Українські книговидавці почали серйозний наступ на владу, яка всі 15 років незалежності вдавала, нібито українського книговидання не існує. Останнім часом виникло кілька лобістських ініціатив (свіжі приклади — Форум книговидавців у ВР, зустріч книговидавців із віце-прем’єр-міністром з гуманітарних питань В’ячеславом Кириленком), спрямованих на те, аби привернути увагу можновладців до проблем галузі. Не все йде гладко, але почин можна тільки вітати. У зв’язку з цим незайвим було б узяти до уваги приклади державної політики у книговиданні за кордоном. І не лише в успішних капіталістів, яким наших бід не зрозуміти, а й у колишніх побратимів по соцтабору. Наприклад, у Болгарії, де проблем у книговиданні не менше, якщо не більше, ніж у нас. Проте саме у сфері державного адміністрування можна чогось навчитися. Попри вкрай жалюгідне фінансування книговидання, принципи, сповідувані відповідальними за книжку чиновниками, видаються досить переконливими і професійними. Можливо, когось із наших функціонерів переконає досвід колишніх колег по соцтабору. Розмова з директором Національного центру книжки Болгарії Ігорем Чипевим відбулася у рамках програми обміну журналістами фонду «Наступна сторінка».
— Ігоре, яке головне завдання Національного центру книжки?
— Наша основна турбота — як використати ту невелику суму державних коштів, що виділяється на видавництво, і запустити її з максимальним ефектом у потрібному напрямі, у так званий книжковий ланцюг від автора до читача. Центр існує вже 13 років. Його було створено в результаті реформи управління культурою, як і інші національні центри з різних галузей — театрів, музеїв та галерей, музики. Вони самостійні юридичні особи і є другорядними розподільниками державного бюджету. Наша позиція така: культурні процеси не можна адмініструвати, тому центри працюють за принципом витягнутої руки. У цій системі міністр культури — навіть не мій начальник, а просто людина, котра вирішує, хто буде директором — я чи хтось інший. Наша політика цілком незалежна, ми зобов’язані її вибудовувати, подавати на схвалення і потім реалізовувати.
— Головні орієнтири політики НЦК?
— Головний орієнтир — читач. Звісно, неможливо ходити вулицями й роздавати людям гроші на книжки, хоча ми й це робимо. На останньому щорічному Софійському книжковому ярмарку 150 дітей із різних міст Болгарії отримали по 25 левів, на які вони могли купити книжок. Це діти з соціальних низів або відмінники з різних шкіл. Хто саме одержить ці гроші, вирішували не ми, а наші партнери, організації по всій країні, які працюють із дітьми. Але ця ініціатива — лише маленька частина нашої роботи.
Більша частина нашої діяльності орієнтована на видавців. Адже саме видавець — основна постать книжкового ринку. Запускаючи державні гроші в цю машину, використовуємо механізм партнерства: 30% ми даємо на видання книжок, решта 70% — гроші видавця. Оскільки видавець, вклавши свої гроші, буде зацікавлений продати книжку. Рішення про субсидування видання виносить спеціальна комісія, беручи до уваги культурну значимість книги. Це може бути і перекладне видання, і книжка болгарського автора — ми вважаємо болгарською будь-яку книжку, доступну болгарською мовою болгарському читачеві. Це, звісно, маленька частина всього процесу, бо в Болгарії щорічно виходить близько шести тисяч нових найменувань, із них майже сто — це ті, які отримали державну допомогу.
І третій (на мою думку, можливо, перший за значимістю) напрям нашої діяльності — це допомога бібліотекам, у яких немає грошей на придбання книжок. У нас є спеціальна програма, відповідно до якої бібліотеки самі вирішують, які книжки хотіли б купити, але вони зобов’язані самостійно знайти половину грошей на цю покупку.
Таким чином, ми намагаємося думати про всі ланки книжкового ланцюга. Адже, допомагаючи бібліотекам, ми не лише даємо можливість читачам отримати доступ до книжок, а й повертаємо великого покупця — бібліотеки — на ринок.
