперечно, зарахуємо і реформу.
Чого ж ти хочеш?
Романтично налаштовані театральні активісти (це слово тепер модне не тільки в політичному середовищі) під реформою (лат. reform - змінювати) розуміють таке собі кардинальне переформатування парадигми театральних відносин. Як усередині, так і поза.
Вони вимагають: геть репертуарні театри, хай живе проектний авангардний театр! І мотивують такий душевний порив затяжною рецесією саме репертуарного нашого театру як основи основ сценічного буття.
Така позиція, до речі, багато в чому адекватна. Оскільки "здичавіння" репертуарної театральної провінції (зокрема) раніше хоча б веселило, тепер - лякає. Зазирнеш у який-небудь титулований академічний провінційний театр і почуваєшся розгубленим - чи то машину часу в них заклинило, чи то маразм, який раніше міцнішав, став тотально переможним?
Як відомо, в Україні понад 120 державних театрів. І роками рука не втомлюється вистукувати на клавіатурі: "Що ж ви творите?"
Тоді як ті самі активісти розуміють під "реформою" операцію суто хірургічну. Зняли одного начальника й водрузили на його місце іншого (тіло молоде).
Та це дилетантські штучки. Інколи це шило на мило. Деякі "молоді вовки" нічим не кращі за окремих "старих шакалів". (Коли мета в них одна: грабувати награбоване і добивати живе (мистецтво).
Однак різні небайдужі люди одностайні в думці: у театральному господарстві час хоча б визначитися - з конкретними обрисами та поступальними кроками цієї самої реформи. Наприклад, із особливостями зміни системи оплати праці (відмовившись, наприклад, від зрівнялівки й водночас не залишаючи трагічного фінансового зазору між бюджетами Національних і муніципальних колективів). "Треба щось вирішувати!", - лунає звідусіль. Хоча реформа як така не всім потрібна й не всім вигідна. Тому вона й буксує. У системі нинішніх координат жити-творити - комусь комфортно, а комусь навіть вигідно. А що ж день прийдешній нам готує? Та хто його знає, сам день про це не здогадується...
Взагалі, якщо озирнутися й запитати: коли востаннє голосно говорили про реформу в театрі?.. Тож, відкидаючи тимчасові оновлення та ситуативну косметику, слід визнати: помітні реформи тут проводили ще більшовики. Прийшли й вишикували. Всіх. Націоналізували, колективізували, совєтизували.
Помітний реформаторський реверанс у нашій театральній справі можна згадати, мабуть, із часів раннього Л.Кучми. Тоді українські театри умовно поділили на "білих" і "негрів". "Національні" стали власниками кармічних бюджетів, решті було призначено сухий пайок. Тоді ж із радянським натиском заміняли "неугодних" головних режисерів, переписуючи театральну документацію... (Про все це "реформування" міг би докладно розповісти, наприклад, Дмитро Володимирович).
Власне кажучи, і сьогодні наш театр існує в системі радянських правил "дорожнього руху". А нові часи (нульові) мало що змінили - як у законодавчих механізмах, так і в кадрових ієрархіях.
У радянському театрі - при цьому - не все було кепсько. Радянський театр усьому світові дав недосяжні взірці акторського й режисерського мистецтва. Заодно передбачалася (і була такою) жорстко вибудувана вертикальна ідеологічна театральна система. Всередині якої окремі чесні талановиті художники або задихалися (як Л.Курбас чи А.Ефрос), або пристосовувалися (прикладів безліч).
25 років тут у нас далеко не всім цікаві теорії й практики закордонного театрального будівництва. А як там у Польщі? А як у Франції? Де, між іншим, теж успішно функціонує Міністерство культури, де директори театрів обіймають свої посади згідно з контрактами і визначеними термінами. Може, це надто наївно, але мені здається, що, перш ніж розвивати суспільну дискусію щодо наших реформ, незле б публічно й системно (з просвітницьким ухилом) поговорити на вище означену тему: досвід сучасного європейського театру, його моделі, форми та перспективи.
Думаєте, про такі моделі знають у Хмельницькому, Житомирі, Кривому Розі, Полтаві? (А може, вони навіть знають, хто такий Ханс-Тіс Леман?)
Ще й з цієї причини по-своєму мають рацію опоненти репертуарних шаблонів: хмельницько-житомирсько-криворізько-полтавський репертуарний театр не дуже здоровий, його треба якось лікувати...
Але лікувати - не означає прикінчити. Розуміти під реформуванням тільки ліквідацію - означає мати на плечах надто гарячу голову, означає - не знати історії, означає - заздрити іншим.
Живий взірець репертуарного українського театру - заповітна мрія не одного покоління великих театральних предків-блукальців. Які мріяли про театр-Дім. Природно, не їхня вина в тому, що деякі нащадки згодом перетворили цей Дім на... Та хто на що спромігся. Хто - на музей. Хто - на бордель. Хто - на сімейний склеп. Хто - на сферу обслуговування.
В останній структурі (сфера обслуговування) зазвичай удень грають весілля (чи "похорони"), а ввечері - комерційні спектаклі про адюльтер, вдихаючи в антракті пахощі часнику ще з денної гулянки.
