«Класичний» самвидав як потужна контркультура, нелегальне життя, закид політичному режимові СРСР перестав існувати під початок дев’яностих: у час, коли з’явилися «Хлопці з Бандерштату» «Брати Гадюкіни», у ньому вже не було потреби. Натомість прийшла так звана неформальна преса, розпад Союзу — на її сторінках. «Свобода слова» почасти замінила підпільну політичну пресу. На початку нового тисячоліття існує явище, що часом означують як «новий самвидав», воно занадто «свіже» для дослідників та істориків, проте є вельми поживним ґрунтом для «юних самвидавників».
Термін «самвидав» уживають на означення культурно-політичного феномену, що існував з початку 60-х до кінця 80-х років
ХХ ст. в СРСР та країнах соцтабору, тобто позацензурної, незалежної, паралельної офіційній, іншої «творчості» в СРСР, а також в Чехословаччині, Польщі, Угорщині, Югославії, Румунії та НДР. До кінця 80-х жодне радянське довідкове видання не містило такого поняття, як «самиздат», власне, жодне радянське довідкове видання взагалі не містило такого поняття, бо на початку 90-х уже не укладали й не друкували радянських довідкових видань. Нині навіть американський Microsoft Word толерує саме слово, написане латинкою. Encyclopedia Britannica на запит samizdat видає 11 статей, кожна з яких по-своєму трактує поняття.
Цікаво, що термін «самвидав» з-поміж усіх мов країн, причетних до цього явища, існує лише в українській, він призначений для суто українських реалій.
Властиво, щодо походження термінів «самиздат» та «самвидав» існує кілька версій. Виникнення терміну «самиздат» пов’язують з ім’ям московського поета М. Глазкова, що він у 1930—50-х рр. власноруч видавав збірки поезій та прозових творів, підписуючи титульні сторінки машинописних видань на кшталт «самсебяиздат», «САМСЕБЯИЗДАТ», «Сам-себе-издат» або «сам-себя-издат», таким чином іронізував з держштампу ГОСИЗДАТ, яким у той час таврували чи не кожну книгу. Правдоподібно, з часом «самсебяиздат» скоротився до «самиздат».
Менше з тим, термін «самвидав» виникнув завдяки зусиллям Івана Багряного, котрий у 1929 році видав окремою книжкою поему «Ave Maria». Нелукаві друкарі за певну ціну в одну ніч видрукували 1200 примірників поеми. Григорій Костюк так описував побачене: «Іван Багряний. «Ave Maria» (латинкою!) Поема. Рік видання — римськими цифрами МСМХХІХ, що значить 1929, видавництво «САМ», місце видання не позначено». Багряний щодо своєї поеми завважував, що «головне і єдине призначення було в тому, щоб виявити своє незадоволення». Це називається класика. (Докладніше щодо походження терміну в статті Олеся Обертаса «Термін «самвидав»: походження і значення» у 8 числі журналу «Дивослово» за 2003 рік.)
Підґрунтя для розвитку самвидаву в Україні існувало. Воно потужне, тому його можна назвати гумусом. Наприклад, 1846 р. отець Василь Подолинський, молодий душпастир з Лемківщини, написав твір з назвою «Голос перестороги», в якому закликає українців об’єднатися, позаяк сама Галичина не в змозі побудувати самостійної держави. У той час ніхто не наважився надрукувати цей текст, проте люди читали його й давали почитати іншим сотні й тисячі разів.
У СРСР самвидав як масове явище розпочався в кінці
1950-х. На думку деяких дослідників, першим популярним самвидавним твором був текст антисталінської промови Хрущова, виголошеної на закритій частині ХХ з’їзду КПРС. Невідомо, яким чином вдалося її записати, проте процес розповсюдження «самиздата» був дуже потужним: за кілька днів після з’їзду промову в народі цитували цілими уривками.
Кінець 50-х—60-ті роки — час буяння літературного самвидаву в СРСР: певні (певні як свідомі певної ідеї) інте(лігенти)лектуали витягали з шухляд певні (деякі свої недруковані) тексти і власноруч їх розмножували і розповсюджували, напевно, «відлига» приспала (?) «почуття два- (кілька)надцяти років». Після того як «Один день Ивана Денисовича» Солженіцина (з необачності?) був надрукований у «Новом мире», цензура схаменулася, і більше нікому не вдалося проникнути за... Дії всередині були досить (надто) ризикованими, але жити стало цікавіше.
