Останній пленум правління Спілки кінематографістів України багатьма був сприйнятий як скандальний. Вітчизняні майстри екрану і молодь активно сперечалися - між собою і «взагалі». Зокрема, сперечалися про підходи до фінансування нових проектів; про скандальні «пітчінги»; про життєдіяльність державних кіностудій. Розвиток цих тем - в інтерв’ю DT.UA голови української кіноспілки, відомого історика кіно Сергія ТРИМБАЧА.
Чи допоможе щедре держфінансування художньому розквіту вітчизняної кіногалузі? За ким майбутнє нашого екрану? Чому олігархи граються у «німе кіно», якщо сьогодні його треба «озвучити» фінансами?
- Сергію Васильовичу, як у кіноспілці сприйняли ідею Міністерства культури - проводити фінансування нових кінопроектів переважно через державні студії? Творча молодь, як відомо, заперечує проти такої постановки питання.
- Не так давно, з появою нового керівника Держкіно України Катерини Копилової, виникла «схема» двоступінчастого конкурсу проектів, який - за заявленою ідеєю - мав стимулювати продюсерську систему в кінематографі. Багато хто, і я в тому числі, спочатку сприйняв зміни з оптимізмом. Нарешті реформи! Хоча сумніви й виникали.
Головне питання для мене полягало в цифрі - 50% держпідтримки повнометражних фільмів. Продюсер ігрової повнометражної картини виграє конкурс тільки за умови, що надасть гарантії отримання другої половини бюджету фільму. Приміром, загальний бюджет майбутньої картини становить 10 мільйонів гривень. Половину дасть Держкіно, другу - треба знайти. 5 мільйонів! Припустімо, ви бізнесмен, банкір, - і до вас приходять із пропозицією вкласти кілька мільйонів у кінопроект. Ви наводите довідки й з’ясовуєте, що в Україні доволі убогий ринок, кінотеатрів дуже мало, «рекордні» збори від прокату українського фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» становили всього два мільйони гривень. Зрозуміло, якою буде відповідь...
Тому на пленумі ми й порушили питання: треба підняти відсоток держпідтримки хоча б до 70%. Інакше - все приречено.
Приклад Росії промовистий. Не знаю, як сьогодні, а ще кілька років тому там було десятки заморожених картин. Через те, що доводилося блефувати, дістаючи фіктивні документи про другу половину фінансування. Мінус так звані відкоти…
Врешті-решт гроші закінчувалися, фільм консервували. Недавні реформи в російському кінематографі значною мірою і були викликані цими обставинами. Тоді я й запитав голову Держкіно: «Чи не здається вам, що в нас - при значно меншій кількості грошей та іншому ставленні до кіно, ніж у Росії, - буде ще гірше?» - «А хіба є якийсь інший варіант?» - була відповідь. Мовляв, ми орієнтуємося не на російський досвід, а на західноєвропейський.
Але скільки разів у нас уже намагалися перескочити прірву між нами та Європою за один стрибок… І завжди розбивалися. Хіба що окремі люди від цього мали відому користь, і чималу. Для суспільства, для культури у даному разі результат суто негативний.
- Багато суперечок викликають і «пітчінги», які проводить Держкіно. Особисто ви, якщо не помиляюся, відмовилися очолити комісію з відбору. Чому?
- По-перше, голова кіноспілки і не повинен обіймати всі посади. По-друге, є одна проблема, яку чітко сформулював колишній член цієї комісії кінобізнесмен Антон Пугач: «Має бути незалежна експертиза. Тепер, як, власне, й раніше, більшість членів комісії - зацікавлені особи, і те, що вони роблять, - це вже не експертиза, а консультація, що її Держкіно отримує від компетентних, але залежних від нього осіб. У тому випадку, коли грошей мало і якась істотна частина від держбюджету тим-таки членам комісії за різними статтями й виділяється на їхні проекти, - це підозріло». В саму точку! Адже говорить людина, яка знає про роботу експертів не з чуток. Залежні від держчиновників експерти - вже не експерти. Тим більше, коли головний чиновник - така активна персона. На тому ж таки пленумі спілки вона почала диригувати його роботою: вказувала, що нам робити, за що голосувати... В Європі - там якщо експерт, то це гарантія незалежності. Отже, є довіра суспільства в цілому і певної професійної спільноти до діяльності експертів. У нас усе побудоване на тотальній залежності. Це не характеристика цієї влади, так було в нас завжди. І так це й залишиться, якщо й надалі будуть залежні судді, журналісти, експерти різних рівнів...