Проблему необхідності реформування театрального напряму також підігріває, час від часу спалахуючи, риторика про близький конфлікт поколінь. "Нові" вже виросли, "старі" й не думають звільняти насиджені місця.
Такий конфлікт - усе-таки - ще й форма життєствердження в соцмережах. (Ти спочатку щось на килимку постав, а потім знімай з роботи).
Тим більше що фізичний вік у театральній справі (режисурі, а тим більше в акторському мистецтві) визначальну роль відіграє не завжди. Приклади пізніх спектаклів Стрелера, Вісконті, Любимова, а в нас, наприклад, Митницького ("Три сестри") - свідчення того, що в театральному мистецтві можна бути вічно молодим "поза" паспортними даними.
"Реформи треба проводити в білих рукавичках. Театр - надзвичайно тонка субстанція, тут потрібно бути дуже жорстким і водночас м'яким", - сказав один розумний режисер із близького зарубіжжя.
Загалом, реформи проводити треба. Але було б головне. Що?
І ось це "що" постійно вислизає з наших дискусій на тему привиду реформування.
Природно, це "що" так просто не впровадити у сферу законодавства чи управління. Але це "що" - значуще.
Це - талант.
Розбиті списи, пописані аркуші, потрібні чи непотрібні документи, тобто всі спроби щось змінити на краще явно мають робитися тільки з однією метою. Виявити і підтримати талант. У столиці чи в провінції. Не прогавити його. Не дати можливості "перевербувати" серіалові чи шоу-бізнесу.
При цьому, правда, так само важливо, "хто" цей талант виявляє. Пригадую, як одного разу сказав Б.Ступка: "Тільки талановита людина і може відкрити та підтримати інший талант..."
Тому знову й знову, говорячи про реформу, впираємося в один і той самий стовп. На якому два покажчики.
Перший шлях (вид згори) - реформа як удосконалення театральної справи через законодавчі ініціативи, тобто затвердження контрактної системи etc.
Другий шлях (вид знизу) - лінія гуманітарної підтримки талановитих людей театру: тих, кому непросто пробитися, але зробити це необхідно - так, як давно необхідне оновлення сценічного ландшафту.
Вид знизу - дуже важливий реформаторський ракурс. Не "акти" й не "укази", спущені згори (з вулиці І.Франка, звідти, де Мінкульт), здатні щось помітно вдосконалити в театральній справі. Розвиває процес в основному енергія, ініціативність, талант - те, що "знизу".
Свого часу відомий український критик Петро Рулін написав: "Реформатори приходять у столичні театри не з численних театральних шкіл, а з нетрів провінції..."
В іншу епоху йому вторив письменник Юрій Смолич: "І К.Станіславський у Росії, і Л.Курбас в Україні починали свій шлях у театрі не з професійних шкіл, а з аматорства... Може, саме тому - саме тому, - опираючись утвердженій столичній рутині, вони й стали реформаторами сучасного їм театру..."
Думка ясна. Треба не тільки ініціювати законодавчі реформаторські акти - це само собою зрозуміло. Необхідно розчути голоси тих, хто бодай намагається щось артикулювати. Поза системою, поза столичним сценічним комфортом. Тобто тих, кому реформи, можливо, необхідні - насамперед.
Чи почуємо їхні голоси? Чи й там уже всі давно оніміли?
Що пропонують "обставини"?
А тим часом, за останні років 15, у театральному світі (якщо скористатися формулою К.Станіславського) справді помітно змінилися "пропоновані обставини". І ось лише деякі з них.
1) Зміцніла й науково оформилася ідея "мій театр - моя фортеця". Що передбачає з боку керівників, які утвердилися, практику театру-ареалу. Самі його окреслимо, самі все поставимо і поки що нікого не пустимо. Наприклад, у мене є одна світла мрія: побачити в афіші одного з київських академічних музичних театрів "інші" прізвища постановників... Окрім одного-єдиного, для котрого театр - тільки фортеця. Це саме стосується і опери, і оперети. А також драми та трагедії.
2) Кількість театральних шкіл, факультетів (і тому подібних освітніх "утворень") стала збільшуватися в геометричній прогресії. Чинник кількості аж ніяк не позначається на чиннику успішності. Геніїв більше не стало. Їх не стало взагалі. Навчають (часто) ті, хто взагалі не створив навіть дірки від бублика у сценічному мистецтві. А навчаються (часто) ті, хто спроможний радісно заплатити за задоволення. Система театральної освіти, наче млин перемелює зерно, випускає в основному стандартних акторів для конвеєрного серіального виробництва.
3) Все-таки з'явилися, незважаючи ні на що (і всупереч усьому) і деякі нові форми, і навіть нові драми. Самоорганізувався планктон молодих театральних активістів (драматургів та режисерів), яким теж потрібне місце. У цьому середовищі є й талановиті люди. Деякі імена - у ЗМІ й на вустах. Вони багато працюють. Судячи з усього, вони і реалізовуватимуть заповіти Івана Франка: "Лупайте сю скалу!".