Самвидав того часу нівелював різницю між поняттями автор-читач, політика-творчість, і це істотно відрізняє його від того, що зветься «самвидавом 90-х». Автори, як правило, давали читати твори за умови, що читач передруковує тексти на друкарській машинці і повертає оригінал разом з копіями, 5—6 «закладками». За писання, читання і розповсюдження «давали» однаково. Метою такого кшталту діяльності було донесення інформації до щонайширшого кола читачів зі щонайменшим ризиком, а не творче самовираження у своєму колі, сатисфакція. Літературні тексти друкували тому, що друкувати їх деінде-тільки-не-тут було заборонено через їх не-аполітичність або політичність-не-ту. Таким чином література і політика, взаємодоповнюючись, замінювали одна одну.
У 1970 році в Україні було видано перше число «Українського вісника» Вячеслава Чорновола, першого напівлегального дисидентського періодичного видання, призначеного для розповсюдження серед широкого загалу. До того у 1964—1966 роках в підпіллі виходив журнал «Воля і батьківщина» організації Український національний фронт (націоналістична організація на Західній Україні, до якої входили Зеновій Красівський, Михайло Дяк, Ярослав Лесів та інші), який розповсюджували лише серед своїх. Цю групу, як і всі інші підпільні групи, було розгромлено. Тому дії дисидентів, які працювали леґально, були значно ефективнішими щодо впливу на маси.
Поза цим суто літературних видань у 70-х роках в Україні було надто небагато. У Львові тодішні молоді Юрій Винничук, Микола Рябчук, Грицько Чубай та Віктор Морозов видали кілька чисел альманаху «Скриня». У Росії існували десятки літературно-мистецьких часописів, за своєю суттю цілковито протилежних політичному самвидаву: вони були асоціальними, нігілістичними, не переймалися проблемами політичних режимів, їх творців цікавила художня форма і шляхи самовираження.
Зрештою, лише у 80-х літературний самвидав став «повноцінним». Серед перших, переважно на Харківщині, постали так звані рок-видання, що були «літературними текстами навколо музики», певними контркультурними рефлексіями. Це «Рок-курьер», редактором якого був Олександр Мартиненко, «Рок-н-ролльная Харьковщина» (відомо всього лише одне число) и «Положение дел», редактором якого був Сергій М’ясоєдов. У відновленому 1987 року «Українському віснику», що за часів «перебудови» був літературно-публіцистичним журналом, публікувалися літературні тексти, які здебільшого не мали викривального навантаження. У 1988 році створюється часопис «Кафедра», редактором якого був львівський літератор Михайло Осадчий. Це була спроба створити суто мистецьке видання, певне обличчя львівської, київської, харківської україномовної спільноти. У 1990 році в Житомирі вийшов часопис «Авжеж!», що його робив Василь Врублевський, там друкувалися Юрко Ґудзь, Володимир Цибулько та інші. До цього, у 1989 році в Житомирі, Василь Врублевський разом з Володимиром Даниленком та Ярославом Зайком видавали літературно-публіцистичний альманах «Житній ринок». Наступною важливою віхою самвидавного процесу 80-х є «Станіславський феномен», часопис Іздрика «Четвер», роблений як «пристойне місце», куди можна було би писати «бєз тєні сомнєнія», де «станіславці» друкували себе і «ко». Важливим стало зауваження, завважте: розголос, популярність і таке інше... У Львові видавали «Віко» — історико-літературний часопис Студентського братства, редактором якого був Володимир Панкєєв, публікували тексти Володимира Павліва, Олеся Пограничного, Юрка Лобана та ін., заборонені раніше історичні тексти, твори з альманаху «Червона калина» 1930-х та ін. Водночас виходив «Євшан-зілля» — часопис Ігоря та Ірини Калинців, цілком аполітичне, літературне за формою та за змістом видання, що нагадувало «Кафедру». У Дніпропетровську виходив часопис «Пороги», що його редагував Іван Сокульський, навколо цього видання гуртувалися люди, які у 60-х виступали за збереження собору в Новомосковську (події описано Олесем Гончаром у романі «Собор»), проте «зазнали нищівної поразки», але повернулися. У кінці 80-х—на початку 90-х Роман Кухарук у Чернівцях видавав літературно-мистецький самвидавний альманах «Золота долина» та «Грім», видання групи, що називалася «Чернівецька Січ». На початку 1991 року брати Капранови в Москві видали україномовний журнал фантастики «Брати». На першій сторінці першого числа було намальовано космонавта, що виходить в космос, з тризубом на грудях. Такі-от передбачення.
Це класика. Як рок-н-рол від Елвіса Преслі. Вони чи не однолітки.
Отже, самвидав — це культурно-політичний феномен початку 60-х—кінця 80-х років
ХХ ст. в СРСР та країнах соцтабору. Це певна контркультура, опозиція, яка існувала в різний час, знана під різними іменами.
