З появою Інтернету домашня бібліотека стає якось не зовсім обов’язковою. У мережі можна не знайти всіх найновіших авторів і творів, але класику останніх століть «нарити» не важко. Тут тобі весь набір постсучасного інтеліґента — Маркес-Борхес-Кортасар плюс Муракамі та Тімоті Лірі. Тут і «Сонячний анус», і «Голубоє сало» — як не зазіхнути на таку ліпоту? Але дивакуваті наші інтеліґенти продовжують купувати «паперову» літературу. Якась невиліковна більшовицько-просвітянська любов до книги. Послухайте, як звучить саме слово: «бібліофіл». Бігме, одне з сексуальних збочень — замати книгу як річ, промацати, оволодіти нею. Нічого, окрім жадоби привласнення. Але стосунки читача з текстом неминуче переходитимуть на новий рівень — від читацького Еросу в нещадний віртуальний Танатос.
В Інтернеті є електронна бібліотека Мошкова. Жирні кетяги романів розпирають дисплей, як гумову грушу. Дисплей надимається і провисає над моїм столом. Я підтримую його, як драглисту сідницю, — щоб тільки не прорвало. Одразу дістаю звідти твориво Чарльза Буковскі. Старий, спраглий любові Чарльз Буковскі. Ворохобний веселун, алкаш і геморойник (я так підозрюю). «Макулатура» — судячи з назви, непоганий роман. Завантажую все повністю і зберігаю як текстовий документ. Потім відкриваю цей довжелезний файл із розширенням «txt», і комп’ютер легенько двигтить. Мене теж завжди розпирає, коли поспішаю на зустріч із прекрасним.
За домашній Інтернет платиться зі своєї кишені, тож читати романи в мережі — не велике задоволення. Краще зробити електронний клапоть прози текстовим документом. І зжерти його до крихти. Читання з дисплею — це зовсім інше, ніж читання книжок. Тут текст протікає повз тебе, ти тільки тицькаєш «Page Down». Книга ж проходить через твої руки. Книга — надто тілесна. На неї важко підняти руку. А кому це вдається, той Герострат, імбецил, інфантил або три в одному. Текст електронний сам запрошує до вбивства. Так, його хочеться вбивати відразу ж по прочитанні.
«Витягши» інтернетовий роман, треба найперше відтяти йому жирну голову, щоб це гаддя енергійніше звивалося. Далі осилити помітний шмат і тут-таки відрубувати — потрібен спазм, дух семіотичної смерті. Завершувати екзекуцію слід дуже частотно. Дрібно сікти, не чекаючи закінчення окремих частин, гарячково стираючи навіть неповні сторінки. Видаляти ж усе цілим файлом — «не тот хвасон». Комп’ютер тоді обов’язково запитує: «Ви справді хочете відправити файл туди-то?» Мене дратують такі сумніви. Текст треба рішуче розчленовувати.
Скопійований з Інтернету роман — це не тіло, а гола його проекція. Це змодельована лялька, в яку стромляють голки, щоб убити прототип. Із кожним моїм «Delete»-ом інтернетова бібліотека Мошкова хиріє, худне. Я спущу цю напхану кулю до стану драного презерватива, з якого витекло навіть мокротиння зужитості.
Європейські гуманітарники минулого століття (апологети рецептивної естетики і т.д.) писали про читання як співтворення. Про твір як спільну креацію читача й автора. Дехто вважав, що читач самостійно творить текст, організовує його власним сприйняттям. Туфта. Ось вам читання як убивство. Убивця тексту кайфує, швидше, від убивства, ніж від тексту. Такий катарсис сильніший.
Старий, похмільний, геніальний Чарльз Буковскі... Він писав свою макулатуру, однією рукою хапаючись за гранчак. Велич горіння в акті творення. Пізніше у нього з’явився комп’ютер, і в щоденнику останніх років життя він написав: «Із друкарською машинкою — це як борсання в болоті. Із комп’ютером — катання на ковзанах.(...) Сильний порив. Це біг заради веселості, слави і спасіння». Який наївний пафос! Буковскі не знав, що ці ковзани миттєво стираються. «Delete» — і ти вже в тартарарах. Нуль веселості, жодної слави і ніякого спасіння.
«...Дощ припинився, але хандра не минала. До того ж стало прохолодно, і пахло так, наче хтось мокрий зіпсував повітря». Дотепно! «Delete»! «...Я відійшов і згріб із підлоги бите скло. Потім повернувся, відкрив йому рота й кинув скло туди. Потім потер йому щоки і трохи поплескав по них. Губи у нього почервоніли». Естет Буковскі! «Delete»! «...Половина його тіла лежала на кушетці, а друга десь інде». Який патрет, який пейзаж! «Delete»! «Delete»! «Delete»! «Delete»... Ось і кінець макулатури. Де ти, Буковскі? Ще одна жертва у переліку моїх літературних преференцій.
Джуліан Барнс. «Історія світу в десяти з половиною частинах». Я розчленував цю історію на сотню частин, почергово стертих із пам’яті (комп’ютера? моєї?). Татьяна Толстая. «Кись». Гарна була Кись, гризлася, дряпалась. Але не минула сеї долі... Фаулз. «Колекціонер». Роман про повільне вбивство. Убити роман про вбивство — особливе задоволення. Фолкнер, Набоков, Ґомбрович, Керуак, Берроуз, Ґібсон, Коупленд, Кобо Абе, Муракамі... Предмети мого нещадного лікнепу. Я всіх порубав, перемолов на шрифтовий фарш.
Епоха споживання пропагує одноразовість. Це зручно, це гігієнічно. Перетрави і викинь. Ніколи не повертайся до котлети, яку вже одного разу спожив. І ніколи не перечитуй уже читане. Епоха споживання в культурі теж настала. Читач — це ліквідатор текстів. Це санітар ноосфери, хробак, який жере текст, стираючи, переводячи на ніщо. Патрик Зюскінд у своєму есеї «Літературна амнезія» дивувався, як так сталося, що від усіх поглинутих томів рафінованої прози у нього в голові не лишилося нічого. Просто Патрик Зюскінд теж був хробаком-ліквідатором — у найкращому сенсі слова.
Історія літератури — це історія війни автора з читачем. І це не війна попиту й пропозиції. Це просто війна. Треба більше писати, щоб не встигали все пожерти. Треба більше жерти, щоб не встигали наплодити катастрофічної маси текстів (бо хто сказав, що кількість текстів у світі не може бути катастрофічною?). Так було завжди. Просто зараз спостерігаємо ескалацію конфлікту. Цій війні більше потрібні «жерці», ніж «творці». А отже, всі на боротьбу з текстом! Може, рукописи й не горять, зате видаляються однією кнопкою.