- І все ж таки - який шлях фінансування кінопроектів ефективніший: через підтримку держстудій чи розподіл коштів між приватними компаніями?
- В листі молодих кінематографістів міністрові культури Михайлу Кулиняку звучить ця нота: там, де продюсери, там справжня свобода творчості.
Якби ж то… На практиці інакше: чим більший у грошах проект, тим сильніший диктат продюсера, якому треба повернути вкладені кошти.
Є одне важливе питання: кому виділяють гроші і в яких обсягах? На мій погляд, не кожна продюсерська компанія має право претендувати на отримання коштів на проект. Так, сьогодні ще початковий період і потрібно допомагати компаніям ставати на ноги. Але за однієї умови: бюджети фільмів мають і бути адекватними. Особливо для дебютів.
Чому компанія, весь актив якої складається зі стола, двох стільців та телефону, несподівано отримує на постановку фільму мільйони? Хай спочатку доведе свою здатність працювати зі скромнішими бюджетами.
І взагалі, що це за бюджети обсягом 10-20 мільйонів у країні, в якій фактично немає прокату національних картин?
Самим збільшенням бюджетного фінансування виробничу проблему не розв’язати. Потрібна програма розвитку галузі в цілому. Насамперед будівництва кінотеатрів, кінокомплексів.
А в нас кінопрокат давно випав за межі державного впливу. Хоча він необхідний.
Це не означає, що треба неодмінно вкладати гроші держави в кінотеатри. Є багато інших інструментів впливу на культурну політику в країні, але жоден із них не використовується.
- Якщо конкретно - які інструменти?
- У нас не заохочується меценатство. Хоча тут є питання і морального, і суто культурного рівня. Ось футбольне меценатство - процвітає. Інколи попри очевидну збитковість цієї справи. А якщо йдеться про кіно, то відразу говорять про збитковість і «неперспективність». Рінат Ахметов вклав у «Шахтар» - якщо вірити ЗМІ - мільярд за десять років. Як результат - створення «футбольного Голлівуда». Кажу про це без жодної іронії («Голлівуд» - фантазійна, але водночас цілком реальна й функціональна мрія мільйонів людей). Але чи захоче той-таки Ахметов побудувати український Голлівуд? І скільки вклала саме ця людина в кіногалузь? Зовсім небагато. Чи не тому, що немає віри в українське кіно?
До речі, таке ставлення до вітчизняного кіно є наслідком… Наслідком того, що ми майже не маємо українського контенту. У культурі загалом. Хоча «чужої» культури не буває, звісно. Якщо вона тут освоєна і стала популярною, то вже не сприймається як чужа.
Проблема в тому, що є «висока» українська культура і є небагато масової. У підсумку, в нас немає своїх культурних героїв. Їх роль грають політики. Навіть Богдан Ступка набув масової популярності, коли десять років тому почав багато зніматися в російському кіно. Звісно, він і до цього був Ступкою, суперактором, але до масового глядача прийшов із фільмами саме російських, та ще польських режисерів.
Важливе завдання - створити свою масову культуру. Дуже непросте завдання, оскільки йдеться про індустрію, про велике вкладання грошей. Сама держава цього не потягне. На Заході, в Європі, виручають фонди. У нас вони теж є. Але погляньте - фонд Віктора Пінчука підтримує модерне мистецтво. Фонд Ахметова - музеї й кіно (у певних дозах). От їм би самим поставити перед собою амбіційне завдання створити українську індустрію, здатну продукувати кіно для мас!
Потрібно створювати не тільки фільми, а кінокультуру в цілому. Що стосується організації - за оптимальний варіант, мені здається, могло б бути щось подібне до Кіноінституту Швеції, який поєднує у собі всілякі функції, у тому числі й популяризацію національного кіно, виробництво, наукову діяльність, освіту... Фінансується цей Кіноінститут із різних джерел...