Пошукові системи Інтернету на запит «самвидав» різними мовами пропонують близько 600 тис. відповідей, таким чином, на думку Олеся Обертаса, наукового співробітника «Музею-архіву українського самвидаву МБФ «Смолоскип», майже 600 тис. людей знають, що таке самвидав, і позиціонують себе саме в такий спосіб. Проте основна ознака і, власне, мета діяльності — проти-(ставлення) в політичному сенсі — відсутня. Це просто література, котра за формою і змістом є здебільшого реанімуванням випробуваних усіма можливими способами форми і змісту.
Самвидав є таким собі темною стороною здорової-занадто-амбіційності, це така собі колиска, з якої випали нині відомі й поважані в певних колах люди, це такий собі гумус. Наразі чи не 99 % «самвидавних» творів «висять» в мережі Інтернет, проте певна частина текстів друкується на папері, що досить дорого. На думку Вахтанга Кіпіані, колекціонера газетної періодики, самвидаву та неформальних видань, важливим є усвідомлення належності до класичного літературного середовища через папір як класичний літературний носій. До того ж, слід зважати на деяку авторитетність, адже формулювання «я вишу» і «мої тексти надруковано» свідчать самі за себе. Та й доступ до Інтернету для більшої частини читачів може бути дещо проблемним.
Мені відомий «.txt» — за означенням «літературно-мистецький самвидавний експериментальний і дуже чудовий листок», що його видає Олексій Гвоздик. Це аркуш А4, складений навпіл, таким чином поділений на чотири сторінки, зверстаних у Ворді. «.txt» має
«Традиційне слово до читачів
Хороші тексти — то завжди приємно. Хороших текстів має бути мало. Хороші тексти створюють хороші люди і хороші тексти створюють, сподіваюся хоча б трохи, хороших людей... Власне, цим і керувався, коли придумував цей листок.
Експеримент почався. Побажаю нам успіху, а вам — естетичного і всякого там іншого задоволення. Гвоздик».
До того ж, як каже Катерина Бабкіна, поетка, одна з авторів «.txt» і дуже хороша дівчина: «Нас є купа людей, які один одного люблять в усіх можливих сенсах, і окрім того обмінюються текстами, ми вирішили, що було б незле створити якесь загальне обличчя: скласти ці тексти докупи і надрукувати».
Самвидав нині є певним різновидом літератури клубної, яка робиться для своїх і розповсюджується поміж своїми. За Гвоздиком, «сенс в самовираженні». Власне, поки ми молоді, видаватимемося самі, далі нас видаватимуть інші. Це такі собі забавки «незнайденого покоління»: були шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники, дев’ятдесятники, які розтягнули USSR WIDE WEB, спричинилися до розвалу USSR, до створення України Незалежної, за ними хронологічно прийшли «двотисячники», котрі не мають «шляхетної мети». Тому вони, напевно, за інерцією, роблять самвидав.
У Станіславі Андрій Жураківський «взявся за а5 як за тренування свого роду спробу скомпілювати те що захочу так як захочу самотужки бо а5 по дефолту задуманий як примітивний т.б.м. постпанковий варіант таке собі псевдо видання або гепенінг тобто «поп-артове просто так» — дуже реальною оральною є перспектива того що а5 буде у формі першого і єдиноосібного номеру і не матиме ніякого продовження зрештою ставлюся до цього граючи і легковажно отож ніхто особливо тим не переймаецця навпаки тішуся з того що є люди які б мені допомогли а обиратимемо авдиторію розда(про)дамо (50 коп.) друзям та зацікавленим на якійсь презентації-інсталяції та ще й музику залабахєм станцюєм пива поп’єм цігарок покурим дівок за душу помацаєм».
Наразі самвидав є в основному пост-постмодернові виправи, тут процвітають верлібри, «інший» правопис та «свій» формат. Тут збіса багато графоманів, які мають місце, де б відтягнутися. Люди гуртуються, а тексти циркулюють поміж членами певної «тусівки», рідко виходячи за її межі, бо ж «самвидав то по дефолту (перепрошую) така бяка про котру знає небагато людей антікоммершл б.. і т.д. а далі самі копірайти», за Жураківським. На питання про інші паперові самвидавні речі (штуки) Гвоздик відповів: «Про свій знаю. Більше не треба». Напевно. Бабкіна, Гвоздик, Жураківський — мої друзі. Даруйте за суб’єктивність, але ж «самвидав то така бяка...» і чому б, зрештою, одному гуртові людей трохи не побути «висуванцями від інших»? Адже про інших відомо лише їхнім друзям, бо ж «самвидав то по дефолту...»