Епоха символізму підвела своєрідну рису під усіма попередніми періодами, кожен із яких був позначений виразними ознаками великого стилю. Двадцяте століття — полістилістичне та двоїсте — могло обіцяти самі лише розчарування прихильникам академічної культури й надихати футуристів, анархістів та іже з ними.
Утім, зневажити всі сподівання й надії як перших, так і останніх виявилося не так уже складно: варто було підмінити академічну систему освіти псевдоакадемічною, скомпрометувати її саму по собі. Ази подібної компрометації заклали відтоді, як «куховарки стали управляти державою». Будь-яким спробам протистояти цьому впродовж усіх років тоталітарної ідеології клали край.
Можна заперечити, що часи змінилися взагалі, і звинувачувати слід не надбання тоталітарної ідеології, а людство взагалі, котре за останні сто років почало дивитися на такі речі, як освіта, вельми вибірково. Тим більш вибірково ставитися до літературної спадщини. Навіть не в такій віддаленій Німеччині книжкові новинки часто представляють серед диму й дискотечного гуркоту. Що дозволяє німецьким колегам мимохіть натякнути: а чи не час і нам пошукати нові шляхи презентації літературних видань, аби зацікавити читача. Світ начебто захлинається від напливу насолод, тоді як ми помираємо від нудьги серед бібліотечних каталогів. Але ж ми звикли розмірковувати про те, що для кожної книжки є своє коло читачів.
З іншого боку, цікаво досліджувати феномен перегукування епох: як люди міленіуму переглядають іменний реєстр «Fin de siecle» («кінця століття»), повертаючи в життя явища, незаслужено виметені потоком обдуреної масової свідомості, ніби загублені й забуті серед офіційно визнаних і допущених навіть у шкільні хрестоматії імен. Можна дозволити собі поміркувати і про цінність маргіналів: хто пам’ятає, приміром, петербурзького поета Василя Князєва — одного з прототипів ахматовської «Поэмы без героя»? (Молода людина писала собі і в дусі лермонтовського «Выхожу один я на дорогу»: мріючи заснути, всерйоз не помираючи.) Можна витягти з архівних полиць ще з десяток підзабутих імен, на кшталт Олександра Добролюбова, котрий пішов у сектанти... Ким вони були забуті? Кому взагалі було дано право записувати в маргінали тих, хто жив у свою епоху повнокровно, хворів її хворобами, страждав її муками, ну хіба що дозволяв собі розкіш відвернутися від тлінного, пограти з епохою в хованки, бути багатоскладним, більше того, зухвало спародіювати символістське сприйняття світу в образах.
Вагомим приводом до такої великої розмови, гадаю, може послужити видання «Избранных сочинений» Володимира Маккавейського (1883—1920). Світ його захоплень мимохідь у мемуарах змалював І.Еренбург: «Он великолепно знал греческую мифологию, цитировал Лукиана и Асклепиада, Малларме и Рильке. (...) Маккавейскому очень хотелось быть александрийцем, но время для этого было неподходящее».
Час був саме такий, аби за маскою вишуканих античних метафор, купою латинських сентенцій і архаїчних міфів (якими насичені сонети, акровірші, кульгаві хореї та ямби «Стилоса...») розіграти псевдотрагедію епохи в образах заморочених і безсилих маріонеток.
На сторінках єдиного в своєму роді альманаху літератури й мистецтва «Гермес» (1919), який В.Маккавейський склав і видав разом із братом Миколою і Ю.Терапіано, відтворено віршовану п’єсу «О Пьеро-убийце».
Театр масок комедії дель арте, вельми улюблений Олександром Блоком у розігруванні «таємничих» любовних інтриг, у В.Маккавейського безнадійно зотлів і втратив будь-який сенс. Грати можна «ні в що», утверджувати естетичну чарівність небуття, ховати казку «срібного століття» під саркастичний шурхіт кажанів прийдешнього апокаліпсиса.
П’єси Леоніда Андрєєва (зокрема, «Черные маски»), «Чёртик» Велиміра Хлєбнікова, «Клуб благотворительных скелетов» Юр.Юркуна й навіть витончено-зацукровані поезопародії Ігоря Сєверяніна — скоріш в цьому ключі містико-іронічного розіграшу, який викриває чарівність «призрачного лунного света», що гріє всіх «живых соками умирания», доречний і «Пьеро-убийца».
Безперечно, редактори й коментатори видання творів В.Маккавейського (кандидати філологічних наук В.Кравець, С.Руссова, Т.Пахарєва і Н.Мірошникова) піднесли публіці воістину інтелектуальний подарунок. Якщо врахувати, що «затруднено затемненностью, завораживающей метафоричностью, дискретностью образной системы, — поэтическое творчество В.Маккавейского апеллирует к читателю эрудированному и изобретательному, настроенному на дешифровку индивидуальной символики поэта». Про це С.Руссова попереджає того, хто наважиться перегорнути книжку та пропонує семизнакову систематизацію художніх образів поетичного світу В.Маккавейського.
Праця коментаторів згаданого видання, мабуть, не менша за обсягом, ніж оригінальна текстова частина.
Читання коментарів не менш захоплююче, ніж самі тексти В.Маккавейського: з допомогою їх реконструюється епоха й живий образ поета. У книжку також включено і фрагменти зі спогадів І.Еренбурга («Люди, годы, жизнь»), Н.Мандельштам («Вторая книга) і Ю.Терапіано («Встречи») — йдеться про Київ 1918—1919 рр. Це один із найсумбурніших періодів «перезмінки» влади, у культурному й духовному житті якого особисту участь брав В.Маккавейський.
На значний інтерес заслуговують перекладацькі й мистецтвознавчі досліди В.Маккавейського: переклади з російської на французьку поезії О.Блока і В.Іванова, «Жизнь Марии» Р.-М.Рільке й розгорнуті роздуми про «Искусство как предмет знания».
Переклад віршованого циклу «Жизнь Марии» Р.-М.Рільке видавався окремою книжкою 1914 року в Києві — у своїй передмові до циклу В.Маккавейський сформулював власне кредо, богословські й естетичні основоположення творчості.
Викликає замилування сам характер відтворення текстів, який зберігає дореволюційну авторську орфографію: читаючи через «ять», глибше усвідомлюєш для себе першонароджений лад вірша, не «загнаний» у рамки наступних граматичних реформацій. Книжка проілюстрована графікою В.Маккавейського та В.Кравця.
Залишається болісно нерозв’язним одне питання: наскільки широко відгукнеться читацька аудиторія на зустріч із непрочитаною спадщиною «срібного століття»? Тираж випущено поки що пробний, можна б очікувати на перевидання. Цікавість розбуджено. Чи в багатьох?..