«Алло, так, це я... Матеріал?! Дивно... Ви думаєте, мене пам’ятають? Про мене востаннє згадували у пресі рівно двадцять п’ять років тому». — «Не пам’ятають, то пригадають». — «Але коли це все було...» — «Не вчора. Але ж і досі згадують, як порожніли вулиці, коли йшов ваш перший український багатосерійний телефільм...» — «...«Варчина земля» називався».
Вулиці тоді справді були порожніми, а «дерева великими». І все це було досить давно. Для одних — у дитинстві, для інших — у юності. Про «мильні опери» наприкінці 60-х ніхто й гадки не мав. Латинська Америка ще не налагодила їх промислового виробництва. А в СРСР навіть у страшному сні не могли уявити, що саме цей «жанр домогосподарської творчості» через якихось три десятки років стане на екранах усепереможним.
А тоді, як багато хто пам’ятає, було три канали — ЦТ-1, ЦТ-2, і УТ (без 1). Який хочеш вибирай — серед трьох сосен не заблукаєш. І ось коли вже наша рідна кіностудія імені Олександра Довженка випустила на світ Божий свій найперший кольоровий і найбільш багатосерійний телевізійний фільм про кохання юної колгоспниці до прекрасного агронома, то вже жодні трістани з ізольдами і ромео з джульєттами не могли перебити їхніх рейтингів... Щоправда, і рейтингів тоді не існувало. Мірилом популярності були ті ж таки порожні вулиці міст і сіл. Фільм «Варчина земля» київського режисера Анатолія Буковського за сценарієм кубанського сценариста Віктора Богатирьова з актрисою Ніною Антоновою у головній ролі (у стрічці також знімалися Майя Булгакова, Валентина Владимирова, Броніслав Брондуков) показали напередодні 8 Березня. І що почалося... Вся країна і її окрема республіка прилипнули до телевізорів. Переживали чужий біль, стежили щовечора за конфліктом «хорошого з кращим»: а як сільська молодь вирішить проблеми після школи, а чи вийде заміж Варка за Сашка? І коли в останній серії закоханого агронома вбили і Варка прибігла на свою колгоспну землю постояти біля тополі, де вони вперше освідчилися одне одному в коханні, то народ такого повороту сюжету спокійно витримати не зміг... Пачками й мішками приходили листи на ЦТ, на кіностудію Довженка, режисеру Буковському й актрисі Антоновій: «Що ви наробили! Навіщо ви його вбили?! Негайно знімайте продовження! У радянських фільмах повинен бути щасливий кінець!»
Продовження, як відомо, не зняли. Але популярність своїм творцям «теленовела» принесла приголомшливу. Режисера й актрису запросили в Кремль. Ніну Антонову зупиняли на вулицях, десятки «наречених» пропонували їй руку і серце, щоб заповнити екранну втрату. Телефільм часто показували і в 70-ті, і у
80-ті... У 90-ті про нього забули геть-чисто. А на початку 2000-х чи ж до цього ретрокіно?
…Одна з найпопулярніших свого часу українських кінородин — режисер Буковський і актриса Антонова, які прожили півстоліття разом, цими днями святкують подвійний ювілей: йому — 80, їй — ...теж кругла дата. Але, схоже, до цих інформприводів усім байдуже: на кіностудії — пожежі, у Кіноспілці — вічні «зоряні війни». Буковського, який зняв із десяток відомих картин, не привітав ніхто. Антонова сама шукає копії своїх старих картин у Будинку кіно, щоб провести бодай скромний творчий вечір — для друзів, для тих, хто пам’ятає. Вона енергійна, експресивна, у постійному русі. Загалом майже така ж чарівна телегероїня з 60—70-х, тільки павутиння зморщок мозаїкою впало на обличчя...
— Коли переглядаю якісь свої теперішні кінопроби або вже готовий матеріал, за голову хапаюся! Невже це я? А потім сама собі кажу: це все-таки ти... І потім, адже як хитро вийшло. Багато актрис мого віку вдарилися в підтяжки, у пластику (навіть за останні копійки), а я уявити собі цього не можу. Ну й нехай, усі помолодшали, а я бабусею залишуся. І тепер ось жартую: якщо потрібна бабуся в кіно — то відразу й покличуть на зйомки...
— І кличуть?
— Звісно... У мене поспіль три нові кінокартини виходять.
— Оце так... А я вже було вирішив поплакати над забутою акторською долею.
— Є привід і для сліз, звісно. Ну ось давайте рахувати... Дуже відома в Польщі і навіть у всій Європі режисер Агнешка Голланд...