На жаль, у Болгарії немає розробленої державної політики ані у сфері культури, ані у сфері книговидання. Але ми до цього підходимо — і експерти, і політики вже усвідомили її необхідність. Звісно, будувати державну політику тільки у сфері книжки — недоцільно. Потрібно розробити культурну політику країни, і книжкова політика буде її частиною. Її основні напрями вже апробовано в інших країнах, і головний із них — популяризація читання. Майже весь сектор книговидання — у приватних руках, і державі нічого втручатися в цей процес. Проте існує занадто очевидна тенденція випускати лише прибуткові книжки, і це впливає на загальну картину. Отож, усе-таки необхідні певні механізми державного втручання у книговидання. Але воно має здійснюватися непрямими шляхами. Колишня практика, коли закуповувалася ще не написана книжка, — це повний абсурд. Ми намагаємося відійти від цього. Але, крім популяризації читання як такого, нам необхідні насамперед відновлення повністю зруйнованої мережі книгорозповсюдження і допомога бібліотекам.
— Як планує держава відновлювати дистриб’юторську мережу? Відкривати магазини?
— У жодному разі. У Болгарії нині найдешевші книжки, якщо порівнювати з Європою і навіть із Балканами. Крім того, на книжки в нас потрібно зараз ПДВ 20%, і виходить, що магазин майже неможливо утримувати малими обсягами продажів занадто дешевих книжок. Опитування громадської думки свідчить: 95—96% респондентів — проти податку на книжку. Міністр фінансів стоїть на дуже жорсткій позиції — жодних преференцій у зоні ПДВ не буде нікому. Тому держава може, приміром, полегшувати оренду книгарні й шукати інші можливості допомогти відбутися приватній книготоргівлі. Гроші, отримані від податку у сфері книговидання, потрібно повернути у книжковий ланцюг. Ми в змозі придумати досить захищені від корупції механізми, які дозволять повернути ці гроші у книговидання. Отож, ми намагаємося знайти розв’язання проблеми ПДВ у цьому напрямі.
— Яких змін на книжковому ринку й у сфері державної політики ви очікуєте після вступу Болгарії до ЄС 2007 року?
— Крім нових правил, відповідно до яких нам доведеться вести свою роботу, очікується і прямий вплив Євросоюзу: сюди прийде європейський книжковий ринок. Звісно, книжки подорожчають. Але й підвищиться їхня якість — і як поліграфічного продукту, і, сподіваюся також, у сенсі змісту — оскільки вибір буде більший, це побічно вплине на можливість вибрати краще. Книжка знайде своє нормальне місце у книгарні, а не лежатиме під дощем. Болгарські видавці часто жартують крізь сльози, мовляв, доля болгарської книжки вирішується метеорологами. Піде дощ — не буде продажів. Раніше близько 90% книжок продавалися на вулиці, на прилавках, у кіосках, тепер— приблизно 70%. Із часом, я сподіваюся, книжка знову матиме свій дім, покупець повернеться до книгарні.
Але вступ до Європейського Союзу має й інший аспект. Перед нами набагато гостріше постає питання захисту національної самобутності. Культура і книжка — її частина. Держава повинна не лише розуміти роль книжки, а й використовувати її. А коли держава хоче використовувати щось, легше зрозуміти, що потрібно платити за це використання. Частина державних фондів перерозподілятиметься на користь культури та книжки. Найближче майбутнє у реформуванні державної політики пов’язане з цими чинниками. Гроші треба розподіляти не «за ковпаками», як тепер (стільки-то ковпаків — стільки грошей), а за проектами. Якщо існує зрозумілий проект зі зрозумілими цілями, механізмами контролю та прогнозованим результатом — буде легше все це обґрунтовувати та спостерігати. Цей економічний і політичний інструмент почне працювати правильно. Одного разу я дозволив собі зауважити прем’єр-міністрові, що читання — питання національної безпеки, адже сьогоднішні діти, які не читають, — це завтрашні неграмотні солдати.