UA / RU
Підтримати ZN.ua

ЧЕРЕЗ ТЕРНИ — ДО ІСТИНИ

Здається, наче вчора Володимир Здоровега, зовсім молодий кандидат філологічних наук і ще молодший...

Автор: Михайло Мигаль

Здається, наче вчора Володимир Здоровега, зовсім молодий кандидат філологічних наук і ще молодший декан факультету журналістики Львівського держуніверситету, приймав у нас, таких строкатих і метушливих абітурієнтів, вступний іспит із української мови та літератури. Закарбувалось у пам’яті, як він уважно дослухався до кожної нашої фрази, ніби хотів уловити в ній щось справді нове, як спокійним поглядом підбадьорював, заохочував мислити розкутіше. І ми вже не почували себе зовсім зніченими, легше зосереджувалися на запитаннях, на диво швидко згадували потрібні правила й слова. Більшість разом із пристойною оцінкою виносила з аудиторії обнадійливу усмішку екзаменатора.

Так було і потім у швидкоплинні студентські роки. І не тому, що декана мали за поблажливого викладача. Студенти любили і поважали Володимира Йосиповича за його виняткову доброзичливість, намагання побачити у кожному із нас, початкуючих газетярів, творчу особистість, а тому не могли дозволити собі погано знати предмет, який він викладав. Та й сам предмет багато чого зобов’язував — ж у р н а л і с т и к а. Можливо, на різних курсах він називався по-різному — теорія і практика тогочасної преси чи майстерність публіцистики Івана Франка або Михайла Кольцова, та попри віяння часу декан на прикладі сили слова наших знаменитих попередників учив своїх вихованців насамперед мислити. У ті ще непідкупні роки, коли на перший план ставилися здібності й знання, він незмінно дотримувався правила: якщо ти зумів осилити конкурс і вступив на журфак (тоді на перший курс приймали 25, а вже згодом 50 претендентів) — то це не випадково і ти мусиш стати професіоналом.

І от років через сорок гортаю сторінки чергової книжки Володимира Здоровеги «Теорія і методика журналістської творчості» і вкотре пересвідчуюсь: наш декан, доктор наук, професор кафедри української преси того ж університету, тільки тепер вже Національного (ніби у Львові за суттю і значенням він міг колись бути іншим), залишився вірним своєму правилу — поважати тих, кому адресоване його слово, бачити у них людей мислячих. Адже за висловом відомого публіциста А.Аграновського, на якого часто посилається автор видання, «добре пише не той, хто добре пише, а той, хто добре мислить».

Як зазначено в анотації, пропонована книга — один із перших у пострадянських країнах навчальних посібників, присвячених найважливішій частині теорії і практики журналізму: аналізу природи літературної праці у засобах масової інформації. Міністерство освіти і науки України рекомендувало її для студентів факультетів і відділень журналістики вищих навчальних закладів. За відсутністю в нашій науці праць, спеціально присвячених психології літературної творчості, цим навчальним посібником може скористатися кожен, хто пробує свої сили у красному письменстві.

Книга створена на основі науково-теоретичного осмислення практичного досвіду, в ній викладено усталені в журналістиці поняття і проблеми. Всі компоненти складного процесу літературної творчості розглядаються під кутом зору майстерності журналіста, що трактується як уміння оперативно відгукуватися на актуальні питання, глибоко і компетентно вникати у суть подій та явищ, правдиво узагальнювати їх із позицій групових, державних, загальногромадських інтересів і переконливо втілювати свої думки у стиснутій, досконалій, яскравій формі, досягаючи при цьому певних духовних і практичних результатів.

Кожен із тринадцяти тематичних розділів книжки, які взаємодоповнюють один одного, завершується переліком питань для обговорення (фактично, для роздумів) і списком рекомендованої літератури. Саме ці доповнення роблять видання навчальним, дещо академічним. Без них же решта понад півтори сотні сторінок — справжня публіцистика, багаторічні спостереження Володимира Здоровеги за журналістським процесом в Україні, його глибокі, іноді болючі роздуми про покликання працівників засобів масової інформації, про їхню роль у становленні держави, утвердженні демократичного суспільства.