- Кіноспілка як громадська організація, зважаючи на все, постійно перебуває між вогнем і мечем: підтримкою починань молодих - і дипломатією у зв’язку з консервативними кіномайстрами?
- Знаєте, на межі 1980-1990-х Держкіно, Мінкультури, держава загалом видавалися «консерваторами», а громадські організації, насамперед Спілка письменників і Спілка кінематографістів, - «авангардистами».
Сьогодні ми з різних причин здаємося, мабуть, консервативнішими. Ну якщо люди з Держкіно і тамтешня «молода команда» (вона й справді молода) за зміни - то і прапор у руки. Але середній вік членів спілки нині такий, що диктує певну обережність. Це абсолютно нормально, мені здається.
Зміни завжди відбувалися й відбуваються в обстановці певного протистояння архаїстів і новаторів. Якщо цього немає, отримуємо щось на кшталт «молодої команди» Черновецького, без керма та вітрил. Добре відомо, на що перетворилися їхні «радикальні реформи».
Кіноспілка за те, щоб сприяти збереженню державних студій. Упродовж двадцяти років української незалежності їх послідовно знищували. Дивно, що вони взагалі вціліли. На пленумі прийнято рекомендації зробити все, аби зміцнити студії. Зокрема, вибачити чи хоча б реструктурувати їхні борги (вибачили ж обленерго мільярдні борги, чому не списати з «Укркінохроніки», скажімо, аж два мільйони?). Залишати в їхньому бюджеті не тридцять, а сімдесят відсотків від сум, отриманих за оренду приміщень. Студіям, котрі
мають статус національних (імені Довженка і Національної кінематеки, вона ж «Київнаукфільм»), створити такі самі умови, що й іншим «національним закладам культури». Вирішити питання про беззастережне надання студіям прав на всі вироблені ними фільми (приміром, «Мосфильм» отримує чимало грошей саме за цією статтею доходів; у наших стільки не буде, звісно, та однак…)
У відповідь нам кажуть, що ніде вже немає держстудій, що це нонсенс тощо. Але знищувати - найлегше. Проста річ - з’єднати всі студії на території Довженківської кіностудії, але даймо спочатку шанс тим, котрі є. Тільки треба допомогти. Я бачу, як із приходом нового директора Національної кінематеки Данила Вулицького там усе почало рухатися. Описуються, каталогізуються фільми. Розроблені нові проекти - на мій погляд, цікаві. Навіщо знищувати студію з блискучою історією? Хай спробують змагатися з новими продюсерськими компаніями, а там побачимо.
…Що ж стосується ідеї Мінкультури про обов’язкове укладання договору з державною студією. Зважаючи на все, це реакція на надто щедру роздачу грошей приватним компаніям. Самі розумієте, які підозри це викликає.
Тобто йдеться про контроль над витратою державних грошей. Чи потрібно робити так, як запропоновано, - не впевнений.
Наша спілка на засіданні робочої групи з приводу зазначеної проблематики зробила просту пропозицію: хай державні студії гарантують надання послуг для знімальних груп для кінокомпаній, котрі виграли конкурс Держкіно, і щоб це становило не менше 10% бюджету фільму. А Мінкультури хай виконання замовлень саме на держстудіях зробить складовою частиною договору. Але послуги мають бути на належному рівні і за щадними цінами, адже йдеться про послуги державної організації. Інша річ - незрозуміло, чи зможуть студії в їхньому нинішньому стані забезпечити такі послуги. Але в майбутньому, при професійному менеджменті, все це можливо.
- В уряді не перестають говорити про збільшення фінансування кіногалузі. Як ці щедрі фінанси пересічний глядач зможе «помацати» у вигляді готової продукції?
