{Колаж Андрія КУШНІРА} |
Власник машини й не думав приховувати, що збирається вивезти за кордон три картини на релігійну тему. Він сам показав їх митникам і повідомив, що особливого дозволу в нього немає, адже автор він сам. Оскільки ж не член Спілки художників, і взагалі не професіонал — лише аматор, то, мовляв, даний триптих не становить ні для кого, крім нього самого, жодної цінності — ні художньої, ні матеріальної. Проте експерт митниці дотримувався іншої думки: мовляв, таких наївних «простачків» із блакитними очима вже зустрічали. Навіть неозброєним оком видно, що полотна старі. Та й сама манера, в якій виконаний триптих, свідчить, що створений він у XIX столітті, а то й раніше. І хоч скільки Р. присягався, що картини «зістарені» ним досить нескладним способом (технологію якого він готовий розкрити), нічого не допомогло. Машину за кордон не випустили, триптих конфіскували, а проти його власника порушили кримінальну справу.
Фахівці одного з музеїв, куди звернулися компетентні органи, підтвердили висновок експерта митниці. Тоді Р. запропонував: «Дайте мені необхідні матеріали, напишу таку саму картину в присутності мистецтвознавців». Його наполегливість змусила служителів Феміди призначити ще одну експертизу. Цього разу триптих передали до лабораторії фоноскопічних і лазерних методів досліджень Київського науково-дослідного інституту судових експертиз.
Так, зовнішньо живопис нагадував давній. Однак полотна, як показало дослідження, містили сучасні матеріали — хімічні нитки на кшталт лавсанових. Крім того, було встановлено, що художник використовував цілком сучасні сполучні матеріали та клей. Отже, про стародавній живопис говорити не випадало. Однак полотна візуально виглядали мінімум як столітні — для цього їх тонували «земляними» фарбами. Акварель, нанесена на олію, робить поверхню більш тьмяною. Здається, що фарби вицвіли й потемніли від часу. Проте якщо верхній шар змити, вони знову набувають свіжості й стають молодими. Тут уже не переплутаєш. В наявності явна імітація. Та й сюжет триптиха, на думку мистецтвознавців, не відрізнявся особливою оригінальністю. Подібні мотиви зустрічаються досить часто. Їх можна сміливо назвати переспівами старої, відомої теми.
— Отже, вдалося довести, що це цілком сучасний живопис. І до того ж ще й не особливо оригінальний, — говорить завідуючий лабораторією фоноскопічних і лазерних методів досліджень Юрій Попов. — Що ж до того чи винен власник триптиха, чи ні, то це не компетенція судових експертів. Втім, про свій метод він, цілком ймовірно, казав правду. Останнім часом нам часто доводиться досліджувати живопис, який штучно зістарили, щоб вигідніше продати. Це, якщо хочете, свого роду знак часу. На жаль, імітатори зараз процвітають. І хочу зауважити, що працювати вони вміють. Об’єктом їхньої уваги зазвичай стають ікони, які не лише особливим способом тонують, а й, покривши лаком, відтворюють на ньому так звані крокелюри — інакше кажучи, сітку дрібних тріщин. Мовляв, ось вона, руйнівна робота часу — ікона існує кілька століть...
Усе враховують імітатори. І особливо ту обставину, що давній образ має бути написаний на старій дошці. Інакше підробку відразу розпізнають. Природно, виникає запитання, де таке дерево взяти. Одні «фахівці» промишляють у старих церквах, інші — у будинках XIX століття, які зносять, треті за безцінь скуповують старі роботи. Такі ікони, де шару фарб залишилося зовсім мало, не становлять жодної художньої цінності. Потім старі фарби змивають — і на старій дошці можна писати новий «шедевр».
Нещодавно до НДІ судових експертиз звернувся дивний замовник. (Інститут тепер проводить подібні дослідження не лише за дорученням компетентних органів. Робота може надійти від установи, скажімо, музею, і приватної особи, приміром, колекціонера чи підприємця, бізнес якого — торгівля творами мистецтва). Той, хто приніс на експертизу ікону, прекрасно знав, що вона з себе являє. На мізерні залишки старого живопису художник-копіїст наніс новий шар фарби. Це була підробка не досить високого класу. Трапляються фальшивки, виконані краще. Більш того, він сам просив криміналістів підтвердити, що живопис сучасний, і видати відповідний документ.
— У своєму висновку ми зазначили, що під новонанесеним шаром фарби на іконі, крім окремих фрагментів старого зображення, нічого не залишилося, — розповідає Юрій Павлович. — І хоча дошка, на якій вона написана, стара, це повністю сучасний твір. Власнику був потрібний доказ, що він не має історичної цінності. І він його отримав.
— Проте за кордоном ваш клієнт явно видаватиме ікону за роботу художника, який жив десь років 150—200 тому, що, хоч як підходь, чистої води шахрайство.
— Цілком ймовірно, — погодився завідуючий лабораторією. — Проте це не наші проблеми. Як я можу засуджувати людину, не з’ясувавши всіх обставин? А може, вона просто мала намір повісити ікону в себе вдома і з гордістю говорити знайомим, що придбала найрідкісніший твір живопису XVIII століття? Інститут дав об’єктивний висновок. Як його використовувати — справа замовника.
— Мені здається, є одна обставина, яку ви не врахували, — заперечую своєму співрозмовнику. — Ми чомусь вважаємо: коли ікона чи картина давні, вони, як правило, становлять велику цінність. Якщо ж їхній автор наш сучасник, тоді, вибачте, — достоїнство подібних речей дуже сумнівне. Чи не здається вам, що тут у наявності якась дискримінація, щось на кшталт фобії?
