Минулого тижня видався незвичний четвер. У той час як у костьолі Св. Миколая під управлінням швейцарського диригента Симона Камартіна звучала музика Моцарта, Пярта і Канчелі, Володимир Сіренко записував на компакт-диск «Реквієм для Лариси» Сильвестрова. Того дня таланило. Сусідство двох музичних подій у часі перетворилося на цікавий фрагмент спів-буття.
Естонець Арво Пярт, грузин Гія Канчелі й українець Валентин Сильвестров належать до одного покоління шістдесятників. Сьогодні Пярт і Канчелі живуть у Західній Європі, вони переїхали туди в різний час і в зв’язку з різними обставинами. Сильвестров — ще на Батьківщині. «Декорації» його життя дуже різняться від західних. Тим більше дивно, що композитори з різним корінням, темпераментом й умовами життя, подолавши спільну для їхнього покоління спокусу авангарду, зараз пишуть музику практично про те ж саме.
Арво Пярт «мовчав» майже вісім років. У ці роки він активно вивчав музику Середньовіччя й Відродження. Тільки після тривалого занурення в доіндивідуальну, досуб’єктивну музику він знайшов те, що шукав. Один з творів, написаний внутрішньо оновленим автором — «Брати» для скрипки соло, струнних і ударних (1977, 1992) — саме і прозвучав у Києві (солістка Оана Захарія, Швейцарія). Говорити про цю музику так само важко, як надто тяжко передати словами той побожний стан, який викликає древня ікона. Аскетична послідовність звуків, яка долає час — утім, як говорив сам Арво Пярт, «читане (тут. — О.Д.) очима — це ще не все, ніколи не знаєш, що стоїть за нотами».
Як і Пярт, Валентин Сильвестров починав із тих самих нот, штилі яких, за висловом одного чиновника, «дивляться на Захід». Але в 70-ті роки стиль композитора змінився (граничними творами вважаються «Драма» і знамениті «Постлюдії»). Відтоді твори Сильвестрова називали то «музикою тиші», то «співом світу про самого себе», у них знаходили «таке світло і такий сум».
Творча доля Валентина Сильвестрова складалася непросто. Молодому композитору то настійно радили піти на завод, щоб повчитися там «правді життя», то виключали зі Спілки композиторів... Доля подарувала Сильвестрову «ангела-хранителя» — Ларису Яківну Бондаренко. Талановитий музикознавець і вольова жінка, саме вона, за словами сучасників, захищала Сильвестрова-митця від цього безжального важкого світу. Але її не стало...
Сильвестров назвав новий свій твір — «Реквієм для Лариси». Саме «для», ігноруючи всякі «реквієми по...» Для композитора його Лариса залишається живою. Можливо тому, новий реквієм — це скоріше образ скорботи, аніж заупокійна меса. Твір із шести частин — «Спочинок вічний», «Труба світу», «Слізна», «Прощай, світе, прощай, земле», «Агнець Божий», «Спочинок вічний» — не містить деяких традиційних для католицького реквієму розділів, наприклад — «День гніву», що немов залишився «за кадром» у нашому світі суєти. У центрі композиції чудова за красою автоцитата — в основі Agnus dei лежить сильвестрівський «Вісник». Його кришталева, сліпуча «моцартова» тема народжується буквально в подиху виконавців. «Вісник» — композиція-знак для усієї творчості Сильвестрова. Її добре пояснює епізод із вже опублікованого листування композитора з філософом і музикознавцем Яковом Друскіним. Друскін, описуючи в листі своє враження від одного з місць у Бетховеновій сонаті, згадав явлення Бога пророку Іллі: «І ось сильний вітер, — але не у вітрі Бог. Ось буря, — але не в бурі Бог. Ось гроза, — але не в грозі Бог. І ось тихе віяння вітру — у цьому Бог»...
У фрагменті листа Моцарт-бог знову виявився протипоставленим Бетховену-бурі. Знову, оскільки протиставлення Моцарта Бетховену проходить через усю музичну культуру. Легкий, аристократичний Моцарт, який не відав, за легендою, мук творчості, іноді втрачав свою принадність у променях неспокійного, здичавіло-глухого, «неотесаного», «нелюдяного» Бетховена.
На відміну від Сильвестрова, Гія Канчелі, попри свою величезну практику в кінематографі (музика до багатьох стрічок, серед яких веселі «Міміно» і «Кін-дза-дза»), так і не зміг віддати явну перевагу ні Моцарту, ні Бетховену. У симфонічній творчості композитора «моцартівська» і «бетховенська» естетика зіткнулися одна з одною. Кілька років тому в Києві у присутності автора звучала знаменита П’ята симфонія («Пам’яті батьків»). Цей твір відкривається кришталево-прозорою темою дитинства, яку потім руйнують «звукові» бурі й ховають «плачі» оркестру. Де тут «Бетховен» — зрозуміло. Дитинство — «Моцарт». Мається на увазі те, що ранні успіхи Моцарта за клавікордом у «ніжні» роки стали символом щасливого дитинства, сповненого уваги, турботи, де є добрий Отець-покровитель і чудеса. До речі, Бетховену й у цьому не пощастило. Його нещадно бив батько-п’яниця.
У новому творі Канчелі, який прозвучав на концерті в костьолі — «Ранкові молитви» із циклу «Життя без Різдва» — «Моцартовий лик» похмурий, він не втішає. Порівняно з Пяртом і Сильвестровим, у музиці «Молитов» ще занадто багато індивідуального болю, і зрозуміло чому. Сьогодні Канчелі, як у минулому Шопен, змушений жити у вигнанні і постійно тримати у свідомості картини пекла своєї батьківщини...
P. S.: Свою передмову до монографії про Моцарта Альберт Ейнштейн датував 9 травня 1945 року. Але в книзі його говориться лише про Моцарта, такого далекого від усього минущого. Останнє слово монографії — про Світовий Дух, чистий звук і подолання земного Хаосу.