- Виділено 170 мільйонів. А реально - 160. Однак справді до кінця незрозуміло, «що саме» побачить глядач. У Держкіно кажуть - мовляв, слід дочекатися весни 2013 року, коли дванадцять фільмів вийдуть у прокат…
Ось оголосили, що скоро у прокат вийде фільм «Звичайна справа» Валентина Васяновича. До речі, я дивився цю картину в Одесі на фестивалі, у величезному залі театру оперети. Близько двох тисяч глядачів напрочуд жваво реагували на всі події фільму... Цікавою може бути робота Володимира Тихого, який знімає соціальний фільм «Зелена кофта». Неоднозначні пересуди виникли стосовно фільму про Параджанова, що його взялася знімати Олена Фетисова спільно з Сержем Аветикяном. Я неоднозначно ставлюся до Фетисової, але корпоративний патріот. Уболіваю за цей проект. Його удача стане удачею всього нашого кіно, а невдача вдарить по його престижу. Тому не можу зрозуміти деяких режисерів, котрі - у пресі і в кулуарах - уже віщують поразку й навіть переживають із нагоди цього «глибоке задоволення».
Віктор Андрієнко, наскільки мені відомо, закінчив знімальний період зі справжніми трюками і реальним силачем нашого часу Дмитром Халаджі. Це дитячий фільм, багатообіцяючий видовищний проект. Окрім іншого, продюсер у картини - той самий, що й у фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», - Володимир Філіппов.
І знову болюче питання прокату… Уявіть, власникові кіномережі хтось наш (маловідомий) пропонує пакет із трьох-п’яти фільмів. А після нього приходить представник голлівудської компанії й пропонує пакет із шістдесяти фільмів, причому з чітким графіком показів. Кому віддасть перевагу прокатник? Мало того, вже зрозуміло, що більше 2-3 мільйонів наш фільм поки що зібрати не може… Прокат давно заполонили американські картини. Вставити туди щось поза графіком складно, бо у нас ніхто не може чітко сказати, коли він закінчить свій фільм. Тож наші стрічки, на жаль, поки що малопривабливі навіть для наших прокатників.
- Можете назвати потенційно перспективних режисерів сучасного українського кіно? З тих, хто міг би успішно знімати не тільки «мило», а й якісний продукт для прокату?
- Роман Бондарчук, Марина Врода, Валентин і Максим Васяновичі, Роман Батицький, Єва Нейман, Олег Сенцов, Дмитро Сухолиткий-Собчук... Є, є молоді. Зокрема ті, хто брав участь у роботі над альманахом «Україна, гудбай!».
- Останнім часом «верхи» взагалі заговорили про недоцільність діяльності творчих спілок в Україні… Ви чули такі думки?
- Ці пересуди посилилися у зв’язку із заявою Ганни Герман про те, що творчі спілки час ліквідувати як рудимент старої системи. А на їхнє місце, як вона граціозно висловилася, мають прийти «вільні люди». Ще граціозніший пасаж прозвучав у фіналі цього спічу, коли вона визначила, що ж робити з майном спілок… Його нібито потрібно віддати тим-таки «вільним людям».
Але, знаєте, у нас уже є досвід, коли певним «вільним людям» віддається чиясь власність. І тоді з’являється шестиметровий паркан! І ніхто цієї власності більше на очі не побачить!
Колись Спілка кінематографістів була надзвичайно багатою організацією. Будинок творчості, семінари, закордонні поїздки, пільгові путівки…
Чим сьогодні можемо зацікавити кінематографічну молодь? У нас залишився тільки Будинок кіно… Але в ньому, хоч Україна й не може похвалитися активним кінопроцесом, постійно відбуваються творчі акції: семінари, майстер-класи, покази старих і нових фільмів, обговорення. Погляньте на нашому сайті - там усе є.
Кіно в Україні неодмінно відродиться, то чому б нам не зберегти традиції, не відстояти свій професійний клуб як комунікаційний майданчик, як середовище професійного і просто людського спілкування. Молодь має зрозуміти: якщо в нас буде це професійне середовище - буде кому обстоювати інтереси кінематографістів, впливати на культурну політику держави.
На жаль, старше покоління часто не сприймає успіху молодих.
У багатьох немає корпоративного почуття. Якщо ми в одному човні, навіщо його топити? Іноді звучать образливі відгуки про фільм «Крос» Марини Вроди?.. Я одного разу прямо запитав одного режисера: «А у вас є такий приз?! Є «Золота пальмова гілка»?!» Не можна ж принижувати наш загальний національний успіх...»
На жаль, нетерпимість - стан нашого суспільства. Погляньте, що коїться всередині українських партій і як поводяться українські політики…