У цьому контексті дуже показовим є розділ «Полеміка в журналістиці». Без діалогу, обміну думками, а значить їх зіткнення не може бути продуктивного мислення, розвитку ідей, відповідно й осягнення істини. Справжня полеміка і дискусія, зазначає автор, неможливі у суспільстві тоталітарному. Навіть у роки так званої перебудови побутувало положення: сперечатися можна про все, але не можна піддавати сумніву правильність соціалістичного вибору. Можливо, саме ці обмеження за відомим законом маятника спричинили протилежну тенденцію — безпардонність і розгнузданість у сучасній полеміці. Завдяки телебаченню ми не раз були свідками, як супротивники з неприхованою люттю доводять свою правоту, намагаючись будь-що «добити» опонента, щоб він не зміг підняти голови. Це особливо впадало у вічі під час виборчої кампанії. На жаль, констатує В.Здоровега, передвиборні змагання 1998—1999 років ні за змістом, ні за формою, ні, тим паче, за рівнем культури не збагатили українське суспільство і ЗМІ позитивним досвідом ведення суперечок і дискусій. Скоріше, вони лише вип’ятили хронічні недомагання загальної політичної культури суспільства.

Здається, цей сумний досвід нічого не навчив. До наступних виборів Україна наближається ще з більшою недугою політичної неврівноваженості. Деякі контрольовані владою або олігархами видання і телеканали вдаються до огульних методів аргументації, послуговуючись ленінсько-сталінським стилем «викриття ворогів». Нерідко за такими публікаціями, прикритими підписами журналістів, проглядається обличчя господарів цих видань. Власне, про підневільне становище слова в Україні В.Здоровега застерігає у вступі до книжки. Завоювавши політичну свободу, засоби масової інформації потрапили в жорстку економічну залежність від хлібодавця. На жаль, наш рідний хлібодавець виховувався далеко не на демократичних і гуманних традиціях, життя він здебільшого сприймає тільки через клітинки якщо не залізних прутів, то бодай сітки футбольних воріт. То чи ж треба дивуватися, що слово, яке нібито вирвалося із лабет тоталітаризму і мало б служити правді, добру й справедливості, потрапило в нові тенета і, за рідкісним винятком, стало ще менше незалежним?

У книзі проаналізовано творчість українських журналістів, є посилання на різножанрові виступи десятків кореспондентів. Мабуть, колегам із столичних і регіональних видань та радіо- і телеканалів цікаво буде дізнатися, як оцінює їхні здобутки авторитетний науковець і відомий публіцист, що він рекомендує запозичити у них новому поколінню журналістів. Адже в полі його зору перебуває чи не все, що визначає сучасний стан ЗМІ.

Характерна й така деталь. Нам не раз доводилося чути від найвищих посадових осіб, нібито Георгій Гонгадзе був таким собі малозначущим журналістом і справа про його зникнення не варта уваги громадськості. Володимир Здоровега писав свою книжку задовго до цієї трагічної історії, але він ще тоді виділяв принциповість запального Георгія, котрий «відстоював чесні правила гри, за якими кожен відповідав би за свій вчинок». Професор застерігає, що переслідування, відверті й приховані, з боку влади ведуть до прямого знищення окремих видань, програм, телеканалів. «Найстрашніша загроза для журналістів, як і для суспільства в цілому, — це розбійницькі, мафіозні структури. Шантаж, побиття, вбивства стали нормою життя...»

Та попри все, автор постійно нагадує про моральну відповідальність журналіста перед суспільством, про те, що він має поважати тих, для кого пише. Звичайно, без глибоких знань і широкого світогляду, без урахування вимог і віянь часу непросто втриматись у журналістському «сідлі». І стає прикро за романтично налаштованих випускників шкіл, які довіряються рекламі технічних чи танцювальних навчальних закладів, де в будь-яку пору року і навіть доби готові прийняти документи на відділення журналістики. Зрозуміло, за гроші. Практика доводить, що справжніх професіоналів цієї сфери готують все-таки університети з їхніми давніми гуманітарними традиціями. Тому книгу Володимира Здоровеги варто рекомендувати не тільки студентам, але й тим, хто збирається подати документи «на журналістику». Можливо, хтось і передумає вчасно...