Юрій Попов запевнив, що я помиляюся. Першими художній твір у них досліджують мистецтвознавці. У випадку, про який розказано вище, вони встановили, що сюжет і композиція ікони один до одного запозичені. І навіть не з відомого фахівцям оригіналу, а з його репродукції. Оскільки ж експертизи в інституті виконуються комплексно й всебічно, далі за справу беруться матеріалознавці, технологи, хіміки та інші люди, обізнані в найнесподіваніших галузях. Вивчаються й грунт, і підмальовки, і сполучне, і фарби. Проводиться досить тонкий хімічний аналіз. Це роблять різноманітні підрозділи. Призначається одне провідне, а далі дослідження розподіляються по лабораторіях, кожна з яких у своїй галузі мишам спуску не дає. Досконалу методику доповнює надсучасна техніка, яка дозволяє вивчати матеріали й речовини на молекулярному, навіть атомному рівні. «Тому ми на всі сто відсотків упевнені в достовірності результатів, — підкреслює Юрій Попов. — А, отже, і своїх висновків».
До лабораторії фоноскопічних і лазерних методів досліджень звертаються столичні й місцеві підрозділи Міністерства внутрішніх справ, СБУ, митна служба, Міністерство культури й багато інших організацій і закладів України. У зв’язку з незаконним переміщенням культурних цінностей за межі держави, для вивчення подібних предметів, які стали об’єктами кримінальних діянь — розкрадань і навіть убивств, а також у багатьох інших випадках тут проводяться експертизи різноманітного профілю. Нещодавно підлеглі Попова отримали ікону, при викраденні якої злодії вбили господиню квартири. Навідник повідомив їх, що вартість речі величезна. Однак, як з’ясувалося, вона не мала жодної матеріальної цінності. Іншим разом експертам довелося досліджувати твір відомого в усьому світі художника (в інституті мене просили не називати ім’я майстра та музей, якому належить картина). Полотно побувало на зарубіжній виставці, а коли прибуло до Києва, у наших правоохоронних органів виникла підозра, що його підмінили — оригінал залишили за рубежем, а музею повернули лише копію знаменитої картини. Криміналісти встановили, що подібні побоювання абсолютно безпідставні. На щастя, організатори виставки не довідалися про сумніви, які кидають тінь на їхню високу репутацію.
На відміну від даної роботи, що доставила Юрію Павловичу та його колегам велике професіональне задоволення, сьогодні судовим експертам дедалі частіше доводиться займатися справами, які в нормальної людини викликають почуття гидливості. Мистецтвознавців просять визначити, до якого розряду належить твір — еротика це чи порнографія? Подібне запитання ставиться вже кілька століть. Однак критерії, природно, змінюються. Нині, мені здається, вони дедалі більше зміщаються до порно. Проте хоч би як там було, для правильного вибору черговий опус, відбитий на відеокасеті, варто як мінімум уважно переглянути. А якщо подібних сексуальних «бойовиків» безліч? Ви спроможні протягом 6—8 годин поспіль вивчати ту саму картину, приміром, як на болт нагвинчують гайку? Думаєте, забави, зняті бездарними режисерами, переглядати веселіше?
Цікаво дивитися художній твір, навіть із сильним еротичним забарвленням, коли він зроблений майстром, казали мені співробітники лабораторії. Найпрекрасніше оголене тіло, коли його демонстрація стає самоціллю, через десять хвилин наганяє нудьгу. Якщо щодня оцінювати по 3—4 відеокасети з порнофільмами, у психіці може статися зрушення, вважають мистецтвознавці. У цьому зв’язку мені розповіли «професіональний» анекдот. У підземному переході знайшли непритомного чоловіка. Привели його до тями і стали розпитувати, що сталося. «Розумієте, я за професією гінеколог, — пояснив він. — Сьогодні шість годин приймав хворих. Тільки-но вийшов із поліклініки, як тут, у підземному переході, гукає мене дівиця і пропонує за десятку показати всі свої принади...»
— З порнографією в усіх її проявах потрібно боротися більш енергійно, — вважає Юрій Попов. — Закон, який передбачає відповідальність за поширення подібної гидоти, у нас існує, але така продукція останнім часом йде до експертів валом. Один із наших найголовніших замовників — міліція моралі, відділ, який утримується на муніципальні гроші й займається в столиці питаннями моралі...
На щастя, криміналісти не втратили здатності щиро, від усієї душі посміятися. Зловмисники, які зруйнували офіс однієї з київських фірм, знищили кілька робіт, що у документах проходили по графі «живопис і ліплення». «То були оригінальні твори видатних майстрів радянського періоду», — стверджували господарі офісу, вимагаючи за втрачені картини й скульптури відшкодування збитків у значному розмірі. Експертам потрібно було визначити, чи справді знищені речі мали таку велику художню цінність чи їх власники, скажемо так, дещо погарячкували.
— Ви знаєте, як поширювалися за радянських років деякі картини й скульптури, особливо ідейно-політичного плану? — каже Юрій Павлович. — Вважалося, що це авторські речі. Однак при тиражі 300—500 примірників вони перетворювалися на типовий ширвжиток. І хоча під картиною могло стояти відоме всій країні ім’я художника, який свого часу отримав за неї дуже непоганий гонорар, подібна робота особливої цінності не мала. Власники офісу обурювалися: у нас тут були твори, можна сказати, класиків радянського мистецтва, а ваші фахівці оцінили їх вартість дуже низько. Яка праця, парирували експерти, таке й оцінювання: на цих картинах поруч із «великим» ім’ям — номер замовлення та кількість примірників. Ви можете уявити собі таку розмову років двадцять тому? — сміється Юрій Попов. — Ні, все ж таки в нашому житті щось змінилося. І це, чорт забирай, дуже здорово!