— Так, вона дуже відома, особливо після картини «Повне затемнення»...
— Отож вона дуже довго шукала актрису на роль російської матері у своєму новому фільмі. Був великий кастинг. Але вибрали мене. Уявляєте? Був пристойний знімальний період. Тільки в результаті під час монтажу майже все вирізали. Отож це перший із моїх нових фільмів. Для «Інтеру» режисер Сергій Крутін знімає «Швидкий, живий, мертвий» і покликав мене на роль ворожки, ультрасучасної чаклунки з мобілкою, комп’ютером, сигаретою, кавою... Це другий фільм. У Кам’янці-Подільському нещодавно закінчилися зйомки картини за мотивами «Трактирниці» Гольдоні з батьком і сином Ступками в головних ролях — і для мене там роль знайшлася, рибалки... У нас у сім’ї всі рибалки — і чоловік, і син Сергій, тому вживатися в образ довго не довелося. Потім Семен Горов запропонував мені знятися в мюзиклі... Тільки не смійтеся... Я граю повитуху, яка приймає пологи в мами Вєрки Сердючки...
— Який жах...
— Вона кричить на все поле, її жінки оточили, а тут — я. Загалом три знімальних дні. Нехай мало, але й за те спасибі.
— Але ж хоч платять?
— Які наші гроші... Ви ж краще, ніж я, напевно, знаєте, що російський актор із таким званням, як у мене, вимагає не менше однієї-двох тисяч за один знімальний день... Нашим якщо заплатять сто доларів — і то добре.
— Дискримінація якась.
— Мені й син каже: «Мамо, за такі гроші — навіщо...» Але робота все-таки, якась затребуваність. Сергій, до речі, зараз в Америці — Стівен Спілберг готує великий проект про Голокост, і Буковський-молодший, як я зрозуміла, має підключитися до роботи з української сторони. Адже він отримав Шевченківську премію за документальний кінопроект «Війна. Український рахунок»...
— Ніно Василівно, але ж і Анатолій Сергійович щось мріє зняти?
— Останній його фільм вийшов десять років тому — «Особиста зброя». Відтоді він нічого не робить на майданчику... Є три сценарії. Але як це підняти? Без продюсера, без своєї команди. Один сценарій ніби на мене, називається «Головна роль» — про акторську долю, не дуже щасливу, як це зазвичай буває... Правда, Анатолій Сергійович власноручно збудував будинок у Козині — на тій самій скандальній землі, про яку щодня пишуть газети. Дуже скромна одноповерхівка. Але нам хоч би є куди втекти з міста на півроку. У нього ж хворі ноги... Воював... Причому в Прибалтиці... Як їх тепер там називають — «окупанти», чи що? Зараз він удома. На кіностудію їхати нічого, та й сил уже немає. По телевізору дивимося переважно телепубліцистику, документальне кіно або наші старі фільми. А хіба можна дивитися ці нові стрічки з нескінченними вбивствами і сценами насилля? Він каже: «Ось продамо квартиру, куплю камеру і сам піду знімати». Я йому: «Ну купиш, ну підеш, а потім що, на вулиці залишимося?»
— Ви, здається, знімалися абсолютно в усіх його фільмах — від першого до останнього?
— Я навчалася тоді у Щукінському театральному училищі. Причому курс був просто приголомшливий — Василь Лановий, В’ячеслав Шалевич, Тетяна Самойлова... Викладачі в нас були чудові. І ось у дипломному спектаклі мені довелося грати роль спадкоємця Тутті в казці Юрія Олеші «Три товстуни». Тоді шукали акторів у картину «Військова таємниця». Мене викликали на кінопроби, там я й познайомилася з Анатолієм Сергійовичем. Кохання з першого погляду — і все тут... Я відразу ж поїхала за ним у Київ, де довелося винаймати куток на вулиці Прорізній. Диплом мені поштою надіслали навздогін. Почалися нескінченні епізоди. Років п’ятнадцять — самі лише крихітні ролі...
— Пригадую, навіть у легендарних «За двома зайцями» Віктора Іванова ви з’явилися...
— З’явилася — це гучно сказано. Так, лише промайнула... Поруч із Маргаритою Кринициною і Ольгою Вікландт — це сцена в пансіоні... А Буковський, якщо пам’ятаєте, зняв дуже популярний у 60-х фільм «Між добрими людьми» — про матір, яка удочерила в роки війни російську дівчинку. Цю українську жінку Михайлину зіграла велика російська акторка Віра Петрівна Марецька, яку я обожнювала ще з дитинства, подивившись «Сільську вчительку»... І не в останню чергу завдяки їй вирішила їхати з Башкирії, зі свого рідного села Бакали вступати в Москву «на актрису». Тож Марецька, яка знялася в чоловіка, стала для мене особливим символом. Анатолій Сергійович спеціально їздив до неї і до Юрія Завадського в Москву запрошувати до цієї роботи... Вона запитала: «А кінопроби будуть?» — «Та ні, що ви!» — «А ви що, сумніваєтеся, що я цих кінопроб не пройду?» —ось так пожартувала...