4) Окремі креативні функції наших фінансово ослаблених творчих спілок у нових пропонованих обставинах нібито перехопили закордонні інституції. Як і раніше, актуальне гасло О.Бендера "Закордон нам допоможе!" На Поділ - у Британську раду чи в Ґете-інститут - не заростає театральна стежка. На цій території - "вічний май". Для деяких активістів таке невичерпне джерело - не тільки можливість "поїхати на фестиваль", а й поставити: тут і тепер. Оскільки немає інших джерел. Оскільки місцевий бізнес, як і раніше, сліпий, глухий і німий - до театру, зокрема.
5) Приплив і відплив... З одного боку, вже давно за кордоном колишні реформатори, як-от надактивний А.Жолдак. З іншого - патріотичні мотиви утримують на батьківщині окремих лідерів проектного поставангардного продюсерського театру, як, скажімо, В.Троїцький. І суспільна вага таких самостійних креативних фігур, судячи з усього, з часом тільки зростатиме.
…Розмірковуючи над цими та іншими "пропонованими обставинами" (у зв'язку з привидом реформи), народний депутат і перший заступник голови Комітету з питань культури та духовності в Раді Ірина Подоляк каже, що в Україні можна й потрібно ефективно реалізовувати різні театральні моделі. Як репертуарну, так і продюсерську. При цьому депутат наполягає на серйозному аудиті діяльності українських театрів...
Не сумніваюся, результати такого аудиту можуть виявитися страшнішими за окремі повісті М.Гоголя. Однак без розуміння цілісної картини буття - що реформувати?
Деякі депутати, коментуючи DT.UA ту ж таки тему привиду реформ, кажуть, що театри мають розслабитися й не сподіватися тільки на державне фінансування: треба шукати додаткові джерела! Питання навздогін: де закон про меценатство?
І ще одна важлива теза з надр Комітету з питань культури та духовності (яка перегукується з моїм акцентом на таланті): держава мусить вкладати кошти не тільки в будівлі й реквізит, а насамперед - в імена, в успішні команди.
Що пропонують
у "групі"?
На рівні ідей та пропозицій, уже озвучених робочою групою з питань реформування театральної справи в Мінкульті, окреслено таке: а) реалізація контрактної системи; б) реформування системи оплати праці з урахуванням конкретного внеску того або іншого творця в діяльність театру; в) грантова підтримка: створення загальнонаціонального фонду, який може підтримувати проекти альтернативних труп і незалежних компаній; г) зняття з театрів деяких податкових зобов'язань (податку на прибуток, податку на землю, податку на майно); д) система ініціатив (і їх практична реалізація), пов'язана зі створенням нових театральних центрів, незалежних сцен, де на конкурентній основі могли б відбуватися сценічні й просвітницькі проекти, які стимулюватимуть молодь, відкриватимуть нові імена... І це далеко не все.
Що пропонують "ззовні"?
Деякі тези щодо можливих театральних реформ, сформульовані, на моє прохання, львівським продюсером Оксаною Дудко, вже стали популярними в Мережі. Тому - лише вибране з її ініціатив.
- Розробка бачення розвитку/реформування театру на
20 років. Тобто введення в правове поле інших форм театру, крім державного; створення умов однакового доступу до ресурсів; залучення експертів (у тому числі зовнішніх); визначення театру в загальній стратегії розвитку культури.
- Відкриті конкурси з незалежними експертними комісіями та прозорими критеріями: конкурс на театральні постановки серед усіх театрів; спеціальна програма підтримки незалежного театру; конкурс на постановку п'єс українських драматургів; конкурс на постановки в обласних театрах; конкурс на відновлення театральної інфраструктури; конкурс на розвиток комунікації театр - місцева громада; копродукції між театрами, залучення акторів (режисерів) з інших театрів; співпраця державного й недержавного театру/громадських організацій/незалежних художників; пріоритет для постановок, які супроводжуються спеціальними освітніми програмами; пріоритет проектам, які залучають місцеві громади.
- Створення правових умов для комерційної діяльності театрів.
- Відкриті конкурси на посади директорів/художніх керівників театрів із незалежними експертними комісіями, прозорими критеріями відбору. Основою для перемоги в конкурсі є подання стратегічного плану розвитку театру/художньої програми.
- Ліквідація СТД. Передача ресурсів СТД на конкурсній основі іншим театральним інститутам.
- Створення податкових пільг для маркетингових, PR-агентств, юридичних фірм, які погоджуються на некомерційних умовах працювати з театрами.
- Проведення незалежних аудитів театрів. За їх результатами звільнення більшості працівників. Набір молодих менеджерів із європейським досвідом роботи.
- Впровадження в перелік професій нових (наприклад, драматурга, менеджера сцени та ін.).
- Створення кількох постійних резиденцій для акторів/режисерів/кураторів та ін. (у тому числі іноземних).
- Перегляд посадових обов'язків у театрах, упорядкування їх відповідно до сучасних потреб...
P.S. "Почему у них нет занавеса?" - недоумевал Киса. "Ищут". - "Что, занавес?!" - "Они вообще в поиске..." (І.Ільф, Є.Петров).