— Немає відчуття, що для свого глядача ви все одно були й залишитеся тільки однією героїнею — Варкою з того самого популярного телефільму? Не ображаєтесь?
— А чому ображатися, якщо, на мій подив і навіть потрясіння, деякі досі впізнають... Повірити в це неможливо! Та ось іду на ринок без макіяжу, дуже скромно вдягнена, і раптом хтось чіпкими пальцями торкається: «Ви ж артистка? «Варчина земля»?» Як це вони досі не забули... Або зовсім недавно повертаюся пізно вночі після якогось кастингу, якого я не пройшла, коли потрібно було рекламувати бальзам «Біттнера»... І начебто хтось позаду мене... Обганяє... Потім озирається... «Десь я вас бачив...» — «Ви помилилися, я не Людмила Гурченко...» Або ще інколи доводиться працювати за 50 гривень у день на цій телепередачі... на «Прихованій камері»...
— А там хіба фахові артисти знімаються? Навіть я повірив, що люди з вулиці...
— Ну що ви, артисти переважно... Отож був у мене епізод, коли треба було зобразити стан непритомності (камера, звичайно, знімала)... Я зображую, як мені зле, навіть падаю на асфальт, деякі перехожі дають гроші на таксі, щоб додому доїхала (37 гривень у такий спосіб назбирала)... Але відчуваю, що хтось із перехожих начебто щось запідозрив, начебто актрису в мені впізнав... Адже я у
70—80-ті переграла стільки героїнь на керівних посадах: бригадирш, секретарів парткомів...
— І партизанку, пам’ятаю, зіграли в серіалі «Підпільний обком діє»...
— Це був реальний образ — Марія Коршун. Її чоловік, командир партизанського загону, загинув на війні. А її впіймали фашисти. І щоб не здаватися живою, вона вирішила кинутися в глибоку криницю... Дивом врятувалася. Потім знову її впіймали фашисти. І вона знову втекла — майже гола у 20-градусний мороз. Довго блукала лісом, рятуючись від погоні... І врятувалася. Мене постійно запитували, як я не покалічилася, стрибаючи в криницю, — сцена та була справді важкою. Але довелося й стрибати... Щоправда, реквізитори завбачливо матраців у цю криницю настелили — кіно все-таки.
—Ви жалкуєте за чимось? За незіграним? За тим, що не склалося?
— У мене чудовий чоловік. У мене прекрасний син. У мене є головний фільм, хоч би як його сьогодні сприймали. Я ж знялася у «Варчиній землі», коли мені було вже 33 роки, а героїні — тільки 17. Неймовірно хвилювалася з цього приводу. Але, правда, не пригадую нарікань чи недовіри глядачів... Цей фільм подарував мені чудових друзів. Ми дуже довго й тісно спілкувалися з Валентиною Владимировою, чудовою актрисою, королевою кіноепізоду. Вона підказувала мені, як робити творчі вечори, з якими я згодом об’їздила всю нашу країну... Хоча за кордоном була, здається, лише двічі — у Польщі і в Австрії. А жалкую лише за тим, що роки промайнули, причому дуже непомітно... Якби ви мене запитали зараз, із ким із колег-актрис я спілкуюся, дружу...
— Вже запитав...
— То ось зовсім недавно впіймала себе на думці: коло цього спілкування страшно звузилося. З «Варчиної землі» нікого не залишилося. Нещодавно помер навіть мій кінокоханий, агроном Саша, якого зіграв Анатолій Грачов, актор Анатолія Ефроса, що працював із великим режисером у Театрі на Малій Бронній. Немає Валентини Владимирової, Броніслава Брондукова, Майї Булгакової... Немає моєї найближчої подруги Наталі Наум... Нещодавно пішла Рита Криницина... Інші актриси кіностудії імені Довженка, ніби «прикріплені» до неї раніше відділом кадрів, розлетілися кожна у свій бік: Антоніна Лефтій — в Австралії, Ольга Матешко і Катерина Крупеннікова — в Америці... Тепер виходить, нібито вже й ні з ким дружити... І майже нікому телефонувати.